Село Вчорайше Ружинського району

Наприкінці 1880-х років професором Антоновичем поблизу Вчорайшого було досліджено два курганні могильника. Перший розміщувався в урочищі Монастирище у яру під назвою "Кулишівка" на південній стороні ріки Верховенки (притока Роставиці) та складався з 130 курганів. Другий могильник був частково зайнятий католицьким та православним кладовищем, частково дорогою на Паволоч та нараховував більш ніж 150 кургани з яких вціліли лиш 20. Загалом археологи дослідили 16 могил. У першому похованні серед людських скелетів було знайдено срібні, бронзові та мідні прикраси, скляні бусини, глиняні черепки. В курганах другого могильника виявлено більш вишукані прикраси, взуття з подвійної тонкої шкіри.

В жовтні 1929 року під час археологічної розвідки Т.М. Мовчанівського до давньоуського городища в селі Вчорайше  було виявлено пам'ятки, що належали до XII століття. Розташовувалось воно на лівому березі ріки, біля церкви, зайняте будівлею лікарні та садами. Площею близько 1,6 га, за формою — неправильне коло. Вищезгадані курганні могильники на той час вже були розорені.

Урочище Вчерашнє (польськ. Wźeraźne) згадане 1571 року в описі походу коронного гетьмана Юрія Язловецького на Черкащину проти татар, що вертались з Кримського походу на Москву.

Землі Паволоцької волості належали родині Олізар-Волчкевич і перейшли у посагу Марії Олізарівни до київського земського писаря Дмитра Федоровича Єльця (полськ. Dymitr Jelec h. Leliwa). У 1588 році він продає ці маєтки племіннику дружини — князю Миколаю Остафійовичу Ружинському (польськ. Mikołaj Narymuntowicz-Rożyński). Миколай близько року до того був гетьманом низовим війська Запорозького і з обранням нового гетьмана оселяється в маєтку Щербів (що отримав назву Новий Ружин). Помер 1792 року і оскільки не мав нащадків у шлюбі, Новий Ружин та Паволоч переходять до його брата Кирика Ружинського. В минулому Кирик Остафійович був отаманом Запорізьким, проте перейшов на сторону Станіслава Жолкєвського, став завзятим ворогом козацтва та отримав від короля за бойові заслуги маєток Котельню.

Герб родини
Ружинських

В документах 1609 року зазначалось, що декілька підданих Олександра Воронича втекли до села Вчорайшого (польськ. Wczorajsze) князя Романа Кириловича książę Roman Kirykowicz Narymuntowicz-Rożyński herbu własnego), що був «гетьманом» військ Лжедмітрія II. Єдиний син з-поміж чотирьох дітей, князя Кирика Остафійовича. До Романа перейшли успадковані його батьком маєтки Миколая Ружинського. Помер Роман від хвороби 1610 року (в 35-річному віці).

У 1613 році, вдова Софія Ружинська взяла шлюб із віленським каштеляном Ярошем (Єронімом) Ходкевичем гербу Гриф, та 1617 року знову овдовіла. В домі Софії перебував на вихованні двоюрідний брат Самійло Лащ гербу Правдич (польськ. Samuel Łaszcz Tuczapski h. Prawdzic). З огляду на відсутність прямих нащадків сестри, він зажадав стати спадкоємцем маєтків Ружинських. Отримавши відмову, 23 лютого 1630 року Лащ зібрав озброєний загін до Паволочі і силою заволодів маєтками Вчорайше, Котельня, Новий Ружин, а в березні 1631 року ще й Паволоччю.

У вересні 1634 пані Ходкевич в суді передала права на свою власність підканцлеру коронному Томашу Замойському гербу Єліта (польськ. Tomasz Zamoyski herbu Jelita). На початку 1635 року Самійло Лащ погодився за певну винагороду від Замойського та Ходкевич не виставляти своїх претензій на Ружинські землі. Того ж року, власником села зазначався єдиний син Томаша Ян Собіпан Замойський, який скаржився на набіги сусідів. Окрім нього, від шлюбу Томаша з Катериною Олександрівною Острозькою були дві доньки — Ґризельда Вишневецька та Йоанна-Барбара Концепольська. Помер Томаш Замойський 1638 року.

Герб родини
Концепольських

Вчорайше в складі Ружинського ключа відійшло до роду Концепольських гербу Побог через шлюб 1642 року Йоанни-Барбари з сандомирським воєводою князем Олександром Концепольським (польськ. Aleksander Koniecpolski h. Pobóg). Її обранець був єдиною
дитиною Станіслава від шлюбу з Христиною Любомирською, успадкував Броди, Підгірці, а також палац у Варшаві. У шлюбі в них народилось двоє синів — Самуель та Станіслав-Ян.

У період Національно-визвольної війни, в 1648 році каральні загони князя Яреми Вишневецького під час відступу з Лівобережжя намагались придушити повстання, нещадно громили села, серед яких опинилось Вчорайше. За наказом Богдана Хмельницького, полковник Максим Кривонос за підтримки місцевих міщан та селян, змусив противника відступити з території Житомирщини.

Пан Концепольский був учасником воєн проти козацтва, також відомий, як особистий ворог Хмельницького.

Його син та спадкоємець Вчорайшого Станіслав-Ян Концепольський одружився з донькою великого коронного гетьмана Євгенією-Катериною Дмитрівною Вишневецькою. Проте, вони не мали нащадків.

Портрет Яна-Олександра
Концепольського

У 1682 році пан Концепольський помирає і величезний маєток відходять кузену його батька — дідичу Тернополя Яну-Олександру (польськ. Jan Aleksander Koniecpolski h. Pobóg).

В цей час, відомий в історії як період Великої Руїни, за даними Люстрації димів 1683 року у містечку Вчорайше та в прилеглих до нього селах не було ні жителів, ні вцілілих дворів.

В грудні 1719 року помирає Ян-Олександр. Оскільки в шлюбі з Ельжбетою-Февронією Бейдо-Жевуською гербу Кривда не було нащадків, рід Концепольських згас. Вчорайше відійшло до внуків його кузена Станіслава-Кароля — до Олександра та Францишека Валевських, синів Францишека та Маріанни з Концепольських. Через великі борги вони були змушені продати успадковані маєтки Олександру Валевському, який у 1723 році поступився землями князеві Єжи-Олександру (Павлу) Олександровичу Любомирському (польськ. Jerzy Aleksander Lubomirski h. Szreniawa bez Krzyża).

Родина Любомирських сприяла залюдненню села та волості в цілому. Так, у 1727 році в Вчорайшому вже налічувалось 85 дворів. Того ж року постала трьохкупольна церква святого Михаїла.

По смерті Єжи-Олександра та його безпотомного старшого сина, в середині XVIII століття маєток переходить молодшому Станіславу.

Та вже в 1770 році Станіслав Любомирський продає маєток Вчорайше. Новим власником став житомирський староста (з 1791 року), граф Ян-Каєтан Ілінський герба Лис (польськ. Jan Kajetan Benedykt Iliński z Ilińska h. Lis), син Казиміра та Анни з Сущевичів. Від батька успадкував маєток Романів.

1772 року коштом прихожан на місці старої церкви постала нова. При будівництві в фундамент закладено древні кам’яні хрести з кладовища на околиці містечка.

Після Другого поділу Речі Посполитої, у 1793 році Вчорайше відходить до земель Російської імперії.

Вже у 1794 році граф Ілінський продає село пану Каспару Івановському (польськ. Kacper Iwanowski h. Rogala). Завдяки його старанням у 1818 році Вчорайше отримало статус містечка. З цього часу почали заселятись євреї.

У 1835 році освячено мурований костел Різдва Христового, що належав до Сквирського деканату. Хоч офіційно дозвіл на будівництво отриманий лиш 1842 року.

Герб родини
Понятовських

Наступним землевласником став син Каспара Діонісій (польськ. Dionizy Iwanowski h. Rogala). У шлюбі з Феліцією Залеською
мали четверо доньок: Діонісію Понятовську, Марію Раковську, Констанцію Бейдо-Жевуську та Юзефу Орловську.

Вчорайше відійшло до Діонісії (польськ. Dioniza Poniatowska h. Ciołek), дружини Даріуша Понятовського.

В 1860-х роках в Вчорайшому діяв пивоварний завод, в оренді у місцевого єврея. Також євреї організували для себе лікарню на 74 ліжка. Загалом в містечку проживало 1804 жителя.

Померла пані 1868 року, лише на рік переживши свого чоловіка. Оскільки вони не мали дітей, землі перейшли до Констанції Діонісівни, дружини графа Ернеста Адамовича Бейдо-Жевуського гербу Кривда (польськ. Ernest Beydo-Rzewuski h. Krzywda), молодшого брата відомої Евеліни Ганської.

Новим власником містечка став племінник Констанції Жевуської Адам Олександрович Орловський гербу Левіла (Adam Orłowski h. Lubicz).

У 1878 році маєток взяв в оренду маршалок шляхти (предводитель дворянства) Бердичівського повіту Фелікс Францович Меленевський разом із дружиною Ернестиною (донькою Констанції та Ернеста Жевуських). Та вже за рік пані Меленевська (польськ. Ernestyna Meleniewskia) викупає землі в свого кузена. У травні 1908 року в Києві помирає Фелікс Францович, а в липні того ж року в французькому місті Єр вмерла пані Меленевська, де й похована. За два роки помер їхній син Францишек. Донька Марія-Аліна на той час була заміжня за бароном Марі-Анрі-Станісласом де Блоне (Marie Henry Stanislas de Blonay).

План економії Терещенків

На зламі століть у містечку Вчорайше знаходилась так звана економія — господарство, що входило до Андрушівського маєтку відомого цукрозаводчика Ніколи Артемійовича Терещенко. Згодом маєток успадкував його молодший син Олександр.

У 1913 році в містечку були: костел, церква, синагога, міщанська управа, аптека. Окрім того, працювало три бакалійні магазини, винна лавка, галантерейний магазин, два магазини з залізо-скобяними товарами, шкіряні товари та шість мануфактур. Ярмарки проводились
по четвергам раз на два тижні.

З 1919 року по березень 1921 у місцевій школі викладав українську мову та літературу поет М.Т. Рильский.

Анастасія Новожилова, 2019 р.

Використані джерела:

Антонович В.Б. Древности Юго-Западного края. Раскопки в стране древлян : с 7 пл. и 47 политипажами / [соч.] В. Б. Антоновича. – Санкт-Петербург: Тип. И. Н. Скороходова, 1893. – [3], 78 с., [7] л. ил. : рис. – (Материалы по археологии России / Императ. Археол. Комис. ; № 11)

Павленко Л. В., Павленко С. В. Бердичівський державний історико-культурний заповідник у другій половині 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст.: археологічний аспект діяльності

Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego – Kraków: 1858

NIESIECKI K. Korona polska przy złotej wolności starożytnemi [...] klejnotami [...] ozdobiona, t. 3, Lwów 1740

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – W., 1895.


Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.

Архив Юго-Западной России: Часть 6. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1876. с. 556.

Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов [в 35 тт.]. – Ч. 7. – Т. І: Акты о заселении Юго-Западной России. – К., 1886. – 746 с.

Adam Boniecki. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 т. 11 – W., 1907

Adam Boniecki. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 т. 5 – W., 1840

Тарифи подимного податку, сеймикові лауди і люстрації Київського воєводства першої половини XVIII століття. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 432 с.

Офірний реєстр Київського воєводства 1789 р. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2018. — 394 с.

Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 13: [Warmbrun - Worowo] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1893. – 960 s.

Статистический временник Российской империи Сер. I / изд. Центр. стат. комитета М-ва внутр. дел. – Санкт-Петербург : Тип. К. Вульфа, 1866.

РГІА. Ф. 577 оп. 14 спр. 1768 - Дело Понятовской Д.Д. Киевской губернии Сквирского уезда местечка Вчерайшего. 8 марта 1865 г. - 12 января 1872 г.

Похилевич, Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / собрал Л. Похилевич. – Киев: В тип. Киево-Печер. лавры, 1864. – [2], V, 763 c

ЦДІАК Ф. 487 Київська об’єднана палата кримінального та цивільного суду, м. Київ  Оп. 12 Кріпосний і явочні столи  Спр. 1385

ЦДІАК Ф. 442 Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора, м. Київ  Оп. 829 Спр. 105

Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. T.10 Warszawa. 1913

Описание имений, принадлежащих Н.А.Терещенко. – К., 1900.

Весь Юго-Западный край : справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев : Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913

Село Стрибіж Пулинського району

Місцевість, у якій розташоване сучасне село Стрибіж, здавна була населена. В літописах XII століття зустрічається згадка про лісовий масив під назвою «Чортів ліс», що на Старому шляху від Києва до західних земель. Ця дорога також була відома як «Батиєва дорога», оскільки нею йшли монголо-татари. Щоразу вони розоряли зустрічні поселення, а на зворотному шляху вели своїх полонених.

В 1507 році ці землі у складі Чуднівської волості Київського воєводства від польського короля в нагороду за відмінну службу отримав князь Костянтин Іванович Острозький. Зі згасанням княжого роду Острозьських, щоб зберегти земельні наділи, його онук Януш Васильович був змушений утворити Острозьку ординацію-майорат (тобто, неподільні землі князів Острозьких), задля можливості передати родинний маєток нащадкам своєї доньки Євфрузини Заславської. Також було зумовлено, що вразі відсутності спадкоємця по чоловічій лінії у Заславських, маєток перейде до лицарів Мальтійського ордену. 

Владислав-Домінік Заславський

В першій половині XVII століття ординатом цього майорату був син Євфрузини Янушівни — сандомирський воєвода та краківський князь Владислав-Домінік Олександрович Заславський-Острозький (пол. Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski h. własnego). Слобода Стрибіж (пол. Strybież, Striberz) при річці Світлиця (притока р. Тні), як частина Вільського ключа Чуднівської волості, увійшла до його княжих володінь. 

Варто відмітити, що слободою вважалось новозасноване поселення, мешканці якого на початковому етапі звільнялись від сплати податку землевласнику, задля заселення селян з інших місцевостей.

Під час Селянського руху супроти шляхти до Стрибіжа прибували селяни-втікачі в пошуках кращої долі. Так, у 1642 року декілька селян Томаша Козики втекли до слободи Стрибіжа, 1644 року прибули селяни Станіслава Тишкевича, а 1646 року — Стефана Стрибиля та Яна Гациського.   

У документах є згадка про те, що 1647 року міщани Вільського ключа Житомирського повіту скаржились на жовнірів капітана Руберта Дефосного, які дорогою до Києва зупинялись на ночівлю, в тому числі в Стрибіжі, та чинили різні кривди місцевим жителям: забивали худобу, відбирали продукти, одяг, а також вдавались до побиття. 

Нове поселення швидко розросталось. Станом на 1650 рік у Стрибіжі Владислава Заславського підлягали оподаткуванню вже 35 димів (дворів). 

Теофіла-Людвіка Любомирська

Вищезгаданий пан Заславський від шлюбу 1650 року з сестрою короля Катажиною Собеською (пол. Katarzyna z Sobieskich) мав трьох дітей. Син Олександр-Януш та донька Евфрузина передчасно померли, тож у 1682 році єдиною спадкоємицею Острозького майорату стала Теофіла-Людвіка Владиславівна, в заміжжі Любомирська (пол. Teofila Ludwika ks. Lubomirska).

Після Національно-визвольної війни та періоду, відомого в історії Української держави під назвою Руїна, за даними Люстрації 1683 року орендар Стрибіжу пан Радлінський (пол. Radliński) сплачував 2 злотих за 2 дима з села.   

Та все ж селище почало розвиватись. За реєстрами Тарифних податків першої половини XVIII століття в Стрибіжі оподатковувались: 7 димів (дворів) на 1724 рік, 5 димів на 1748 рік.

Януш-Олександр Санґушко

У грудні 1753 року в наслідок так званої «Кольбушівської транзакції», бездітний онук Теофіли Любомирської, князь Януш-Олександр Павлович Санґушко гербу Погоня (пол. Janusz Aleksander ks. Sanguszko) роздробив та роздарував землі майорату, аби запобігти їх передачі до Мальтійського ордену. Чуднівське графство відійшло до князя Єжи-Іґнація Любомирського (пол. Jerzy Ignacy ks. Lubomirski h. Szreniawa), який разом із родиною проживав у Варшаві. Вільський ключ разом із Стрибіжем відійшов до володінь князя Францішека-Фердинанда Любомирського (пол. Franciszek Ferdynand ks. Lubomirski h. Szreniawa).

Францишек Любомирський не був у шлюбі і спадкоємцем обрав свого племінника Єжи-Марціна Любомирського (пол. Jerzy Marcin ks. Lubomirski), який швидко спродав вільські землі коронному підскарбію Адаму Мацейовичу Понінському гербу Лодья (пол. Adam Poniński ks. h. 

Адам Понінський

Łodzia). Понінський був одружений з донькою Єжи-Іґнація — Юзефою Любомирською та через скрутне становище родини своєї дружини придбав ще й Чуднівський ключ за 800 тисяч злотих. 

Підкуплений російським послом, пан Понінський в квітні 1773 року в Варшаві зібрав депутатів для створення конфедерації, яку і очолив. А за декілька днів Понінського було обрано сеймовим маршалком та очільником сеймової делегації про розподіл Речі Посполитої. За свою державну зраду він і отримав князівський титул, а пізніше вже й не приховував, що постійно отримує великі грошові суми від російських послів.   

За Тарифом подимного податку 1775 року пан Понінський здавав Чуднівське графство в оренду полковнику коронних військ Юзефу Ґолавінському герба Лебідь (пол. Józef Dunin-Goławiński h. Łabędź). За село Стрибіж у кількості 27 димів та сусідню Слобідку Понінський сплачував до скарбу 1,282 злотих 25 гроша. 

Згідно Перепису єврейського населення 1778 року в Стрибіжі вказано 4-ро юдеїв і ще 3-є на хуторі Сірики. А вже в Переписі 1789 року зазначено 15 жителів, що сповідують юдаїзм (7-ро дорослих та 8-ро дітей). Більшість з них значились при корчмі.

В 1785 році Адам Понінський оголосив себе банкрутом, в 1790 був позбавлений усіх титулів та впродовж 1790—1793 років значився у числі вигнанців з Речі Посполитої. 

Картина "Рейтан, або Втрата державності" (також "Польський сейм 21 квітня 1773 року"). Художник Ян Матейко, 1866 рік. Адам Понінський вказує на російських гренадерів.

За цих подій у 1782 році Чуднівське графство відійшло родичу пані Понінської, який одружився на її племінниці Маріанні з Любомирських. Ним був київський воєвода, банкір, власник Любара Антоній-Протазій-Яцек Потоцький гербу Пилява (пол. Antoni Protazy Jacek Potocki). Він витрачав чималі кошти на розвиток Любара, саме за його сприяння відновила роботу школа з конквітом (гуртожитком) при костелі св. Архангела Михаїла та св. Домініка, а також обладнана бібліотека при монастирі. У Чуднові відкрив ремісничі цехи, склади зерна та заліза, фаянсову фабрику. Добився статусу містечка для улюбленої резиденції Махнівки (Бердичівський повіт), розбудовував тут мануфактури, банківську контору та палац. 

Антоній-Протазій-Яцек Потоцький та Маріанна Любомирська

У жовтні 1784 року Стрибіж згадується в купчій відомості на землі в урочищі Кузьмин Острів, виданій селянином Кіндратом Стрильченком селянину з Ягодинки Іллі Желязнюку. 

Банківська криза початку 1793 року призвела до чималих боргів Прота Потоцького, через що він був змушений закласти маєток. У цей же час пані Потоцька почала відкрито жити зі своїм коханцем графом Зубовим, від якого мала сина Платона. То ж ці події сильно вплинули на Потоцького. 

Новим власником Стрибіжа стає заможній варшавський банкір Фрідріх Карлович Кабріт г. Любич (пол. Fryderyk Kabryt, Cabrit h. Lubicz), який раніше часто позичав гроші Потоцькому. Та згодом фінансові події 1793 року вплинули і на Кабріта, навіть довелось закрити банк.

Урочища Селище та Дворище
на мапах Шуберта XIX ст.

За Ревізією 1795 року в Стрибіжі значилось 23 двори, де проживали родини Ткачик, Головня, Стрильченко, Мартинчук, Черниш, Шуян, Гарбар. У давні часи люди мешкали в місцевості, що тепер носить назву урочище Селище. А Стрибіж XIX століття складався з таких поселень-кутків: на правому березі р. Світлиці — Гриценки (найдавніша частина, де мешкали Стрильченки), Чуяни, Рудня, а на лівому — Зарічка.    

У 1801 році пан Кабріт помирає. За документами 1802 року відомо, що його спадок був розділений поміж чисельними кредиторами.  

Згодом Стрибіжем володів городельський стольник Тадеуш-Нікодим Бущинський герба Стремено (пол. Tadeusz Nikodem Buszczyński h. Strzemię) — син Антонія Казиміровича та Маріанни з Малинських. Власник Волиці, який переважно проживав у Любарі. Був двічі одружений — на сестрах Христині та Теклі Козлінських, що родом із Волиці. У 1817 році Бущінський будує уніацьку капличку в Протовці, оскільки місцевим жителям було не зручно добиратись за 15 верст до прихідської церкви в Стрибіжі. Помер Тадеуш Бущинський у 1818 році, був похований при костелі св. Архангела Михаїла та св. Домініка у Любарі. Села Стрибіж, Протовка та Молотковці (Бердичівського повіту) перейшли до його сина Вінцентія-Кароля (пол. Wincenty Karol Buszczyński).

На 1829 рік селом володів депутат Дворянського зібрання Никодим Петрович Єзерський (пол. Nikodem Hugo Lewald Jezierski h. Rogala) разом із дружиною Бенігною Михайлівною Камінською (пол. Benigna Kamińska). У цьому шлюбі народились: Августа Поляновська, Леон Казимір (помер дитиною), Бальбіна-Марія, Цезарина, Дорота, Зиновія Новіцька, Валерія Краєвська. Після передчасної смерті Бенігни, в лютому 1838 року 54-річний Єзерський одружився вдруге на значно молодшій від себе Цецилії Іполитівні Вноровській (пол. Cecylia Jezierska z Wnorowskich), родина якої також проживала в Стрибіжі. У них народився син Іоахим Йозеф Гугон (ветеран шляхетського Січневого повстання 1863 року) та донька Єлизевета. Згодом Никодим Петрович знову овдовів. 

Ймовірно, Єзерський був важкої вдачі. Адже восени 1839 року селяни Стрибіжа подали скаргу на нього за жорстоке поводження.  

Помер Никодим Єзерський 30 червня 1854 року в віці 72 років та був похований на публічному кладовищі в Пулинах. 

Вже 1858 року Стрибіж вказаний у володінні Бальбіни-Марії (пол. Balbina Lewald Jezierska h. Rogala), Цезарини (пол. Cezaryna Lewald Jezierska h. Rogala) та Дороти Єзерських (пол. Dorota Lewald Jezierska h. Rogala). Сестри так і не вийшли заміж. Бальбіна-Марія померла 1894 року від сухот, Цезарина — 1904, від старості. 

Августа Никодимівна стала дружиною Яна Миколайовича Поляновського (пол. Jan Polanowski h. Pobog), власника сіл Тулин та Лука, що був старшим за неї на двадцять років. У шлюбі в них народилось 12 дітей, але 11 передчасно померли, залишилась лиш донька Марія, дружина Яна-Кароля Добровльського. У 1856 році Житомирський повітовий суд розглянув справу про відречення Августи Поляновської від батька Никодима Єзерського.  

Зиновія Никодимівна (пол. Zenobia Nowicka z Jezierskich) вийшла заміж за Фортуната Новіцького (пол. Fortunat Nowicki), що був приватним лікарем із Житомира, а також літератором (автор праці «Волинь та її мешканці 1863 року»). У 1860 році Новіцький подав до газети оголошення про продаж 2462 десятин землі Стрибіжу разом із селянами-кріпаками (70 дворів, 220 чоловік), корчмою, млином та новим панським будинком на 10 кімнат з трьома прибудовами, господарськими будівлями та городом. 

Вітряк 1920-х рр. в центрі села.
Фото 2015 р. з власного архіву

Староста Пулинського стану, землевласник Хіларій-Генріх Петрович Краєвський (пол. Hilar Henryk Krajewski) отримав землі Стрибіжа через одруження з Валерією Никодимівною (пол. Waleria Krajewska z Jezierskich). В 1869 році в них народився син Вінсент Краєвський — майбутній лікар, генерал армії Війська Польського. 

А син Никодима, Іоахим-Йозеф-Гугон через участь у Січневому повстанні 1863 року втратив успадкований маєток Стрибіж та був засланий до Сибіру. Пізніше він разом із родиною — дружиною Ядвігою Владиславівною Зубовською (пол. Jadwiga Zubowska), сином Станіславом та доньками Марією, Іоанною, Софією, Вандою мешкали в маєтку родини Зубовських під назвою Евандорф (Радомисльський повіт). Помер Йозеф Єзерський 1915 року. 

Ще наприкінці XVIII ст. у Стрибіжі існувала православна церква в ім’я святої Параскеви. На початку наступного століття священником був Олександр Іванович Немоловський, з 1844 року — Павло Костянтинович Тесельський. В 1858 році коштом прихожан збудований новий невеликий дерев'яний храм. Священником був Василь Нємоловський, а після переводу в с. Кам’янку в 1868 році, його місце посів випускник Волинської семінарії 1865 року Яків Хомич Хоміковський. Псаломщиком з 1880 року значився Семен Варфоломійович Жиріцький. 

Церква 1858 року.
Фото з власного архіву

Неподалік храму в 1871 році також громадою зведено «холодний» дім для священника. Для місцевого псаломщика не було окремого будинку, тому він проживав в панському маєтку в 5 верстах від церкви. Наступним священником став Микола Никанорович  Ящинський, що родом із с. Тютюнники, який до цього часу служив у містечку Горошки. Помер в серпні 1891 року, залишивши по собі великі борги. Згодом священником був Володимир Гнатович Теодорович, який закінчив Волинську духовну семінарію 1879 року. У 1910 році він отримав подяку за навернення до православної віри німців Івана Кука та Емілії Крігер. Псаломщик Семен Жиріцький помер від запалення легень в січні 1892 року і на його місце призначили Панаса Тадейовича Божкевича. Вдова Жиріцького отримувала пенсію 7 р. 50 коп. на півріччя, оскільки на її руках була сліпа мати та четверо дітей, а весь врожай 1891 року знищив град. Коли ж Божкевич став позаштатним псаломщиком, то 1913 року йому було призначено пенсію у розмірі 100 рублів, а місце посів його син — Євген Божкевич. 

У 1897 році майстри скляного заводу села В’юнки придбали за 300 р. для стрибізького храму ікону Воскресіння Христового, в пам’ять про коронацію імператора Миколи II. А 5 листопада 1899 року в Стрибіжі перебувала Почаївська Чудотворна ікона Божої Матері. З цієї нагоди селяни висадили молоді сосни вздовж дороги від кладовища до церкви, а саму дорогу повністю вкрили рушниками. Святиня прибула в село по обіді, в супроводі роти солдат та декількох вірян, під церковні дзвони та спів учнів прихідської школи.      

У 1863 році в селі виникла велика пожежа, через яку згоріло декілька будівель. 

З 3 лютого 1895 року в Стрибіжі відкрила свої двері церковно-парафіяльна школа, завідувачем якої був Володимир Гнатович Теодорович. Першою вчителькою стала випускниця житомирської гімназії Людмила Масюкевич. Та через низьку заробітну плату розміром 50 рублів, попри грошову допомогу від громади, вчителька звільнилась. Тож на 1895-1896 навчальний рік виконувала обов’язки вчителя Людмила Речицька, що закінчила однокласне народе училище. Того року школу відвідували 34 хлопці та 8 дівчат. 

Окрім цієї школи, діяла ще одна — лютеранська, в колонії німців (нім. Kolonie Stribisch, Stribesch), які оселились на околиці Стрибіжа. Також при школі був молитовний дім. Відвідуваність учнів була дещо кращою, ніж в українській школі. 

Наприкінці століття в Стрибіжі зазначались двоє майстрів-бондарів, що виготовляли відра та бочки. На околицях розмістились млини. 

Населення стрімко зростало. За даними 1885 року в Стрибіжі числився 71 двір, де проживало 578 жителів. У 1906 році — 125 дворів, 895 жителів. Також зазначалась кількість жителів колонії Стрибіж — 50 дворів, 374 жителя. 

Карта початку XX століття

На зламі століть село декілька разів відвідує етнограф Василь Григорович Кравченко. В одну із таких поїздок 1900 року його супроводжує фольклорист Климент Васильович Квітка (майбутній чоловік Лесі Українки), який за дорученням журналу «Київська старина» записує в Стрибіжі тексти унікальних пісень («Ой, за городом клен-дерево родить», «Ой, не шуми, дібровонько зелена», «Ой, піду я лісом-улицею» та «За нашою слободою»). 

Багато уродженців Стрибіжа під час Першої світової війни боролись на фронтах, серед яких були: Альтман В.Ф., Андрусенко І.П., Андрусенко Й.Х., Амполь Л.Є., Бервельт Е.І., Бловняк Ф.Г., Вітвіцький К.І., Герасимчук М.Л., Головня А.П., Головня А.С., Головня П.С., Головня Т.І., Дрогорт Ф.Ф., Зозулевський Л.А., Клименко С.А., Колесник А.А., Литвинчук О.Г., Мартинчук І.І., Можаровський М.Є., Пилипчук Ф.М., Сірик З.С., Стрельченко О.Ф., Стрельченко Д.І., Стрельченко С.І., Шемет С.А., Штильтер А.М., Шиллер А.Б..

У 1915 році в Російській імперії вступив в дію закон про обмеження німецького землеволодіння та почався процес експропріації земель колоністів. Так, за даними 1916 року відомо, що принаймні 46 дрібних землевласників Стрибіжа були примусово позбавлені 476 десятин землі.

В колонії Стрибіж в квітні 1924 року у родині ремісника народилась майбутня поетеса Ройш (Рейш) Ельфріда (нім. Reusch Elfriede). Згодом родина перебралась до Житомира. У 1944 році вона отримала громадянство Німеччини, але вже за рік була репатрійована до СРСР, відбула 10 років на лісоповалі в республіці Комі, де в неї народилась донька Еріка (теж поетеса). Пізніше переїхала до Алма-Ати, в 1970-х роках працювала коректором у німецькому видавництві «Казахстан» та публікувалась в різних журналах. У 1992 році емігрувала до Німеччини в Бад-Ейнгаузен, де нещодавно відсвяткувала свій 90-річний ювілей.   

Зі встановленням Радянської влади, у 1923 році утворено Стрибізьку селищну раду на чолі з Кравчуком Арсеном Романовичем. Першим головою Комітету незаможних селян (комнезаму) був відставний солдат Сірик Данило Михайлович. На той час у селі нараховувалось 242 двори, де проживало 1320 мешканців, а разом із колоніями — 1824 жителя. 

В жовтні 1926 року Пулинському райвиконкому надійшов наказ виключити зі складу Стрибізької селищної ради німецьку колонію Стрибіж і разом із колоніями Лодзянівка та Адамівка об’єднати у новоутворену Стрибізьку національну німецьку сільраду.

У 1920-х роках в центрі села, неподалік вітряка, місцевий житель зводить новий млин. Але згодом його у власника було націоналізовано та передано в колгосп. 

Об’єднання селянських господарств у колективне господарство «Перемога» відбулось у жовтні 1930 року. Головою колгоспу було обрано Стрельченка Захара Федоровича. 

Та з початком формування колгоспу не всі селяни підтримували цю ідею. Так, з доповідної Генеральному секретарю Косіору відомо, що 1930 року 250 жінок села під час антирадянського виступу знищили книжки й плани приписників, що зберігались у бібліотеці, а також побили колгоспників. 

У 1930-ті роки сусідні з Стрибіжем колонії постраждали від голодомору, так як часто опинялись на так званих «Чорних дошках» — в переліку поселень, в яких через невиконання продовольчого плану вилучались продукти харчування та шляхом розміщення спецзагонів блокували виїзд населення за межі території. Згодом, у 1934 році почались примусові депортації німецьких родин. І вже за даними, станом на 01 жовтня 1941 року колонії Стрибіж, Лодзянівка та Адамівка у переліку населених пунктів не значились. За селом і зараз росте горіх на місті німецької садиби, де стояв один із трьох вітряків. А неподалік — німецьке кладовище колонії Стрибіж.

Впродовж 1920—1940 років зводяться приміщення для дитячих ясел, сільради, комора, лазня.  

Під час Другої світової війни, протягом окупації 1941—1943 років, в Стрибіжі розміщувався центр Червоноармійської районної ОУН. Місцеві мешканці під приводом Василя Олександровича Гребенюка (позивний «Шум») утворили добровільну організацію УПА.

Обеліск в центрі села. 2020 рік

На фронтах проти німецьких військ бились 236 жителів Стрибіжа, 60 з яких загинули. На честь полеглих односельчан поблизу будинку культури встановлено пам’ятний обеліск.  

В ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, 31 грудня 1943 року Стрибіж зайняли війська 351-ої стрілецької Шепетовської дивізії 18-го гвардійського стрілецького корпусу 60 Армії у складі Збройних сил СРСР під командуванням підполковника Д’ячкова Якова Івановича.

26,27 квітня 1944 року трибунал військ НКВС засудив багатьох учасників ОУН УПА до смертної кари. Місцевому торговцю Григорію Івановичу Вайтману присудили 20 років каторги за допомогу повстанцям продуктами та ліками.

Звітна карта положення
частин 60 А на 30-31.12.43 р

У повоєнний період в Стрибіжі будується приміщення для дитячого садка, амбулаторія, контора колгоспу, господарські та ремісничі споруди колгоспу, 

будинок культури, а в 1975 році — нова простора школа. 

За ініціативи студента Михайла Михайловича Іщенка, задля написання дипломної роботи, в 1987 році почалась реставрація млина, що зберігся в центрі села. В результаті плідної співпраці студентів, школярів та місцевих жителів, у 1993 році вдалось запустити вітряк. 

Приміщення, в яких в різні роки розміщувалась школа

В наш час село, яке має таку давню та цікаву історію, продовжує розвиватись. Так, у 2014 році завдяки спільним старанням громади села та ЄС/ПРООН у Стрибіжі втілено проєкт зі встановлення вуличного освітлення з використанням сонячної енергії. В 2017 році Стрибізька сільська рада увійшла до складу Курненської сільської об’єднаної територіальної громади. 

Опорний заклад Стрибізька ЗОШ І-ІІІ ступенів

©Анастасія Новожилова, 2017-2020 р.
Пам’яті Ірини Данилівни Стрельченко (Сірик) присвячую. 

Використані джерела:

• Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр. : 3бірка документів (1639–1648 рр.) / Відп. ред. М. Н. Петровський, К. Г. Гуслистий. АН УРСР. Інститут історії України; Управління державними архівами МВС УРСР; Центральний державний історичний архів УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1946. – 256 с.
• Селянський рух на Україні 1569-1647: збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1993.
• Архив Юго-Западной России: Переписи еврейского населения в юго-западном крае в 1765-1791 гг. Часть 2. Том II. В.1-2, Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 239, 382.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 647.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 423.
• Архив Юго-Западной России: Часть 6. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1870. с. 556.
• Boniecki Adam Herbarz polski : wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 t. 9, Gebethner & Wolff, Warszawa, 1906.
• ЦДІАК України. — Ф. 236, оп. 2 Любомирські, спр. 108, 110
• Н. Черкаська. Документи Чуднівського графства з архіву Адама Понінського у Любарі – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5
• Острозька давнина. Науковий збірник / Ред. кол. Ігор Пасічник (гол. ред.), Ігор Тесленко (відпов. ред.) та ін. – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5. – 287 с.
• ДАЖО, фонд 118, опис 14, справа 38
• Gazeta Warszawska 1800, nr 104 (30 grudnia) + dod.
• Kazimierz Pułaski. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy : monografie i wzmianki. T. 1 Brody : nakł. Księgarni Feliksa Westa, 1911
• Wacław Lasocki. Wspomnienia z mojego życia T. 1 - nakładem Gminy Stoł. Król. Miasta Krakowa (1933)
• Волости и важнейшие селения Европейской России: Вып. 3 : Губернии Малороссийские и юго-западные : [Харьковская, Полтавская, Черниговская, Киевская, Волынская, Подольская]. - 1885. - [8], 333 c. : табл. - В подзаг. : По дан. обслед-я произвед. стат. учреждениями М-ва вн. дел, по поруч. Стат. Совета.
• Селянський рух на Україні 1826—1849 рр.: Збірка документів і матеріалів. -К.:Наукова думка, 1985—504 с.
• Gazeta Codzienna. Warszawa. 1860, nr 222

• Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

• Теодорович Н. И. Волынская духовная семинария: история первоначальнаго устройства ея и подведомственных ей духовных училищ : списки воспитанников, окончивших в ней курс учения, а также начальников и наставников ея в период времени с 1796 по 1900 г. : с приложением портрета митрополита Антония Рафальскаго и его писем / Н. Ив. Теодорович. - Почаев : Тип. Почаевской Успенской лавры, 1901. - [6], II, 1023 с., [1] л. портр.; 24 см.

• Отчет Волынского Епархиального Наблюдателя о состоянии церковных школ Волынской епархии в учебно-воспитательном отношении за 1909-1910 учебный год Житомир, Волынская губернская типография 

• Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 15, [Dopełnienia]. Cz. 2, Januszpol-Żyżkowa ; Dodatek: Aleksin-Wola Justowska 1902

• Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.

• Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

• Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир: Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.

• Die Deutschen Russlands. Siedlungen und Siedlungsgebiete. Lexikon." V. Diesendorf. Moskau, 2006
• Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.

• Бернацький В.Р. Релігійні об'єднання Волині-Житомирщині в умовах більшовицького режиму 1920-1930-х рр.: дис… канд. іст. наук: 07.00.01. Рівне, 2016.

• М. Костриця. Дослідник Воолині фольклорист Климент Квітка. 

• Квітка Климент. Збірник українських пісень з нотами / Гармонізація Б. Яновського. Київ, 1902

• Квітка К.В. Українські народні мелоії. Ч.1. Збірник/ Упроряд. та ред. А.І. Іваницького: Наукове видання — К., 2005. — 480 с. з нот. 

• https://www.wolhynien.de/

• "Gemeindebrief" Ev.-Luth. Wichernkirchengemeinde Bad Oeynhausen, 2019

• ДАЖО Р—326 «Виконком Житомирської окружної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів» опис 1, справа 254 

• Жилюк В. М. (2008). Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941-1955 рр.: Монографія. Рівне: Волинські обереги. с. 308 с.

• Карта ЦАМО, Фонд: 417, Опис: 10564, Справа: 584

• Особистий архів депутата та колишнього голови колгоспу Романчука Якова Леонтійовича, а також бібліотекаря Терещук Тамари Олександрівни. 

Село Городище Житомирського району

Під час археологічного дослідження села Городище в районі басейну річки Коденки 1973 року, Михайло Петрович Кучера обстежив давньоруське  поселення неподалік кладовища, загальною площею 1 га. На розкопках було виявлено рештки кераміки XII—XIII ст. та доби пізнього середньовіччя. 

За часів Київської Русі це поселення відоме під назвою Трибесов (польськ. Trybesow). Згадується в документах 1458 року про розмежування Тулинських земель Каленика Скіпора. 

Згодом зустрічаємо в описах Житомирського замку близько 1471 року, що земля Трибєсовщина у володінні Малафея.

18 серпня 1502 року король Польщі Олександр Ягеллончик віддає спустошене село Трибесов житомирському зем’янину Андрію Прежовському. 

У Ревізії Житомирського замку 1545 року власником села Трибесов (Трубешов також) вказаний Богдан Андрійович Прежовський (польськ. Bogdan Prezowski). Також він володів частиною села Прежів разом із Жданом, Семеном та Василем Прежовськими. 


Наприкінці XVI століття Семен Іванович Прежовський з сином Іваном постійно фігурують у судових тяганинах із сусідами. Найбільше від їх збройних набігів та грабунків потерпали Іван Сингур з Рудників, Григорій Сокор та Олександр Воронич з Троянова. 

По смерті Івана Семеновича 1606 року, землі розділили між собою його сини: Миколай, Іван та Семен. Городище (Трибешів) відійшло Миколаю (польськ. Mikołaj Prezowski). 

В Люстрації 1628 року за Семеном Прежовським було 16 димів у Городищі та Старому і Новому Пряжеві. 

В 1635 році Іван Прежовський та його дружина Магдалена з Заблоцьких подали позов у гродський уряд проти власників Городища пана Миколая Прежовського та його дружини Катерини з Мепленських.

Герб Аксак (III)
родини Аксак

Поступово, родина  Прежовських перебралась на Київщину, тому розпродали родові маєтки, більшість з яких перейшла до родини Дзіків. У березні 1645 року брацлавський хорунжий Ян Дзік продає свої маєтності Трибешів, Денеші, Татаринівку, Старий та Новий Прежов, Янківці та Карпилівку київському підстолію Михайлу Івановичу Аксаку (польськ. Michał Aksak h. wł.) та його дружині Катажині. Новий власник із заможного шляхетного роду татарского походження, мав у володінні близько 330 димів.

У 1715 році Городище було у власності Антонія-Єжи Павловича Трипольського-Дідовича герба Годзава (польськ. Antoni Jerzy Dedowicz Trypolski h. Gozdawa). Та він незабаром помер не залишивши нащадків. Тому Городище у 1728 році перейшло до нового власника. Ним став житомирский стольник Марцин Аксак герба власного (польськ. Marcyan Aksak h. wł.), син київського скарбника Казиміра та Констанції з Чолганських. Одружений з вдовою Яна-Олександра Тарновського — Катажиною Попель, з якою мав чотирьох дітей: Яна, Ґабрієла, Гелену та Кунеґунду. Помер пан Аксак 1736 року, а його вдова втретє вийшла заміж за Вавжинця Лянцкоронського. 

В 1751 році брати Ян та Ґабрієль поділили між собою батьківський спадок. Яну відійшли села Велика Татаринівка та Денеші. Городище, урочище Карпилівка, Пряжів та Янківці переходять до бездітного генерал-майора коронних військ Ґабрієля (польськ. Gabriel Aksak h. wł.) та його дружини Доміцелі з Куропатницьких (польськ. Domicela Kuropatnicka h. Nieczuja). 

З часом родина Аксак збідніла та мала великі борги перед кредиторами. Вже станом на 1775 рік село зазначено в володінні одразу у двох землевласників. З успадкованої частини за дипломатичним привілеєм вишегродський земський писар Боніфацій Леонович Модзелевський герба Тривдар (польськ. Bonifacy Modzelewski h. Trzywdar) сплачував податки з 37 димів, а белзький каштелян Якуб-Анастасій Воронич герба Павенжа (польськ. Jakub Anastazy Woronicz z Szumska h. Pawęża) сплачував з 24 димів.

Герб Ястршембець
родини Схабіцьких

У 1776 році Юзефа Аксак (польськ. Józefa Aksak) продає через борги Городище, Пряжів, Янківці та Карпилівку нурському чашнику Войцеху Схабіцькому герба Ястршембець (польськ. Wojciech Schabicki h. Jastrzębiec). В Офірному реєстрі 1789 року окрім нього власницею Городища зазначена вдова белзького каштеляна Юзефа Воронич з Дрогойовських (польськ. Józefa Woronicz hr Drohojowska). 

Пан Войцех Схабіцький мав четверо синів, з яких двоє рано померли. Городище та Янківці відійшли Антонію, а Івану — Пряжів. Теж зарано пішов із життя і син Івана. Тому в 1853 році всі землі успадковує Михайло-Нарцис Антонович Схабіцький. Але у шлюбі з Броніславою Невлінською не було нащадків і в 1855 році Схабіцький відписав маєтки рідним сестрам. Так, село Городище відійшло Вікторії-Анні-Іоанні Єзерській (польськ. Wiktoria Anna Jezierska), а Пряжів — Камілії Мяновській (польськ. Kamila Mianowska). 

Вікторія та її чоловік Генрік Карлович Єзерський проживали в його родовому маєтку Лісівщині Ушомирської волості. Від шлюбу в 1830 році мали 13 дітей, з них: Євсевія (Еузебіуша), Атаназія (Афанасія), Модеста, Соломію, Філіпіну, Емму, Барбару, Сесілію. По смерті від паралічу Михайла Схабіцького 1882 року, Модест Генріхович Єзерський успадкує село Янківці в Житомирському повіті. Разом із сином повертається до рідного села хвора на артрит Вікторія Єзерська. 

У 1884 році землі Вікторії Єзерської розпродані між декількома покупцями, а саме: міщанам Левкова Йосипу Семеновичу Врублевському, Олександру Леоновичу Капелісту, Леону Романовичу Капелісту, міщанину з Івниці Федору Івановичу Ковалевському та селянинам з Скоморох Григорію Васильовичу Озошенко, Василю Тимофійовичу Затворницькому, а також Івану Трофимовичу Комісарчуку з Вертокиївки. Згодом, частка земель з водяним млином Леона Капеліста перейшла до Федора Ковалевського.

В листопаді 1889 року в Янківцях помирає Вікторія-Анна-Іоанна Єзерська, залишивши сина Модеста та доньку Філіпіну Вельгорську. Модест Генріхович Єзерський (пол. Modest Jezierski ) 1892 року будує новий маєток в Янківцях, де проживав разом із дружиною Геленою Людвігівною Поляновською з Ліщина (вдова по Невмержицькому) та дітьми. Помер Модест Генріхович 6 травня 1901 року та був похований в Ліщині.     

У Городищі не було власної церкви, селяни входили до парафії Воскресіння Христового — сусіднього села Пряжів Коднянскої волості. У 1891 році на місцевому кладовищі постала невелика каплиця, розмірами 8,5х8,5 аршин (1 аршин=71,12 см). В 1898 році прихожанами вирішено облаштувати каплицю під церкву за рахунок прибудови в вівтарній частині. Влітку 1904 року сюди перевезли старий іконостас з  Казанського храму села Пряжів. Та вже 22 травня 1905 року було урочисто освячено та піднято на купол хреста. А в серпні придбано два малих дзвони. 1906 року церква урочисто освячена як  св. Івана Богослова.

Влітку 1904 року землевласник Олександр Капеліст скаржився на селян, які самовільно зайняли під випас його поля. Суд присудив виплатити компенсацію Капелісту. Незадоволені селяни вночі проти 27 лютого 1905 року підпалили сарай з чотирьох боків, що належав Капелісту та Ковалевському. Вогонь швидко ширився, під час пожежі вигоріла велика клуня на дві комори, два кінні мотовила, сіно та декілька тисяч пудів зерна. 

В 1906 році в селі налічувалось 72 двори, в яких проживало 413 чоловік. Найбільшим землевласником на початку століття був міщанин Федір Іванович Ковалевський. Йому належало 108 десятин землі, а також паровий млин. 

Карта 1908-1909 років

Зі встановленням Радянської влади, Городище Коднянської волості в 1923 році увійшло до складу Янківецької селищної ради Солотвинського району. У селищі нараховувалось 99 дворів, де проживало 490 жителів. 

Під час Голодомору 1932—1933 років у листопаді 1933 року Городище двічі потрапляє на "Чорну дошку" через "зрив плану картоплездачі". 

За німецької окупації 1941 року село увійшло до складу новоутвореної німецької округи Геґельвальд (нім. Hegewald) та отримало нову назву Чистий Хардінг (нім. Reinharding). В ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, 29 грудня 1943 року 7-й гвардійський танковий корпус у складі 3-ї гвардійської Танкової армії форсував р. Гуйву та наступав в напрямку Городища. 54-та гвардійська танкова бригада отримала наказ заволодіти селами Городище та Скоморохи, а також аеродромом та авіабазою поблизу. Командний пункт 30 грудня закріпився на південно-східній околиці Городища.  В ході запеклих боїв, 32 загиблих солдат захоронено в братській могилі на сільському кладовищі. Пізніше, 1948 року над похованням встановлено гранітну скульптуру скорботної матері, що стоїть із вінком. 

В 1968 році при сільському клубі утворився фольклорний колектив «Криниченька», якому в 2010 році присвоєно статус народного аматорського.

У наш час Городище - невеличке село Вертокиївської сільради, де за останніми даними проживає 212 осіб.

©Анастасія Новожилова, 2019 р.

Використані джерела:

1. Звіздецький Б.А."Городища 9-13 ст. на території літописних древлян", К. "Інститут археології НАН України", 2008, 176с., нак. 500 прим.
2. Розов Володимир. Українські грамоти. Том 1: XIV в. і перша половина XV в. — К., 1928.
3. Акты Литовской Метрики / Собраны Ф.И.Леонтовичем. Т. 1. Вып. 2 (1499-1507). Варшава, 1897, – 259 с.
4. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 423.
5. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том 2. 1890. Акты о заселении юго-западной России, акт VII.
6. Підготував В. Кравченко (2005). Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. Київ.

7. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. №№ 1-8. - Киев, 1869-1871. – 351 с.
8. Zródła dziejowe. – T.XX. Polska XVI wieku pód wzgęldem geograficzno-statystycznym. – T. IX. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów – Bracław). Dział I-szy./ Opisane przez Al.Jabłonowskiego. – Warszawa: skład glówny w księgarni Gebethnera i Wolffa, 1894

9. Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна - Київ: Критика, 2008. – 472 с.

10. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.

11. Тарифи подимного податку, сеймикові лауди і люстрації Київського воєводства першої половини XVIII століття. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 432 с.
12. Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 272 с.
13. Тариф подимного податку Житомирського повіту 1775 р. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2018. — 198 с.
14. Офірний реєстр Київського воєводства 1789 р. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2018. — 394 с.
15. Літвін Г. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648) / Пер. з польськ. Л. Лисенко; Наук. ред. Н. Старченко.‒ К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016. ‒ 616 с.
16. Boniecki Adam Herbarz polski : wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 t. 1, Gebethner & Wolff, Warszawa, 1899.
17. Boniecki Adam Herbarz polski : wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 t. 9, Gebethner & Wolff, Warszawa, 1906.
18. Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1839. – Т. 2. – S. 15-17
19. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 12: [Szlurpkiszki - Warłynka] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1892. – 960 s.
20. Iwanowski Eustachy. Pamiątki polskie z różnych czasów przez Eu...go Heleniusza [pseud.]. T. 1  Kraków 1882. Nakładem Autora, s. 578

21. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

22. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.

23. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007
24. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 423.

25. Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир: Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
26. Список землевладельцев и арендаторов Волынской губернии, во владении коих находится не менее 50 десятин земли. Житомир, 1913. 4 + 270 c.
27.  Гринёв. (1915). Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год(російська). Житомир: Волынская Губернская типография. с. 264.
28. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.
29. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.
30. Журнал Волинські єпархіальні відомості: 1903 р. № 11, 1905 р. № 10, 1906 р. № 34.
31. ЦАМО РФ, ф. 315, оп. 4440, спр. 129