Мікрорайони Житомира: Мальованка та Закам'янка

Наприкінці XVIII століття на правому березі Кам’янки постає невеликий  хутір лікаря Каспера Юзефовича Павликовського (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa). Він оселився на околиці Житомира в місцевості під назвою Новий Світ за Кам’янкою, що лежала навпроти Замкової гори. Був одружений з Теодосією Гродською (пол. Teodozja z Grodzkich), з якою мав дітей: Францишку, Фаустина, Лінуса, Ксаверія, Цецилію та Марту. За даними 1790 року, 38-річний пан Павликовський мав мурований будинок, житловий котедж та фільварок (тобто, ферму). Згодом ця місцина, де мешкала родина, отримає топонім Павликівка. У наш час це територія приблизно від Чуднівського мосту до корпусів Політехніки (більше інформації про Павликівку читачі можуть знайти у моїй статті про мікрорайон Корбутівка).

Загалом за даними 1790 року на Закам’янці значились наступні землевласники: садиба, город та фільварок лікаря Каспера Павликовського; котеджі та городи Ліхтанського, Мокляка, Вітковського, Лукашевича, старця Жолондковського, Рачинського, й преподобного ксьондза Палуцького; а також дім Меленевського. Також тут мешкали і міщани-ремістники: дім та город Дем’яна Філановича, муляра Петра Поморського; дім Яцентія Фурмана, Кирила Дейнеки, Федора Якименка, Кирила Лихомисника.

Таке сусідство, де оселяються люди різних соціальних прошарків, національностей та віросповідань, завдяки своїй різноманітності може створювати цікаву атмосферу. Це проявляється не лише в різних типах житла, а й у поєднанні традицій мультикультурної спільноти.

Поступово на Закам’янці з’являються ще кілька віддалених хуторів (наприклад, міщанина Бариша, Геперта, урядника Лєвандовського та ін.), які сполучались між собою ґрунтованими дорогами.

За новим генеральним планом міста Житомира 1845 року розпочалась забудова хуторів Закам’янки в бік Рудні. Так постає відома нам Мальованка. І хоча не вдалось цілком втілити запроектовані вищезгаданим планом квартали, все ж в другій половині XIX століття вимальовуються Ярмарковий майдан і частково прорізані вулиці: Троянівська, Костянтинівська, Заріченська, Семенівська, Радзивілівська, Ровенська, Захар’ївська, Західна та Північна. До речі, Семенівська вулиця отримала свою назву від імені простого місцевого пекаря, відставного солдата Семена Полівця.

Достеменно невідомо походження топоніму Мальованка, можливо це через мальовничі береги Кам’янки. Але в моїй родині існує своя версія походження цієї назви. За свідченнями мого дідуся Петра Фіалковського, родина якого мешкала тут ще з першої чверті XIX століття, старше покоління пов’язувало виникнення назви місцевості з красиво розмальованою хатою, яка першою зустрічала подорожніх на околиці. Існує також думка, що через гарно намальовані вивіски. 

Та повернемось до історичних фактів. У 1895 році за адресою вулиця Ровенська, будинок 54 запрацював шкіряний завод міщан Іойна Пинхасовича Рабіновича та Бера Лейбовича Бравера. Тут виготовлялись підошви, гамбурзькі товари (це такий ґатунок кінської шкіри для верхньої частини взуття), різні чоботарські заготовки та козирки. На початку 20-х років завод було націоналізовано. У 1947 році переобладнаний у взуттєву фабрику («Крок»).

Мальованка і надалі продовжує заселятись, тож  за переписом 1897 році на передмісті проживає вже 1643 жителів.

Тут свого часу оселяється поручик XI-го Армійського корпусу, дворянин Павло Петрович Свінцицький, придбавши дім на вулиці Заріченській, 24 (неподалік вулиці Троянівської). Його проживання на Мальованці принесло розвиток  цій місцевості. Забігаючи наперед скажу, що це саме завдяки старанням мецената Свінцицького поруч із його садибою на Мальованці постане православна церква, дві школи, пожежне депо, а також поліцейська частина.

У 1898 році за адресою вул. Костянтинівська, 3 відкрито Пушкінську однокласну міністерську (тобто, земську) школу. Це було невелике приміщення на чотири учбові класи. В 1913 році до нього прибудовано ще дві кімнати, а вже за рік з фронтону надбудовано мезонін. Неподалік розміщувався житловий будинок завідуючого. Почесним наглядачем значився член міської управи відставний підполковник Павло Свінцицький. В 1910 році завідувачем мальованського Пушкінського училища № 3 зазначений Костянтин Автономович Каченовський. Після революційних подій 1917 року училище змінило назву на 21-шу трудову школу II ступеня.

У 1905 році неподалік школи постала церква на честь преподобного Іова Печерського, збудована коштом Синоду. Споруда була дерев’яна, на кам’яному фундаменті, ззовні та зсередини пофарбована олійною фарбою. Урочисте освячення церкви відбулось 28 жовтня. Церква зруйнована більшовиками у 1930-х роках.

При храмі діяла двокласна церковно-парафіяльна школа, що займала дві власні будівлі. В одній з них мешкав настоятель Олександр Малиновський. Станом на 1910 рік у школі вже навчалось 175 учнів. У звіті за 1911-1912 навчальний рік єпархіальний перевіряючий відзначав кілька старанних та досвідчених вчителів мальованської школи: Лучинську, Антонову, Редькову та Семенцеву.

На початку 1920 року новим завідуючим школи № 21 стає Володимир Пурієвич. З 14 березня назву учбового закладу було змінено на єдину трудову школу II ступеня № 1. У флігелі ж колишньої церковної школи розмістився дитячий садок, першою завідувачкою якого призначена Оксана Іванова. В 1963 році розпочинається будівництво нового корпусу для школи № 1 по вул. Троянівській, б.22. А в її старих стінах оселяється школа № 18. Зрештою, в 2010 році ці приміщення були визнані не придатними для навчання, тож учнів переведено до школи № 1. У наш час на території колишньої церковної школи розміщується «Житомирський міський центр науково-технічної творчості учнівської молоді» (філія № 1) та міська бібліотека.

Як і на інших околицях, на Мальованці часом бувало неспокійно і тому часто інші житомиряни намагались уникати таких місць. Розбій та напади суттєво підірвали відчуття безпеки та довіру до місцевої влади й правоохоронних органів. В 1905 році ситуація швидко набрала обертів, коли місцевих хуліганів очолював пристав 1-ої части міста Куяров. Та 24 квітня біля ресторану «Рим» Куярова вбиває дехто на прізвище Сидорчук, а опісля його затримання поліцією, на площі збираються заколотники з Мальованки, Рогатки та Каракулів. Для їх розгону були викликані війська.

Зрештою в 1906 році при садибі Свінцицького розмістилось міське поліцейське управління 4-ої частини (вул. Заріченська, б. 24). Спочатку приставом був колезький секретар Микола Семикін, а його помічниками — Володимир Єремеєв та Тарас Берегун. Наступним дільничним став Стефан Ворончук та згодом цю посаду зайняв Іван Єфимов, а з 1916 року ця посада знову стала вакантною.

Також на Мальованці було збудовано приміщення для пожежного депо № 3, яке 1909 року раптово згоріло. У червні 1985 року на базі цієї пожежної частини формується воєнізована пожежна частина № 3. Неподалік 24 квітня 1999 року було відкрито пам'ятник «Пожежним, які врятували світ» для вшанування подвигу рятувальників в трагедії 1986 року. Сьогодні тут розташовується аварійнорятувальний загін спеціального призначення , частина спеціальної техніки, а також Управління ДСНС України у Житомирській області.

На північно-західній околиці Мальованки, в урочищі Жолоби, 1911 року містом було виділено кілька десятин землі під спорудження санаторію для хворих на сухоти. Житомирський відділ «Всеросійської ліги по боротьбі з сухотами», який очолювала княгиня Анна Василівна Шаховська, протягом двох років зібрав більше 10 тис. карбованців з благодійного продажу «Білої квітки» — ромашки. Таку ж суму виділило Волинське земство. Початок будівництва запланували на 1913 рік. З 1999 році передано під будівництво жіночого монастиря українській православній церкві Московського патріархату, відомого як Свято-Анастасіївський.

В лютому 1911 року на зборах житомирської «Просвіти» було прийнято рішення про клопотання щодо відкриття безоплатної народної читальні ім. Т.Г. Шевченка на Мальованці.

А в 1924 році на Мальованці при пожежному товаристві утворився клуб. Тут була невелика сцена, бібліотека-читальня з книжками та місцевими газетами. Графік роботи закладу був досить зручний, з 10 ранку до 10 вечора. При клубі діяли кілька гуртків: співочий, драматичний, музичний та політичний. Та попри все, згідно перепису Товариства допомоги ліквідації неписьменності, на Мальованці серед населення відмічався вкрай низький відсоток письменних. А єдина трудова школа не могла похизуватись гарним відвідуванням серед дітей.

Серед іншого, на Мальованці тривалий час було відсутнє вуличне освітлення. Місцеві мешканці взимку 1925 року скаржились, що місцьгосп не проводив заміну дротів, через що на вулицях панувала суцільна темрява. Також поступали скарги на відсутність коопераційних магазинів, адже місцевим залишались лише невеличкі приватні торгові точки, що належали перекупу Тузу й мали продукцію по значно завищеним цінам.

Описуючи Мальованку, не можливо не згадати про археологічні дослідження курганів, які розташовані в цьому районі у межах сучасних вулиць Барашівської, Троянівської та Радивилівської. Пам’ятка стала доволі відома з 70-х років ХІХ ст. під назвою Житомирський могильник, який складався із майже 300 насипів. Досліджувалася у 1878 році В.Б. Антоновичем (33 кургани) та у 1886 році С.С. Гамченко (44 кургани). Загалом було розкопано 77 курганів, в яких були виявлені поховання за обрядом трупопокладення, датовані 2 пол. Х—початком ХІІ ст. Більшість знахідок серед речей складали глиняні вироби, а також зустрічались залізні цвяхи та ножі, обручі дерев’яних відер, скляні та срібні намистини, перстні. На жаль, цінні артефакти були передані на зберігання до музею Санкт-Петербургу. Поступово на зламі ХІХ—ХХ ст. через освоєння території Курганного поля ці насипи майже зникли, зрештою збереглись лише три невеличкі кургани.

У нашому XXI столітті Мальованка — це затишний мікрорайон міста з приватною забудовою. А його унікальні природні ландшафти милують око своєю мальовничою красою і є улюбленими місцями відпочинку житомирян від метушні центральних вулиць.

©Анастасія Новожилова, 2024 р.

Використані джерела:

- ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату

- Люстрація димів Київського воєводства 1790 року. опрацбвав Конрад Жеменецький. – Біла церква: Вид.Пшонківський О.В., 2020. – 556 с.

- Переверзев Н.В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. Житомир, 1914.

- Рада №31 від 09.02.1911. Газета політична, економічна й літературна. Видавець Євген Чикаленко. – Київ.

- Список дворян Волынской губернии. – Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с. 

- «Отчет Волынского Епархиального Наблюдателя о состоянии церковных школ Волынской епархии в учебно-воспитательном отношении за 1909-1914 учебный год; за 1911-1912 учебный год; за 1912-1913 год; 1913-1914 год» – Волынская губ. тип.

- Весь Юго-Западный край. – К., 1913. – 1177 с.

- М.В.Мельник, Л.В.Філянович, педагогічний колектив ЗОШ № 1. Перша школа на Мальованці. Історико-краєзнавчий нарис — Житомир, 2002

- Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.

- Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007

- Рада : щоденна політ., економ. і літ. газета № 111 – Київ, 1913

-Гамченко С. С. Житомирский могильник: Археол. исследования Житомир. группы курганов. Ж., 1888.\

- Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии / В. Б. Антонович. – Москва : Типографія Г. Лисснера и А. Гешеля, 1900. – 135 с.

Мікрорайони Житомира: Корбутівка та Павликівка

    Мальовничі скелясті береги Тетерева на околиці Житомира завжди вабили місцевих мешканців та гостей губернського міста. Недарма Юзеф Ігнацій Крашевський — польський письменник, історик та громадський діяч, який мешкав у Житомирі впродовж 1847—1858 років, любив гуляти вздовж цих могутніх гранітних брил. Одну з таких скель, що на березі правої притоки Тетерева Гнилоп’яті, згодом буде названо на його честь. 

    Найбільше вражають своєю могутністю скелі «Чотири брати», а також живописна скеля «Голова Чацького» з її фантастичними обрисами обличчя.

    Найкращого місця для літніх дач дарма й шукати! 

Скеля «Голова Чацького», 2016 р.

Скелі Чотири брати

    Наприкінці XVIII століття ділянка землі в цій місцевості, ліворуч від дороги на Стару Рудню, під назвою Зелене Багно, належала колезькому протоколісту Василю Логачову. В листопаді 1798 року цей маєток  в нього за 139 сріблом придбали брати Корбути — колезький протоколіст і секретар Надворного суду Волинської губернії Пантелеймон Федорович-Станіславович Корбут (пол. Pantaleon Korbut h. Korczak) та колезький реєстратор Яким Корбут (пол. Joachim Korbut h. Korczak). Корбути походили з давнього шляхетного литовського роду, що мешкав в Старому Селі Новогрудського повіту. Спочатку хутір мав назву Зелене Багно, а згодом від прізвища Корбут і виник антропонім: Корбутівка. 

    Пантелеймон Корбут був одружений із Францишкою Шиманською (пол. Franciszka Szymańska). У шлюбі в них народились Ядвіга, Маріанна, Олександр та Ксенія. Та після того, як дружина Пантелеймона Корбута померла, він взяв повторний шлюб із юною Барбарою Ольшевською (пол. Barbara Olszewska), донькою Антонія та Терези із Романівки Брусилівського приходу. У подружжя народились п'ятеро синів — Федір, близнята Захарій і Костянтин та Олексій і Опанас (Афанасій), а також доньки Антоніна, Катерина, Елеонора, Бальбіна.

    Найстарший з синів, Олександр Пантелеймонович, одружився 1830 року Маріанною Степанівною Гадзевич. Інші ж сини Пантелеймона обрали для себе військову кар’єру. Так, Федір Корбут дослужився до майора Уланського полку, кавалер ордену св. Анни ІІІ ступеню та нагороджений срібною медалю «За упокорення Венгрії і Трансильванії 1849 року». Захарій — штабс-капітан Ревельського єгерського полку, Костянтин — поручик Полтавського піхотного полку, Олексій — поручик Жандармського полку, кавалер ордену св. Анни IV ст.  й також отримав медаль за «За упокорення Венгрії і Трансильванії 1849 року», Опанас — прапорщик Єлецького піхотного полку. А згодом і син Захарія Пантелеймоновича, Євген Захарович Корбут служитиме при штабі 11-ої кавалерійської дивізії.   

    Молодший брат Пантелеймона — колезький реєстратор Яким Корбут (пол. Joachim Korbut h. Korczak) взяв шлюб із Юзефою Щеньовською. В них народились сини Павло (в майбутньому статський радник губернського казначейства) та Василь. 

    В 1800 році Восени 1810 року колежський протоколіст секретар Пантелеймон Корбут отримує чин титулярного радника та посаду губернського контролера Волинської нижньої казеної палати, на якій служив аж до 1831 року. В 1820-х роках родина Корбут рішенням Дворянських депутатських зборів була причислена до дворян Волинської губернії. По смерті Пантелеймона хутір Корбутів належав його дружині, Барбарі Антонівні, а вже потім перейде до синів. 

    А східніше хутора Корбутів розмістився ще один хутір — родини Щеньовських. Належав Антонію (пол. Antoni Szczeniowski) та Маріанні (пол. Marianna Wierzchowiecka) Щеньовським, які мали синів Миколая (помер немовлям), Еразма та Вінцентія. Наприкінці XVIII ст. родина мешкала в Житомирі по вулиці Довгій (тепер це вулиця Київська), але пізніше перебрались жити за місто. Пані Маріанна пережила власного чоловіка, померла на хуторі 1831 року у віці 65 років, залишивши землі синам Еразму та Вінцентію. 

    Часом близьке сусідство сприяє шлюбам. Так, Маріанна Пантелеймонівна Корбут вийшла заміж за Еразма Антонійовича Щеньовського (пол. Erazm Szczeniowski), що був губернським секретарем Нижнього земського суду міста Новоград-Волинський. Певний час Щеньовські мешкали в містечку Кисилин, коли Еразм Антонійович працював у Земському суді міста Володимира. В родині було чимало дітей: Едвард-Леопольд, Олександр-Ауреліуш, Антоній-Казимір, Іполіт-Щесний, Миколай (помер немовлям), Кароль-Базиль (помер немовлям), Юлія, Марія та Надія.

    Еразм Щеньовський прожив до 70 років, помер навесні 1863, залишивши маєток синам. Найстарший із братів, протоколіст казеної палати Едвард-Леопольд Щеньовський був одружений Мельхериною Розенберг (пол. Melcheryna Rozenberg), донькою Томаша та Фортунати Розенберг із Сінгурів неподалік Житомира. Подружжя не мало дітей, а влітку 1860 року Мельхерина передчасно померла. За кілька місяців пан Щеньовський вдруге взяв шлюб із її молодшою сестрою, Елеонорою Розенберг (пол. Eleonora Rozenberg). Від цього союзу народились: Фортунат-Стефан, Пилип-Еразм, Владислав-Проспер, Леонард-Кондрад, Адольф-Мартин. 

    Олександр-Ауреліуш Щеньовський обрав кар'єру лікаря. Антоній-Казимір — колезький реєстратор, бухгалтер міської ради, в 1851 році одружився із Сусанною Долінською та мешкали на хуторі Щеньовських. Там же оселився наймолодший з-поміж братів, Іполіт-Щесний із дружиною Оленою Радецькою та дітьми: Олександром (поручиком 125-го Курського полку), Миколаєм (підполковником 127-го Путивльського полку), Володимиром (помічником начальника газетного столу губернського правління), Ольгою (дружина п. Раузе). 

    Далі на схід від хутора Щеньовських, ближче до гирла річки Кам’янки, ще наприкінці XVIII століття з’явився хутір лікаря Каспера Юзефовича Павликовського г. Холева (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa). Павликовський оселився за містом Житомиром в місцевості під назвою Новий Світ за Кам’янкою. Походив родом із Галиччини, містечка Роздол, проте пов’язав своє подальше життя з Волинню. Про цю родину існує не багато відомостей. Батько Каспера, Юзеф (пол. Józef Pawlikowski h. Cholewa) був у Роздолі фельшером місцевого воєводи Міхала Ржевуського, а в 1773 році відмовився від свого шляхетного титулу заради посади лікаря в Самборі. Мати — Маріанна з Квятковських (пол. Marianna Kwiatkowska). Мав трьох молодших братів:  Грегора, власника Берестян, Міхала, Юзефа-Бенедикта. Наймолодший з-поміж них, Юзеф-Бенедикт був дідич містечка Медика, згодом певний час займав посаду бургомістра (тобто, мера) міста Перемишля (пол. Przemyśl). До наших днів дійшли листи Ґвальберта-Юзефа Павликовського, старшого сина і спадкоємця Юзефа-Бенедикта, до свого дядька Каспера Павликовського та кузенів. Також відомо, що онук Ґвальберта-Юзефа, відомий публіцист та доктор економіки й права Ян-Гвальберт Павликовський впродовж 1915—1918 років проживав у Житомирі та був одним із співорганизаторів польського культурно-просвітницького осередку «Матиця Шкільна».

    За даними 1790 року, Каспер Павликовський мав мурований будинок, житловий котедж та фільварок (тобто, ферму). З Посімейних списків уніатів Житомира дізнаємось, що пан Каспер був одружений з Теодосією Гродською (пол. Teodozja z Grodzkich), та мав дітей: Лінуса, Ксаверія,  Марту, Іполита, Фаустина, Леона (Леонтія), Едварда, близнят Цецилію та Марту. Місцевість, що належала Павликовським, певний час мала назву хутір Овручиськ (також Овручизна). Згодом ця місцина стала більш відома під назвою Павликівка, що простягалась від ріки Кам’янки на захід (до сучасної Політехніки). 

    Сини Павликовського займали невеличкі посади на державній службі. Так, Лінус був колезьким реєстратором нижнього земського суду в Новоград-Волинську й мешкав на Звягельских хуторах зі своєю дружиною Іоанною Богуславською, Ксаверій — титулярний радник Подільського губернського правління, Іполит — відставний прапорщик, який служив при земському суді міста Овруча, наймолодший Леонтій з 1828 року зайняв посаду брата Лінуса при Новоград-Волинському суді. Згідно Ревізьких казок 1850-1858 років родинним хутором Овручиськ володів Іполит Касперович. Разом з дружиною Анною з Лукомських виховували синів Войцеха, Альберта, Ігнація, Яна та доньок Вікторію, Луцію, Марію. 

    Хутір Корбутів відносився до Троянівської волості Житомирського повіту. Обмежувався з півночі вулицею Андріївською (сучасна вулиця Чуднівська), з півдня — рікою Тетерев, з заходу — Старою Руднею. Корбути мешкали в місті Житомирі, а за ревізією 1858 року на їхньому хуторі значилось 6 дворів, де проживало 26 кріпосних селян (14 чоловіків та 12 жінок). Це були родини Кравчуків, Шевчуків, Ковальчуків, Герасимчуків. 

Хутори. Фрагмент карти Житомира 1915 року.

    

В 1860-х роках від центра міста до Павликівки через ріку Кам’янку було споруджено дерев’яний міст. До того часу шлях на Чуднів був через Подільський міст. Відтоді частина дороги від нового мосту отримала назву  вулиця Андріївська.

Чуднівський міст через р. Кам'янку на мапі 1915 року

    Наприкінці 1880-х років в урочищі Желудьки між хуторами Корбутів та Щеньовського виникає хутір Желудьки, пізніше більш відомий, як «Дачі Шпаковського», оскільки тут в будинку під номером 8 мешкала велика родина дворян Шпаковських. Миколай Каспер Іванович Шпаковський (пол. Mikołaj Kacper Szpakowski) багато років працював контролером, а згодом касиром при Житомирському кредитному товаристві. В 1883 році одружився із Теодозією Мединською. На той час його батьки губернський секретар Ян (Іван) Юзефович Шпаковський (пол. Jan Szpakowski) та Катерина Юзефівна Саноцька (пол. Katarzyna Sanocka) вже покинули цей світ. Мав братів Олександра та Франца, який обрав професію лікаря.

    Також на Павликівці з'являється хутір Сабатіна, що належав дворянам Валентію Валентійовичу Сабатіну (пол. Walenty Sabatyn) та його дружині Вікторії з Ольшевських. Родина Сабатіних походила із Старої Рудні, що неподалік хутора Корбутів.  

    У 1870-х роках на протилежному березі Тетерева виникає ще один хутір — таємного радника Ніколая Ніколаєвича Колошина, що мешкав у Петербурзі. Колошини не мали власних дітей та з дозволу імператора Ніколай удочерив свою шестирічну похресницю Ольгу. Саме їй належатиме хутір на березі Тетерева після серті Колошина 1904 року. Перший чоловік Ольги був Іван Верховський, по смерті якого (1899 року) вона вдруге вийшла заміж за старшого на п'ятнадцять років офіцера Михаїла Олександровича Ограновича родом із Полтавської губернії. Так хутір отримав нову назву — Ограновичів. Влітку родина Колошиних та Ограновичів залюбки приїздила до свого невеличкого маєтку зі столиці.

Подружжя Ограновичів

Правий берег Тетерева. Дачі поблизу с. Псище

    На початку XX століття поблизу хутора Ограновичів місцевими лікарями зводиться дачний комплекс, відомий у простонародді, як «Докторські дачі». 

    На хуторі Огранович був водяний млин Колошина. Трішки вище за течією від греблі цього млина був невеличкий дерев’яний місток, що з’єднував дачі  з хутором Шпаковського.

    

    Для забезпечення водою центральної частини Житомира в 1894 році міська дума ухвалила проект будівництва водогону, який підготувала київська інженерна фірма. Задля цього на Павликівці розмістили будівлю водозабору з машинним та фільтраційним відділеннями. Будівництво станції завершили 1897 року. В 1965 році водоканал перебрався до новоствореного комплексу, що постав поруч із військовою частиною. Зрештою старі приміщення зараз займає підприємство «Міськсвітло».

Водозабірна станція на Павликівці Це ж місце в 2022 році. Фото авторки

    Навесні 1899 року навпроти хутора Корбута, праворуч від вулиці Андріївської, почалось будівництво двоповерхової кам'яної будівлі для розміщення виправної колонії для малолітніх злочинців. А допоки Рада товариства виправних притулків винаймала приміщення для 15 вихованців на території Тригірського чоловічого монастиря. Першим завідувачем колонії став Степан Васильович Анікін, який до цього працював завідувачем двокласного училища для селянських дітей у маєтку Городківка барона Штейнгеля. А вже в грудні 1900 року відбулось офіційне відкриття постійного приміщення притулку на Андріївській вулиці.

    Наприкінці серпня того ж 1899 року розпочався трамвайний рух від Чуднівського моста через площу Олександра II (нині відому як Соборну) і далі до вокзалу. Тож завдяки цьому дістатись до хуторів і дач стало значно простіше. Кілька разів поставало питання продовжити колії до Корбутівки, проте цим планам перешкодила спочатку Перша світова війна, а згодом революція. В 1941 році рух трамвая по маршруту № 5 припинився на завжди.

    Неможливо оминути трагічні події, що відбувались у цій місцевості. Весною 1905 року на Павликівці відбулись доволі сумні події за участі так званих чорносотенців. Чорною сотнею називались монархічні організації, які виступали за самодержавство, не визнавали окремих народів імперії (особливо іудеїв) і виступали проти реформ. Саме вони за сприяння місцевої влади спровокували чотириденний єврейський погром, розповсюдивши інформацію про те, що нібито на початку квітня декілька молодих хлопців євреїв у лісі поблизу села Псищі заради розваги розстрілювали з револьверів портрет імператора. Під впливом цієї інформації в суботу 23 квітня на березі річки між відпочивальниками, які саме святкували Юріїв день та євреями, що катались на човнах, відбулась сутичка. За свідченнями власниці шинку в Псищах Фріми Головинської, до неї завітали молодики, які спочатку випили близько 50 пляшок пива та квасу, а потім попрямували до місцевого лісу розшукувати євреїв. Туди ж направили жандарма Поліщука, який переконав хлопців не повертатись до шинку. Та вже за короткий час почув постріли, що лунали зі сторони Тетерева. Свідки пізніше зазначили, що стріляли місцеві з човнів в цілях самооборони в підпилих хлопців, які з обох берегів кидались камінням. Досить швидко тут опинилось підкріплення з обох боків. До вечора прибула чергова рота Костромського полку, яка витіснила протестувальників до мосту через Кам'янку. Серед іудеїв ширилась чутка про те, що вище по Андріївській вулиці християни, які прибули з Мальованки та Барашівки нібито почали вирізати їхніх єдиновірців, тому вони й відмовлялись вертатись на Павликівку та продовжували стріляти в натовп. Вести перемовини визвались троє студентів — Блінов, Галкін та Свідерський. Серед місцевих жителів був також присутній відставний поліцмейстер, який намагався переконати, що небезпеки немає. Та як тільки декілька представників іудейської віри пішли перевірити це, на них одразу накинулись з палицями та камінням. Все ж, поліцмейстер попросив вищезгаданих студентів переконати натовп розходитись. А рота солдат оточила півтора-два десятка християн та рушили з ними до поліцейської дільниці. Попереду йшли й троє студентів. Новина про ці події покотилась містом та почались масові безлади, які тривали впродовж трьох днів. В неділю після ранкового богослужіння на Соборній площі зібрались прихожани, щоб обговорити вчорашне зіткнення. А на Кафедральній та Чуднівській в цей час зійшлися й євреї. Для запобігання конфлікту, присутні на площі поліцмейстер, його помічник та урядовець просили сторони розійтись, а також послали до казарм на Врангелівці по підкріплення. За цей час значно збільшилась і кількість заколотників. В результаті сутички, студент Блінов випадково вистрілив собі в стегно. Злякавшись звуку револьвера поруч себе, заколотники забили пораненого палицями до смерті. В цей же час було вбито випадкового пасажира трамвая. Протистояння на площі тривало до піздньої ночі. Вже 25 квітня на Корбутівку та Павликівку на човнах прибули старообрядці з Російської Слобідки, які розгромили лісопильний завод, синагогу та кілька будинків євреїв. На місце подій одразу прибула рота Архангелогородського полку. В результаті вуличних боїв потерпіло 18 жертв, серед яких студент Микола Блінов, на честь якого 2018 року в Житомирі встановлено меморіальну дошку, як пам’ять та вдячність про його заступництво за євреїв.

    Згадавши сумні події, продовжу свою оповідь далі.

    З початком нового століття передмістя розвивається дедалі активніше. Це вже був доволі велелюдний куток. Адже за даними 1906 року на Корбутівському хуторі значилось 18 дворів та 92 мешканця, а на хуторі Щеніовських — 4 двори та 26 мешканців. І це ще не враховуючи кількість мешканців Павликівки. Станом на 1915 рік тут зазначалось: дача таксатора «Корпуса лісничих» (тобто оцінщика вартості дерев) Євгена Захаровича Корбута, дачі Ковалевського, Ришкова, Вінеля, Шпільберга, штабс-капітана Миколая Шпаковського, а також лісопильний завод Вайнштейна та компанії Трахтенберг і Епельбойм, колонія малолітніх злочинців та міжконфесійне кладовище (православне, римо-католицьке, єврейське і магометанське).

В.І. Липський

    Одну з таких дач, в провулку Шпаковського

під номером 10, в 1902 році придбав відомий український ботанік, доктор наук Володимир Іполітович Липський. Батько вченого, протоієрей Іполіт Федорович переїхав до Житомира разом із дітьми ще 1873 року. Служив при тюремній церкві на честь Вериг св. Петра, а згодом при кладовищенській церкві св. Якова на Вільсько-шосейній (зараз вул. Перемоги), де й мешкав в церковно-прихідському будинку. В перервах поміж викладанням та закордонними експедиціями, Володимир проводив час у Житомирі в батьківській хаті, а також розводив при своїй власній садибі різні рослинні  культури. За радянських часів, коли примусово позбавляли майна, Липський взяв дачу в оренду у держави. Будучи Президентом Академії наук, влітку 1924 року направив клопотання до місцевого відділу комунального господарства, з проханням продовжити оренду, оскільки планував обладнати дослідницьку лабораторію.  

    Взагалі житомиряни залюбки проводили час на берегах річки, особливою популярністю користувався Зелений Гай — локація на мальовничих скелях, неподалік скелі Голова Чацького.

Альтанка в Зеленому Гаю

Альтанки на скелях. Зелений Гай. Удалині височить скеля Голова Чацького

Оглядовий майданчик у Зеленому Гаю

     Посеред Тетерева, неподалік гирла ріки Кам’янки, існував невеликий острівець. В центрі розміщувався будинок родини Павликівських. До острівця можна було дістатись дерев’яними містками як з лівого, так і з правого берега Тетерева. Це місце швидко стало популярним серед житомирян. Тут відкрилась човнова станція та купальні, які належали Савинському. Ці купальні являли собою дерев’яні загорожі на воді зі спеціальними кабінками-роздягальнями. Окрім того, на острові існував невеликий піщаний пляж, атракціони.

Місток до острівця. На дальному плані видно дерев'яні купальні

Острівець на Тетереві з купальнями. На задньому плані - Павликівка

    Ще більші зміни відбулись після революційних подій 1917 року. Зі зміною влади переміни прийшли й до сталого устрою: з 1923 року хутір Корбутівка знятий із обліку, а приватні дачі були націоналізовані.

    У радянські часи дачний комплекс будинків на хуторах навпроти Корбутівки був експропрійований та на його базі в 1922 році було створено всесоюзний сезонний (тобто, з травня по жовтень) будинок відпочинку імені О.Д. Цюрупи. Першим його директором став Самуїл Соломонович Габе. Відпочивальники діставались човнами від колишнього хутора Шпаковських. Так описували свій відпочинок в газеті «Голос праці» за 1924 рік: "Цілий день ми проводимо в лісі, або біля річки, що знаходиться поблизу дачі. Наше повсякденне життя відбувається наступним чином. Встаємо о 7 год. ранку. О 8 год. снідаємо. До сніданку подається чай, яйця, масло та булка. О 12 годині — гарячий сніданок і молоко. О 4 годині дня — обід із трьох страв. О 8 год. вечора — вечеря, на яку подається теж, що і на сніданок. У культурному плані робота налагоджується. Газету отримуємо щодня. При Будинку відпочинку надається медична допомога"... "Денна норма їжі для кожного відпочиваючого дорівнює 5086 калорій. Відпускається на кожного відпочиваючого за день: півтора фунта хліба, пів фунта булки, 10 лот. олії, 14 зол. рису, 18 зол. крупи, пів фунта овочів, 1 ф. картоплі, три чверті фунта м'яса, чверть фунта цукру, підбовточного борошна чверт. ф., чай, кава і какао - загалом 4 склянки, 1 пл. молока, 18 зол. сушених фруктів, 2 лоти солі та 4 яйця.". Тут варто зазначити, що на той час діяла стара рос. система мір, згідно якої 1 фунт — 409,5 грам, 1 лот — 12,8 грам, 1 золотник — 4,3 грами, 1 склянка — 273 мл.   

Будинок відпочинку ім. Цюрупи 1936 р. З родинного архіву Людмили Габе

    А з 2006 року на цій території діє приватне дитяче містечко «Алюмім». Це соціально-реабілітаційний центр для єврейських дітей, адже окрім навчання тут є можливість вивчення івриту та традицій єврейського народу.

    В період з травня по вересень 1923 року наприкінці вулиці Андріївської, в районі сучасного гідропарку, вперше розмістились літні військові табори 130-го та 132-го полків 44-ої стрілецької дивізії 8-го стрілецького корпусу Українського військового округу. На осінь полки повернулись в казарми на Мальованці та Врангелівці. Тому в 1929 році рішенням президії міської ради ця вулиця отримала нову назву — вулиця Військових Таборів. Проте, всередині 1930-х років у цілях секретності вулиці все ж повернули стару назву. 

Павликівка. Спуск до Кам'янки

Корбутівка на карті 1941 року. В центрі головна її вулиця, яка на той час мала назву Feldlager (від нім. Польовий Табір)

    Зрештою на території колишньої виправної колонії розквартирувались військові. В 1936 році зведено перший навчальний корпус танкового учбового полку. А на території колишнього хутора Корбутівка, в районі струмка Холудка, постало військове житлове містечко. Загалом тут налічувалось 23 будинки для офіцерського складу (так звані ДОСи). В період Другої світової війни майже всі ці житлові будинки були знищені, лише дві триповерхові будівлі вдалося відновити, а з часом до них надбудовано ще два поверхи. Вздовж містечка виник безіменний проїзд, який лише в 1993 році отримав власну назву: проїзд Івана Богуна. Будівля гуртожитку — той самий найперший корпус частини, що вистояв під час жахливих бомбардувань 1941—1943-х років, надвечір 8 березня 2022 року був зруйнований прямим ракетним влучанням російських військ.

    З появою військового містечка виникла необхідність й у закладі освіти для зручності місцевих жителів. Невеличка школа № 18 на Закам'янці не могла вмістити таку кількість учнів, а діставатись на Мальованку до 1-ої школи було досить довго. Тож 1934 року на Павликівці вздовж вулиці Андріївської розпочали зводити двоповерхову школу в типовому на той час стилі коструктивізм. Навчальний заклад під номером 32 урочисто відкрив свої двері 1 вересня 1936 року. Колишні учні 2-х — 7-х класів із школи № 1, а також деякі учні зі школи № 18 і школи с. Альбінівка (зараз с. Тетерівка), які мешкали на Павликівці, зібрались на свято на Мальованській площі, щоб разом урочисто пройти колоною до своєї новенької школи. Першим директором закладу стала Роза Овсіївна Бялик, а завучем — Олександр Іванович Кольченко. Серед педагогічного колективу була вчителька молодших класів Ніна Володимирівна Щеньовська.

    Та вже за рік на школу чекали серйозні випробування. Як писали тогочасні газети, саме тут серед інших шкіл міста була найбільша кількість так званих "ворогів народу". Почались масові арешти серед вчителів, яких протягом кількох місяців все ж було відпущено на волю. Завуча Кольченка Олександра Івановича (рік народження 1887), заарештованого 27 серпня 1937 року, трійка НКВС засудила до розтрілу 10 червня 1938 року. 

    З початком німецької окупації школа продовжувала навчальний процес. Але згодом в приміщенні розташували конюшню. Ще більше будівля потраждала під кінець 1943 року від пожежі. Знадобилося чотири роки відновлюючих робіт, допоки змогли повернутись сюди учні. В 1965 році школі № 32 присвоєно ім'я на честь одного учнів — Леоніда Каліновича, що загинув в грудні 1943 року при обороні міста.    

Павликівка й острівець в роки німецької окупації

    У повоєнний період на Корбутівці дислокується 8-ма механізована армія. А саме — військова частина 32-ої Бердичівської гвардійської механізованої дивізії, яка 1957 року перейменована на 41-у гвардійську танкову дивізію, а 1965 року — на 117-у гвардійську навчальну танкову Бердичівську дивізію. В грудні 1987 дивізію було реформовано в 119-й гвардійський навчальний центр Прикарпатського військового округу.  Саме до складу цього центру входила 339 зенітна ракетна бригада 242-го навчального танкового полку. З грудня 1987 року це 1068-ий територіальний навчальний центр, а з 1989— 4606–та база зберігання військової техніки. З 1993 року на базі 4606 БЗВТ відкрито 95-ий навчальний центр аеромобільних військ. А з травня 2015 року це вже 199-й навчальний центр, який готує чудових спеціалістів військової справи, про що яскраво свідчать успіхи наших воїнів у Російсько-українській війні.

    Наприкінці провулка 1-го Корбутівського понад Тетеревом з’являється «Будинок відпочинку Страхкас». У 1956 році збудовано новий великий корпус клубу та їдальні. Згодом він отримав назву «Будинок відпочинку ім. XXII з’їзду КПРС», а провулок перейменовано на Оздоровчий. В наш час це закинута територія недіючого санаторію «Полісся» від обласної ради.

Будинок відпочинку ім. XXII з’їзду КПРС

    В період 1950—1960-х років на березі річки Тетерев, де колись був мальовничий Зелений Гай з альтанками, діяв гранітний кар’єр. В провулку Річковому ми ще можемо побачити залишки мурованого фундаменту дробарки для каміння та складу-укриття для підривників.

    У зв'язку зі стрімкою індустріалізацією в країні, в Житомирі розпочалось будівництво нових підприємств. Одночасно з цим виникла й потреба щодо забезпечення їх водою. Тому в 1961 році розпочалось будівництво водозабірної греблі на Тетереві в районі гранітних скель «Чотири брати» та «Голова Чацького» для льонокомбінату. Спершу звели пробний бетонний блок, а трохи вище за течією, в 1962 році розпочалось будівництво основної конструкції, заввишки 21 метр та шириною 100 метрів.

    На жаль, найцікавіша ділянка скелястих берегів, яка завжди милувала око відпочивальників, опинилась на дні новоствореного водосховища. З плином часу лівий рукав Тетерева в районі острівця замулився настільки, що поріс хащами. Про набережну нагадує лише назва вулички, яка вела до нього — набережна Під Скелями. Так колись улюлений всіма Острівець відійшов на другий план. Міська влада облаштувала інше місце для відпочинку, якраз навпроти парку культури. На теплий період року до пляжу можна було дістатись дерев'яним містком, що розбирався на зимовий час, адже його частенько зносило паводком навесні. Або ж перепливти через Тетерів на човні. Ще донедавна з пішохідного мосту можна було побачити скульптуру оленя на п'єдисталі, що височів у 60-ті над цим пляжем. Наразі він лишився лиш на старих фото та в теплих спогадах старожилів.

    Місто Житомир й надалі стрімко збільшувалось за рахунок робітників, що приїздили до нових підприємств із інших міст чи навколишніх селищ, а також родин військовослужбовців. Саме тому на той час виявилось замало затишних куточків для відпочинку місцян. Рішенням міської ради від 29 жовтня 1965 року було виділено земельну ділянку площею 30 га на північному березі Житомирського водосховища в урочищі Корбутівка для облаштування пляжу відпочинку. І вже наступного року розпочались роботи з проведення підземних комунікацій та планування місцевості. Силами управління лісового господарства додатково висадили дерева та декоративні кущі. На виділеній під пляж ділянці силами комсомольців (учнів та працівників шкіл, вишів, військовослужбовців, працівників підприємств) прибрали залишки пнів та трав'янистих рослин, що лишились після розчистки лісу перед затопленням водосховища та засипали цю територію піском. Для цього знадобилось близько 22 тис. кубічних метрів піску з кар'єрів Станішівки та хутора Побитовки. Дорогу між пляжною та лісовою зонами виконали із старих залізобетонних плит, які залишились після реконструкції взлітної смуги військового аеродрому. За кілька років в гідропарку постала рятувальна станція, танцювальний майданчик на 200 пар, адміністративні будівлі, станція прокату човнів та фотопавільйон. Протягом 1967 року звели кафе «Дубки» й літнє кафе «Левада» за проектом О.І. Смірнова. Готові страви та напівфабрикати доставлялись сюди із ресторану «Михайловоград», що на площі Перемоги. В 1969 році гідропарк площею 57 гектарів офіційно передано на баланс дирекції парку культури, через що стало можливим встановлення тут атракціонів. Благоустрій території гідропарку продовжується і в наш час.

    Разом з районом змінювалась і головна його вулиця. В 1958 році вулиця Андріївська, яка починалась на берегах Кам'янки і в районі військової частини з'єднувалась із дорогою на Чуднів, отримала нову назву: вулиця Чуднівська, з одночасним приєднанням до неї будинків колишніх хуторів. Впродовж 1963-1965 років через Кам’янку здійснювалось будівництво нового залізобетонного мосту, через що траса вулиці дещо змінилась. А з 1972 по 1974 роки Чуднівська була капітально реконструйована та розширена до 14 метрів для здійснення тролейбусного руху. Вагому роль в цьому рішенні відіграла велика популярність новенького гідропарку серед житомирян, до якого не просто було дістатись автобусом через старенький місток. Кінцеву зупинку тролейбусів із розворотним кільцем розмістили понад яром, на березі Холудки. 1972 року цей рівчак пустили по залізобетонній трубі, а сам яр засипали землею. І вже за два роки тролейбусна лінія була введена в експлуатацію.

    Наприкінці 70-х на початку 80-х на районі почали зводити багатоповерхові будинки. Поруч відкрився рибний магазин «Океан», добре відомий мабуть усім житомирянам. Для зручності місцевих жителів, окрім дитячого садочка № 15, що відкрився ще в грудні 1966 року, з березня 1982 року запрацював ДНЗ № 6. 

Магазин «Океан»

    В цей час вулиця Чуднівська була дещо випрямлена в районі Павликівки та перейменована на честь радянського генерала Івана Черняховського. А стара дугоподібна частина вулиці опинилась всередині кварталу та була безіменною аж до 1993 року, коли й отримала свою назву — Старочуднівська.

    Територія колишніх хуторів стала чудовим будівельним майданчиком для корпусів навчальних закладів. В 1967 році розпочинається будівництво навчально-лабораторного корпусу загальнотехнічного факультету КПІ та вже за рік завершено проектну документацію об'єкту. Міська рада виділила земельну ділянку площею 6 тисяч метрів квадратних. Під знесення потрапила приватна садиба Веніаміна Бороніна під номером 99-Б. Перша черга будівництва корпусу завершена в 1973. А вже 1976 року новенький учбовий корпус «Житомирського філіалу КПІ» ввели в експлуатацію. На його базі 1994 року відкрито «Житомирський інженерно-технологічний інститут», що був реорганізований 2003 року в «Житомирський державний технологічний університет». На фасаді будівлі розмістили тематичне мозаїчне панно, авторства художника-монументаліста Олександра Васильовича Ворони. Під його керівництвом над створенням цього панно працювали: Миколай Гітельма, Паламарчук, Пасков, Плуч, Хазанович. 

    У 1973 році школу фабрично-заводського учнівства № 523 реформовано в професійно-технічне училище Житомирської панчішної фабрики «Комсомолка». Зараз це «Центр легкої промисловості та побутового обслуговування». Розмістився навчальний заклад на місці вищезгаданого старого міжконфесійного кладовища, то ж на згадку про це, поруч збудовано та 6 травня 2015 року освячено козацьку церкву святого Юрія Переможця ПЦУ.

    В 1974 році розпочалось будівництво нового навчального корпусу на  «Житомирського технікуму радянської торгівлі», який вже 1978 року прийняв своїх студентів на Корбутівці. З 2011 року технікум має назву «Житомирський коледж ресторанно-туристичного бізнесу та торгівлі».

    У 1986 постає новий корпус «Житомирського фармацевтичного училища», будівництво якого розпочалось у 1983 році. Та для початку звідси відселили чотири житлових будинки. В 2004 році училище було перейменоване на «Житомирський фармацевтичний коледж ім. Г.С. Протасевича».

    Підприємство оборонного комплексу «Житомирський науково-дослідний інститут радіосистем», що вже мало в місті декілька підрозділів із завуальованими назвами, у 1989 році оселилось у 8-ми поверховій новобудові на Корбутівці. На початку 2000-х фінансування інституту припинилось, то ж його будівля та територія стали пусткою.

    Ще на Корбутівці постав ремонтно-механічний завод. З середини 90-х років відомий як підприємство «Агромаш».  

    Також на мікрорайоні з’являється водно-веслувальна база, а на початку 1987 року завершено будівництво спортивного комплексу «Динамо» на місті старого стадіону. Зведено санаторій-профілакторій «Синтетик» заводу «Хімволокно» та профілакторій «Електрон» від заводу «Електровимірювач». Неподалік водоканалу, посеред лісу діяв літній табір ім. Юрія Гагаріна для дітей військовослужбовців із Прикарпатського військового округу. Зараз це територія військового лісгоспу.

    В 1979 році на найвищому пагорбі Павликівки, на місті будинків колишнього хутора Віктора Сабатіна, постав Монумент Слави. Пам’ятник являє собою 24-х метрову залізобетонну колону, облицьовану лабрадоритом, із 10-ти метровою бронзовою фігурною групою вгорі — воїна, робітниці тилу і партизана, які тримають над головами прапори. Над цим проектом працювали: скульптори Інна Коломієць, Григорій Хусід та архітектори Анатолій Ігнащенко, І. Іванов, Петро Перевозник. На центральній алеї, у підніжжя постаменту встановлено зірку Вічного вогоню. Навколо ж розбито однойменний ландшафтний парк.

    Мікрорайон Корбутівка продовжує розвиватись і сьогодні. З’являються все нові й нові багатоповерхові будинки. А житомиряни так само люблять відпочивати тут і милуються гранітними схилами Тетерева, як і дві сотні років тому.

©Анастасія Новожилова, 2022 р.

Використані джерела:

·  Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. T.7. Creator: Uruski Seweryn

·  Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.

·  ДАЖО фонд 178 опис 3 справа 54: Метрична книга Житомирського костелу 1863 рік

·  ДАЖО фонд 118 опис 14 справа 342: Ревізькі казки селян Житомирського_повіту 1858 рік.

·  ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату

·  Mieczysław Krajewski, Genealogia Pawlikowskich, W: Z dziejów kultury i literatury ziemi przemyskiej, t. 2, Przemyśl 1973

·  Pawlikowski h. Cholewa Polski Słownik Biograficzny t. 25 Wrocław [etc.] : Zakład Narodowy im. Ossolińskich - Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1980

·  Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 7. Д. 609 "Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами З.П., К.П., Ф.П. и А.П. Корбутов хутора Корбутов Житомирcкого уезда Волынской губернии 1 сентября 1867 г. - 16 июня 1884 г."

·  Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 50. Д. 715 "Дело о погашении выкупной ссуды по хутору Корбутовке Житомирского уезда Волынской губернии 21 февраля - 12 июня 1884 г."

·  Духовский М. В. Распределение исправительных заведений для несовершеннолетних по территории России.  - Журнал Министерства юстиции – 1900.

·  Biblioteka Narodowa. Pocztówki – Wydawca O. A. Ejlenberg 

·  О.В. Кравченко. Товариства виправних притулків для неповнолітніх в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) - Вісник національного технічного університету ‟Харківський політехнічний інститут”- 2011

·  Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1915. 

·  Foto von Schytomyr — https://www.trixum.de/; https://reibert.info/

·  Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.

· Zbiory polskich instytucji kultury on-line: https://fbc.pionier.net.pl/ 

·  Махорін Г. Л. Сирітський будинок і дитячі притулки м. Житомира наприкінці ХІХ ─ на початку ХХ ст. / Г. Л. Махорін // Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Історія. ─ Вінниця, 2003. ─ Вип. 6. ─ C. 36 ─ 40

·  История 130-го стрелкового Богунского полка 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.

·  История 132-го стрелкового Донецкого полка (б. 41-й дивизии) 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.

·  Історія транспорту в Житомирі / Махорін, Геннадій Леонідович. — Житомир : О. О. Євенок, 2015. — 51 с.

·  Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.

·  Пам'ятки Житомира: енциклопедія: пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / за заг. ред. Г. Мокрицького. — Житомир: Волинь, 2009. — 243 с. : фотоілюстр., схеми. — (Енциклопедія Житомира ; т. 2, кн. 1). — Бібліогр.: с. 52-62.

·  Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007   

·  Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Середня школа №32 ім. Каліновича: Історико-краєзнавчий нарис. — Житомир: Журфонд, 1996. — 32 с.   

· Никулин В.Ф. Как это было. Сост. и ред. Г.П. Мокрицкий. - Житомир: Изд-во Волынь, 2016. — 444 с. 314 фото.