Мікрорайони Житомира: Богунія

Невеличке поселення під назвою Врангельгоф Троянівської волості Житомирського повіту виникло неподалік урочища Кокоричанка на землях баронеси Анни Володимирівни фон Врангель (в дівотцтві Чевкіна) — дружини балтійського німця Людвига Андрійовича (Генриховича) фон Врангеля (нім. Nils Ludwig von Wrangell, Baron von Addinal). Барон Врангель командував 19-им Костромським полком впродовж 1815—1822 років, отримав звання полковника. В 1825—1832 роках займав посаду дійсного статського радника (віце-губернатора) Волинської губернії. Сім’я Врангелів була досить великою, в шлюбі народились 9 дітей: Олександр (загинув у бою 1858 року, звання полковника — посмертно), Володимир (генерал-лейтенант), Генріх-Нільс (Андрій)(інженер, згодом міський голова Ялти), Леонтина-Марія (дружина Карла Немирича з Романівки), Марія (дружина Адама Ліневського), близнята Людвиг (підполковник, 1882 року позбавлений шляхетства та засланий у Тобольськ) та Аннет (дружина графа Болеслава Ходкевича, згодом Михайла Малинського), Платон (полковник), Костянтин-Франц (генерал-майор). Помер барон Людвиг Врангель 24 серпня 1847 року. А баронеса померла від гарячки в грудні 1856 року. 

Назва ж хутора Врангельгоф поєднує в собі антропонім «Врангель» від прізвища землевласників та німецький ойконім «-гоф» — «двір».

Справа про продаж землі в фондах ДАЖО

Ще навесні 1850 року в Анни фон Врангель придбала хутір Геновефа (Женев’єва) Карлівна Даховська з Грушецьких (пол. Genowefa Dachowska z Gruszeckich). Вдова по маршалку Олександру Даховському (пол. Aleksander

Dachowski h. Łodzia), з часом залишила родинний маєток Даховських в селищі Леськове сину Казиміру, сама ж оселилась в Житомирі. В описах міста за 1863 рік є згадка про хутір Даховського, що неподалік Врангелівки.

У 1868 році пані Даховська видала селянам данну грамоту (з отриманням права на повну власність) на землі свого хутора. Проте, її фінансові справи йшли не дуже добре. В фондах ДАКО збереглись справа про Конкурсні управління у справах незаможної боржниці Геновефи Даховської. Серед документів справи про фінансовий стан її маєтків у Житомирському повіті та «Справа про перехід з ведення Житомирської дворянської опіки маєтку Даховської в с. Врангелівці в розпорядження Конкурсного управління про розрахунки з кредиторами» за травень 1878 — березень 1879 року. 

У другій половині XIX ст. через Врангелівку прокладено шосейну дорогу Київ—Брест-Литовський, в обхід моста в селі Соколова Гора. При цьому побудовано ще один дерев’яний міст через річку Кам’янку.

В історичних джерелах можна зустріти інформацію, що на хуторі Врангелівка доволі часто відбувались пограбування та

вбивства. Житомиряни та жителі прилеглих сіл знали, що особливо небезпечно було в нічний час, тому обходили хутір іншими шляхами. Ситуація змінилась лиш коли 1880—1890 роках на хуторі побудували кам’яні казарми, в яких розмістився 125-й піхотний Курський полк. А найбільше споруд постало в 1884 році.

При казармах було виділено невеличке приміщення під полкову похідну церкву на честь святих Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого. Згодом, силами командира полку Петра Опанасовича Рєпіна та полкового священника Якова Платоновича Піотуха, капличка була значно збільшена. Для цього зайняли декілька жилих кімнат, прибудували дзвіницю з куполом. 12 жовтня 1894 року архієпископом Волинським та Житомирським Модестом було освящено відреставровану церкву.

На зміну 125-го Курського полку, що був переведений до міста Рівне, у врангелівських казармах у 1895 році розквартирувався 20-й піхотний Галицький полк 5-ї дивізії під командуванням полковника Сергія Івановича Русанова. Приміщення церкви зайняла полкова похідна на честь св. Архистратига Михаїла. В липні 1903 року 19-й та 20-й піхотні полки покинули Врангелівку, а повернулись вже після квітня 1914 року.

Врангелівські казарми на поштівці видавництва Лейбенгарца (після 1904 р.)

Ймовірно, що на Врангелівці також перебував переведений в Житомир у 1895 році 19-й піхотний Костромський полк в складі 5-ї піхотної дивізії. З 1910 року полкова похідна церква святих Апостолів Петра та Павла займала будівлю храма Преподобного Серафима Саровського 17-го Архангелогородського полку, що розташовувалась на землях лазарету в місті Житомирі.

Фабрикант Рудольф Тайбер

В 1896 році на схід від Врангелівки вздовж шосе, Рудольф Карлович Тайбер (пол. Rudolf Tajber) відкриває фабрику шевських шпильок, гвіздків та колодок. Для виробництва у Тайбера була своя парова лісопильня.

Першу таку фабрику Тайбер започаткував 1874 року ще в рідному містечку Біла Підляська (пол. Biała Podlaska) і коли родина в 1895 році перебралась до Житомира продовжив власну справу. Станом на 1913 рік на фабриці працювало 150  робітників, у 1915 році — 130, з яких 80 чоловіків та 50 жінок. По смерті Рудольфа Карловича
фабрикою завідували його сини, а от донька Софія-Пауля (пол. Zofia Paula Tajber) вела активну релігійну діяльність і багато власних коштів витрачала на благодійність, зокрема займалась вихованням безпритульних дітей. У 1919 році вона переїхала до Польщі та заснувала Конгрегацію Сестер Душі Христової. В пам’ять про цю родину один із провулків поруч із фабрикою в 2016 році перейменовано на провулок Тайберів.

В період з 1897 по 1920 роки від тартаку (лісопильного заводу) через Врангелівку проходила вузькоколійна залізниця, якою транспортували пиломатеріали до залізничного вокзалу.

Наприкінці століття на Врангелівці від шосе до річки Лісова розкинувся дачний масив. Одну з дач у 1910 році придбала камерна співачка 

Академік
Л.О. Тарасевич

Анна Василівна Тарасевич (дів. графиня Стенбок-Фермор) — дружина мікробіолога, вченого-епідеміолога, імунолога, лікаря Льва Олександровича Тарасевича. Навіть на відпочинку пан Тарасевич постійно допомагав хворим із незахищених верств населення. При дачі був облаштований дитячий санаторій. На початку 1920-х років садибу Тарасевичів націоналізовано більшовиками і лише по смерті вченого, у 1927 році повернули Юлії Степун, доньці Льва Тарасевича. Влітку 1937 року на цій дачі у Володимира Августовича Степуна гостював друг та колега по сцені МХАТу Михайло Булгаков з дружиною Оленою.

Через річку Кам’янку в 1905 році побудовано новий, залізобетонний міст.
За даними 1906 року у передмісті Врангелівка проживало 63 жителя.

Карта місцевості 1909—1913 років

Врангелівка на мапі 1915 року

На Врангелівці стараннями Миколи Миколайовича Духоніна в 1916 році була відкрита Школа підготовки прапорщиків піхоти військового часу Південно-Західного фронту, інша така школа зайняла корпуси Волинської духовної семинарії в Житомирі. Одним з курсових офіцерів на Врангелівці був штабс-капітан Юрій Іванович Ластівченко, що з серпня 1917 року став командиром куреня 1-го Українського козацького полку імені Б. Хмельницького, а вже в листопаді того ж року — командиром полку.   

В період Громадянської війни Житомир опинявся під керівництвом різних сил. Зрештою після того, як більшовики вибили з міста польські війська, 12 червня 1920 року Житомир остаточно став радянським. 

31 серпня 1922 року відремонтовані Врангелівські казарми зайняв 130-й Богунський стрілецький полк 44-ї Київської стрілецької дивізії, на честь якого в листопаді того ж року Врангелівка отримала свою нову назву — Богунський хутір. Ймовірно, назва була змінена через білогвардійського барона Петра Врангеля, хоч зрештою він не мав прямого відношення до нащадків Людвига Врангеля.

Цікавим є той факт, що для оформлення казарм ескізи створював відомий художник, очільник (з травня 1919 року) житомирської Спілки художників  — Олександр Григорович Канцеров. 

Постанова про приєднання Богунії

За переписом 1923 року на хуторі налічувалось 137 дворів, в яких проживало 622 жителя. Того ж 1923 року було утворено Богунську сільраду. Та в серпні 1934 року селищну раду ліквідовано і Богунію було включено до меж міста Житомира. А вулицю Карла Лібкнехта (колишню Вільсько-Шосейну) — продовжено. 
Через брак сировини на початку 1920-х років шпилько-колодочна фабрика Тайберів, яка була націоналізована, часто була змушена припиняти свою діяльність. В листопаді 1935 року фабрику перепрофільовано в фабрику панчішних виробів. З 1967 року фабрика носила назву «Комсомолка». Серед жителів цього району виник неформальний топонім місцевості «Чулочка».

У 1930-х роках запрацювала нова трамвайна лінія, що вела до Богунії. Колії проклали від кінцевої на той час зупинки на Вільському кладовищі до спуску на богунський міст. 

В 1935 році завершено будівництво магістрального водопроводу до Богунії.

З центру міста на Богунію в 1936 році переведено початкову школу.

На базі колишнього лісопильного заводу (тартаку) в 1941 році було створено «Житомирський міський промисловий комбінат», який у 1964 році отримає назву «Житомирська фабрика дитячих іграшок», а в 1987 — фабрика іграшок та сувенірних виробів «Житичі».

З початком Німецько-радянської війни та окупацією міста Житомира, в богунських казармах німецьке командування розмістило табір для військовополонених, що згодом отримав назву «Шталаг 358» (нім. «Stalag 358»). Тут, у двох корпусах так званих "лазаретів" над полоненими проводили різні

Військовополонені на фоні першого корпусу
так званого лазарету. Липень 1941 року

медичні експерименти. Частину змушували працювати у харчовому та медичному блоках, ховати мерців, вивозили на роботи до кар’єру та лісопильні, що неподалік табору. В'язнів було настільки багато, що бараки були переповнені і людям доводилось цілодобово знаходитись на вулиці. Висока смертність серед полонених була не лише від жахливих умов утримання, а також від голоду, хвороб та важкої праці.

Для захоронення померлих за першим корпусом, поблизу водогінної башти, була відведена територія 40х30 м під кладовище. Крім того, за територією табору щодня відбувались масові розстріли. Вже після визволення Житомира від загарбників, в лютому 1944 року було виявлено такі розстрільні ями: 28 могил на території табору (65 тис. трупів), дві могили в лісосмузі на Захід від табору (2150 трупів), 13 могил поблизу Довжика, могила в урочищі Петрівське (20 тис. трупів), 28 могил та дві не зариті ями в лісі по іншу сторону від Новоград-Волинського шоссе (14110 трупів), 6 могил в лісі між Довжиком та Іванівкою. 

Лише 25 грудня 1968 року неподалік місця розташування колишнього табору встановлено обеліск із сірого граніту. В 1994 році його замінили на скульптуру композицію з рожевого граніту, біля підніжжя якого плита з написом: «Ця багатостраждальна земля свідок жорстокої страти німецькими фашистами десятків тисяч військовополонених та мирних громадян Житомира в 1941—1943 рр. Вічна пам'ять загиблим». В 2002 поруч закопано капсулу з прахом наших земляків, замучених в таборі «Майданек» (територія Польщі). Могили в урочищі Петрівське в повоєнний час частково забудовані заводом нестандартних конструкцій, поруч з тим місцем встановили пам'ятник на честь комуністів, підпільників та партизан, розстріляних німецько-фашиськими загарбниками. Під час будівництва боксів на території в/ч 77727 у 1974 році було виявлено чотири рови з людськими останками. 20 червня 410 тіл перезахоронено поблизу монумента жертвам нацизму. На місці ж табірного кладовища, де було 28 могил, побудовано спортивний майданчик. Могили по іншу сторону від шосе вдалось віднайти Житомирському пошуковому об’єднанню «Пошук» під керівництвом П.П. Шмуневського лиш наприкінці 1990-х років. В 2005 році на цьому місті відкрито меморіал.

2020 рік. Фото автора

Також в період окупації постраждала велика кількість мирних жителів, що сповідували іудаїзм. Вже 19 липня 1941 року з утвореного в центрі міста гетто людей вивезли вантажівками до Богунії на масовий розстріл. За деякими даними впродовж вересня—жовтня тут було страчено майже 1600 чоловік, що проживали в Житомирі та на в навколишніх селах. На місті страти жертв Голокосту (неподалік від тиру військового інституту, що на лівому березі Кам’янки) в 2002 році  встановлено пам’ятник у вигляді глиби із рожевого граніту та п’єдесталу в формі шестикутної зірки Давида. Схожий пам’ятник з написом «Вас, кого було вбито в 1941-му, Ізраіль пам'ятатиме довіку» встановлено на місці розстрільних ям в лісі, що поблизу Богунського кар’єру.

У травні—червні 1946 року частину богунських казарм зайняло Севастопольське училище зенітної артилерії. Силами особливого складу вдалось відбудувати напівзруйноване під час визвольних боїв військове містечко. А вже 4 вересня 1947 року училище змінює свою назву на Житомирське Червонопрапорне зенітно-артилерійське училище, яке з роками отримало назву Житомирський військовий інститут імені С. П. Корольова.

Того ж року, до Житомира переведено польове управління 52-ї армії (в/ч 57949) та 60-ї окремий Ясського ордена Червоної Зірки полк зв’язку армії (в/ч 77727), як польове управління 8-ї механізованої армії. Остання частина зайняла казарми, в яких під час війни розміщувався «Шталаг 358». У 1980-х роках полк мав назву 93 окремий Ясський ордена Червоної Зірки полк зв'язку, з 2006 — 93 окремий лінійно-вузловий Ясський ордена Червоної Зірки полк зв'язку.

У 1948 році було відновлено зруйновану під час війни трамвайну лінію та відкрито новий маршрут «Маслозавод—панчішна фабрика». Цікавим є той факт, що лінія не була цілісною: зупинка поблизу кладовища на вулиці Вільській була кінцевою, далі ж необхідно було пересісти на іншу колію, що починалась у провулку Червоному та вела до Богунії. Об’єднали дві колії лише в 1950 році.

Між територією військової частини та зенітно-артилерійським

училищем у 1956 році постала двоповерхова будівля восьмирічної школи. А вже в 1974 році дев’яти річна школа № 26 зайняла новозбудоване чотирьох поверхове приміщення. Стару ж двоповерхову будівлю в 1989 році займає спеціалізована школа Житомирської філії КПІ, яку з часом реорганізовано в технічний ліцей. З 2005 року цей ліцей має назву «Житомирський міський ліцей при Житомирському державному технологічному університеті». 

Впродовж 1950—1980-х років йде активна забудова Богунії

1974 рік. 59-квартирний будинок
по вул. К. Лібкнехта, 239А
з прибудованим продовольчим магазином

будинками для офіцерського складу (БОС) Житомирського гарнізону. Так поблизу в/ч 77772 виникла хаотична забудова вулиці Андрія Гречка. У 1996 році вулицю розділено на три: Гречка, Офіцерську, Гетьмана Самойловича. З 2016 року вулиця Гречка перейменована на честь генерала Всеволода Петріва.

Протягом 1965—1973 років на Богунії зведено новий комплекс будівель міської лікарні № 2, яка була створена як стаціонар на 150 ліжок з амбулаторією на базі колишньої підлікарні (відділення) Волинської губернської земської лікарні (згодом Перша Радянська лікарня Житоомира) ще в жовтні 1920 року за наказом народного комісара охорони здоров’я УРСР М.В. Гуревича. А до цього часу лікарня розташовувалась в корпусах на лівому березі р. Кам’янки, на місці якої згодом постала житлова забудова (провулок Туркенича, м-р Хмільники). 

На мапі Житомира 1968 року лікарня позначена під номером 8

Наприкінці 1970-х років поблизу військового містечка побудований готельно-ресторанний комплекс «Ялинка».

Фото комплексу «Ялинка» з путівника «Житомир: Что? Где? Как?»

В 1980 році на зміну старого богунського мосту постав новий, на шість смуг руху транспорту. Тоді ж вулицю К. Лібкнехта в районі Богунії було значно розширено. Завдяки цьому, в 1986 році з’явилось тролейбусне сполучення з мікрорайоном: маршрути під номерами 2 та 3, що починались від залізничного вокзалу й курсували до комплексу «Ялинка».

У 1987 році 339-а зенітна ракетна бригада 119-ї ракетно-артилерійської дивізії (в/ч 83487) перетворена на 1068-й територіальний учбовий центр (в/ч 21568), а в 1989 році — на 4606-ту базу зберігання озброєння та техніки ППО. В лютому 1993 року на 4606-ту БЗОТ переведено формування 95-го Навчального центру Аеромобільних військ. В період 1995—1996 років навчальний центр було переформовано в 95 окрему аеромобільну бригаду.
За часів незалежності України, коли в 1990 році вулицю Карла Лібкнехта було розділено майданом Визволення, одна частина вулиці отримала назву вулиця Перемоги, а інша (що проходить через Богунію) — проспект Миру.

У 2000 році на території іграшкової фабрики «Житичі» запрацювала нова українсько-італійська компанія «Ferplast».

В 2005—2006 роках археологом Олександром Тарабукіним на лівому березі річки Лісова виявлено два поселення ранньозалізного віку. Під час розкопок знайдено уламки посуду VI—V ст. до н.е. та XVI—XVIII ст.

То ж територію сучасного мікрорайону здавна населяли люди. А завдяки врангелівському військовому містечку, а пізніше й училищу, про Богунію знають далеко за межами міста Житомира. 

©Анастасія Новожилова, 2021 р.

Використані джерела:
1. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 20072. ДАЖО, фонд 17, опис 22. Geschichte der Familie von Wrangel : vom Jahre 1250 bis auf die Gegenwart : nach Urkunden und Tagebuchern bearbeitet. - Wilhelm Baensch Verlagshandlung, 1887. - 520 с.
3. Архітектурно – ландшафтний комплекс «Садиба Даховських» або «Леськівське диво» —Виконали: творча група вчителів закладу Керівник: Сандовенко Раїса Кузьмівна, 2019 р.
4. Богданович В. Краткая история 19-го Пехотного Костромского полка. 1805–1900 / Сост. поручик В. Богданович. – Житомир, 1900. – 307 с.
5. Волынские епархиальные ведомости. 1894 г., № 33
6. Памятная книжка Волынской губернии на 1896 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1896. 
7. Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1915. 
8. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.
9. Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007.
10. Танго з минулим: неординарні постаті в історії Житомира [Текст] / Г. П. Мокрицький. - Житомир : Волинь, 2013. - 416 с.
11. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.
12. Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007
13. Савчук А.В., Stalag-358: Забытая трагедия житомирского "Освенцима" / [ред.-сост. Г. П. Мокрицкий] ; Житомир. обл. громад. орг. "Пошук", Житомир. обл. орг. Укр. т-ва охорони пам'яток історії і культури. - Житомир : Волинь, 2013. - 59
14. Фото передмістя з сайту http://www.bfcollection.net/15. Фото табору з сайту https://www.bild.bundesarchiv.de/16. Фото родини Тайбер на сайті http://domrekolekcyjnysiedlec.pl/matka-tajber/
17. Опанасюк А., Каповський Ю. Житомир: Что? Где? Как? Київ: Мистецтво. 1989г. 144с.
18. Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України, 1934, т. II.
19. Слободянюк М. Військовий Дрогобич (дислокація та символіка військових частин у Дрогобичі після Другої світової війни) / М. Слободянюк // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - 2014. - Вип. 17-18. - С. 574-583.
20. Супрунов Ю.М. Житомирський військовий інститут імені С.П. Корольова. Начальники військового навчального закладу : історичний нарис. – Житомир : ЖВІ ДУТ, 2014. – 96 с.
21. История 130-го стрелкового Богунского полка 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с.
22. Опанасюк А.Е., Каповский Ю.Л. Житомир Что? Где? Как? / Фотопутеводитель — Киев, 1989.
23. Трамвай Житомира: екскурс у 100-річну історію / Г. П. Мокрицький. — Житомир: Волинь, 1999. — 64 с. : фотогр., схеми. — (Пам'ятки рідного міста ; кн. 9).
24. Історія транспорту в Житомирі / Махорін, Геннадій Леонідович. — Житомир : О. О. Євенок, 2015. — 51 с.
25. Пам'ятки Житомира: енциклопедія: пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / за заг. ред. Г. Мокрицького. — Житомир: Волинь, 2009. — 243 с. : фотоілюстр., схеми. — (Енциклопедія Житомира ; т. 2, кн. 1). — Бібліогр.: с. 52-62.
26. Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.
27. Олександр Тарабукін "Житомир у давнину" (історико-археологічні нариси) — Житомир: ФОП Євенюк О.О, 2017

28. Розпорядження № 112 від 19 лютого 2016 року (Міський голова) Про перейменування топонімічних об’єктів та демонтаж пам'ятних знаків у м. Житомирі

Село Барашівка Житомирського району

Протягом XVI століття села, що належали до Житомирського замку, були роздані боярам за вірну службу при королівському дворі. Тому й не дивно, що поступово почали утворюватись нові осідлості.

Так, станом на 1607 рік до складу Житомирського староства  Київського воєводства входили: села Гажин (Газинка), Барашівка, Станишівка, Псище, а також дві слободи — Вацків та Вереси.

Щодо походження топоніму Барашівка, то існує декілька варіантів. За однією з версій назва бере початок від тюркського «бараш» — майстер з виготовлення шатрів для походів, або ж князівський слуга-шатерник, що ставив намети. А ще так називали саме шатро баскаків (монгольських збирачів податків). За іншою — назву пов'язують з поняттям «бариш», оскільки місцеві селяни купували волів та перепродували їх з баришами (прибутками).  

Наступна згадка про село в період Селянського руху. В Актах 1609 року зазначалось про втечу підданих пана Андрія Межвинського в село Барашівка (пол. Baraszówka), що на той час було в підпорядкуванні старости житомирського Олександра Янушовича Заславського.

За даними Люстрації староства 1616 року, в Барашівці налічувалось 12 осілих селян. За користування землею вони сплачували повинність двічі на тиждень влітку та раз на тиждень — взимку. 

У 1765 році в селі значилось 25 дворів, корчма, що здавалась в аренду, а також давня рудня з млином над рікою Лісна. За старости Яна-Каєтана Ілінського, 1775 року в Барашівці було вже 29 дворів, два з яких при корчмі. На 1787 рік в селі згідно Перепису євреїв Київського воєводства проживало троє іудеїв, ще двоє — при рудні.

З приєднанням земель Правобережної України до складу Російської імперії Барашівка Троянівської волості Житомирського повіту увійшла до новоствореної Волинської губернії. Станом на 1795 рік в селі значилось 24 двори, де проживало 170 чоловік. 

Села Житомирського староства перейшли до розряду казенних сіл. Місцеві селяни на загальних зборах обирали сільського старосту строком на три роки, а також збирача податку й доглядача запасного магазину.

У XIX столітті Барашівка поділялась на урочища: Нива, Рибочки, Стависько та Селисько.

Хати зазвичай були типового плану, мали сіни, стебку (тепле приміщення для приготування корму худобі чи зберігання продуктів) та ванькир (бічна кімнатка, відгороджена від основної невисокою стіною). Криниці селяни копали зрідка, зазвичай воду набирали з річки. Через малоземелля та близькість до лісу майже все місцеве населення в Барашівці займалось у вільний час бондарством. Також виготовляли луб'яні коробки. В лісі й випасали худобу. Зібрані лісові ягоди, гриби, весняні квіти, а також заготовлені дрова селяни возили до Житомира і продавали на ярмарках. 

Православний кам'яний храм святих апостолів Петра та Павла, збудований 1849 року державним коштом, в урочищі Селисько поблизу старого кладовища. Місце обрано не випадково, адже за переказами тут колись була церква, яка «увійшла під землю». У 1853 році освячена нова церква. Окрім причтових будівель до церковної власності належав будинок на хуторі Бая. До приходу відносились сусідні села Альбинівка, Березівка, а також хутори Давидівка, Плоска, Довжик.

У 1866 році уряд Російської імперії виселив казенних селян з Бондарівки, Богданівки та Тригір'я, які були змушені оселитись в Барашівці. 

Школу грамотності при церкві було відкрито в 1874 році.

Починаючи з 1879 місцевим священником був Микола Михайлович Собботович, а псаломщиком — Михайло Мартинович Собботович. 

У 1880-х роках в селі значилось 138 дворів, у 1899 їх кількість зменшилась до  81 двора, 545 жителів. А вже в 1906 році в селі Барашівка Левківської волості нараховувалось 128 дворів, де проживало 768 чоловік. А на хуторі Бая значився лиш 1 двір та 6 жителів. 

З часом будівля місцевого храму занепала, тому в 1912 році  проводилися ремонтні роботи. В 1913 році священником був Протасій Григорович Жижкевич, псаломщиком Григорій Йосипович Герасимов, позаштатними служителями все ще залишались Микола та Михайло Собботовичі. При церковно-парафіяльній школі значився учитель Микита Авдійович Тромко.  

Після Лютневої революції, в період війни 1917—1920 років за контроль над українськими землями, в січні 1920 року в Барашівці стояли польські війська. Це був полк уланів під командуванням Генріка Бжезовського (пол. Henryk Brzezowski). Після підриву залізничних колій на південь та північ від Житомира, полк відступив, враховуючи велику кількість поляків у місті та можливі репресії більшовиків серед мирного населення. З початком Радянсько-польської війни в квітні 1920 року, війська польської армії зайняли Житомир. Повернулись і війська Української народної республіки. Остаточно Житомир та його околиці перейшли до радянських військ в червні 1920 року. 

Впродовж 1921—1922 років діяв Барашівський волосний комітет незаможних селян (КНС), що являв собою тимчасовий надзвичайний орган, який займався розподілом земель та майна, конфіскованих у заможних селян чи панів. Оскільки селяни Барашівки не мали до Революції над собою пана, то була конфіскована лише церковна земля та два невеликі будинки місцевого священника, в яких згодом розмістилась школа на чотири групи.    

На час приєднання УСРР до СРСР, станом на 1923 рік у селі Барашівка новоутвореного Левківського району, числилось 188 дворів та 959 жителів. Того ж року було організовано Барашівську сільську раду в приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи. При ній також відкрили хату-читальню. А на місці старого хлібного магазину в 1925 році відкрито торговельний кооператив, до якого увійшло 80 селян.  

На початку 1920-х років археолог Волинського краєзнавчого музею Сергій Свиридович Гамченко дослідив ґрунтовий могильник в урочищі Селисько, що на східній околиці села Барашівка. У могильнику на глибині 0,65 м знаходились окремі урни з перепаленими кістками. Виявилось, що це поховання відноситься до празько-корчацької культури (VI—VII ст.). До пам'яток цього періоду також належать поховання в урочищі Чорна долина, що поблизу села Слобода-Селець, а також на території села Шумська та хутора Вили (у наш час це територія військового полігону). 

Професор В.Г. Кравченко

У 1924—1925 роках у Барашівці проводив дослідження студентський гурток III курсу Вищих Житомирських педагогічних курсів під керівництвом етнографа Волинського музею Житомира — Василя Григоровича Кравченка. Головним чином, студенти вивчали планування села, тип житла, а також господарські заняття місцевих жителів, зокрема — деревообробне виробництво, виготовлення коробок з лубка, бондарство. Окрім того, було зібрано матеріали про народні вірування. Дослідження було опубліковане в 14-му випуску рукописного журналу «Краєзнавство. Етнографія». З 1995 року цей випуск поповнив фонди Житомирського обласного краєзнавчого музею.

У 1928 році село досліджували учні 5-ї та 6-ї групи Житомирської трудової школи № 7 під керівництвом педагога Всеволода Григоровича Скорохода. Вони занотовували зібраний усний матеріал, що досить детально описує планування та інтер'єр місцевих хат, побут селян, господарство, кустарні промисли, торгівлю, адміністративний устрій. Також зазначалось і про наявність в Барашівці музик: скрипаля Дементія Рибачка та кларнетиста Миколу Рибачка. За медичною допомогою селяни звертались до міста, проте здебільшого йшли по допомогу до місцевих бабок чи знахаря Олександра Блажкевича. Загалом в процесі роботи учнів вийшла книжка з замальовками на 150 сторінок. 

Того ж 1928 року створено Товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) імені «1-го Травня» та машинно-тракторне товариство. Та вже в 1930 році в Барашівці було організовано колгосп «13-річчя Жовтня». Також діяла Бондарна кустарно-промислова артіль. 

Голодомор 1932—1933 років не пройшов повз Барашівку. Багато місцевих жителів загинули від голоду. Загалом за даними Книг реєстрації актів цивільного стану встановлено про смерть 145 чоловік, згодом дослідниками виявлено ще 50 випадків.

У липні 1932 року секретар сільради Микола Михайлович Соботович (1886 р.н.) був звинувачений у контр-революційній діяльності та висланий до концтаборів на Північ. Разом з ним заарештований місцевий одноосібник (селянин, що не був членом артілі).

Навесні 1933 року студенти Житомирського інституту соціального виховання допомагали селянам в Барашівці під час посівної кампанії.

Серед місцевих жителів впродовж 1937—1938 років за звинуваченням у контр-революційній діяльності було заарештовано та репресовано 1-го одноосбіника та 8-ро колгоспників села: бондар, столяр, коваль, два теслярі, бригадир Новозаводського лісництва та двоє робітників. Серед них троє поляків.  

В період Другої світової війни село Барашівка було на окупованій німецькими військами території. Під час Київської оборонної операції, після того, як радянські війська в ніч на 13 листопада 1943 року зайняли місто Житомир, 7 гвардійська кавалерійська дивізія 1-го гвардійського кавалерійського корпусу отримала наказ рухатись далі на рубіж хутора Янушевичі, Барашівки та Альбинівки. На ранок 27 гв. КП, 1/180 гв. АМП, 3/43 сд. ПВО зайняли оборону та зустріли супротив німецьких військ зі сторони Барашівки та Янушевичів.

16 листопада полк піхоти супротивника прорвав оборону стрілецьких частин в районі села Плоска і хутора Янушевичі та заволодів Барашівкою. Після контрнаступу на Житомир, в ніч на 19 листопада 60 армія віддає наказ залишити місто. На ранок радянським частинам вдалось прорвати оточення.

Друге та остаточне звільнення від німецьких окупантів відбулось 31 грудня 1943 року в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Того дня поблизу хутора Янушевичі зайняла позиції артилерія стрілецьких дивізій 276 та 127, що були в підпорядкуванні 1-ої гвардійської армії. Надвечір радянські війська силами 1 гв. А та 18 А на правому фланзі заволоділи Житомиром і Барашівкою. На ранок наступного дня 127 стрілецька дивізія зайняла південно-східну та південно-західні околиці села, 316 стрілецька дивізія зайняла позиції між заходною частиною Барашівки та східною частиною Давидівки, а 304 — Барашівку, щоб далі виступити на Перлявку, Бондарці, Буки. 

У центрі села, неподалік від школи, на братський могилі радянських солдат у 1962 році встановлено бетонну скульптуру воїна, яку в 1980 замінять на обеліск з рожевого граніту, а 1994 року — на композицію, до якої увійшла стела з зображенням жінки-матері та обеліск з чашею вічного вогню. В період з липня 1941 по січень 1944 року тут було поховано 56 чоловік, з яких 43 залишились невідомими. Друга братська могила, в якій поховано 38 чоловік, знаходиться неподалік від магазину. У 1958 році тут встановлено бетонний постамент скорботного воїна, який тримає в одній руці каску, а в іншій — вінок.

У повоєнний період дещо зазнав змін адміністративний поділ. Так, в травні 1958 року Барашівка змінила селищну раду на Іванівську. А в січні 1865 року Барашівку приєднано до складу Житомирського району.

У 2001 році на місцевому кладовищі було поховано письменника Анатолія Федоровича Журавського, уроженця Барашівки. Окрім нього, відомими вихідцями із села були: діяч польського національно-визвольного руху Теофіл Домбровський та кандидат географічних наук і краєзнавець Іван Михайлович Рибачок.

У 2015 році на одній з братських могил Барашівки відбулось урочисте перепоховання останок двох солдат екіпажу бомбардувальника ДБ-3Ф 229, віднайдених неподалік села Бондарці в 2013 році.

©Анастасія Новожилова, 2019 р.

Використані джерела:

1. Zródła dziejowe. – T.XX. Polska XVI wieku pód wzgęldem geograficzno-statystycznym. – T. IX. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów – Bracław). Dział I-szy./ Opisane przez Al.Jabłonowskiego. – Warszawa: skład glówny w księgarni Gebethnera i Wolffa, 1894
2. Олександр Тарабукін "Житомир у давнину" (історико-археологічні нариси) — Житомир: ФОП Євенюк О.О, 2017
3. Коваль, Алла Петрівна. Знайомі незнайомці : походження назв поселень України / А. П. Коваль; Либідь (Київ). – Київ: Либідь, 2001. – 300

4. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.

5. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 423.

6. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 15. – Cz. 1: [Dopełnienia: Abablewo - Januszowo] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1900. – 640 s.
7. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов высочайше учрежденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Ч. 7. Т. 3: Акты заселений Юго-Западной России XVI-XVIII в.в / Временная комиссия для разбора древних актов, Київська археографічна комісія. – Киев: тип. имп. ун-та св. Владимира акц. о-ва Н. Т. Корчак-Новицкого, 1905.
8.Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

9. Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир: Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
10. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с
11. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.

12. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007
13. Листування Павла Жолтовського. / Упорядник Інна Тарасенко. – Київ, 2012. – 188 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України)
14. Ярмошик, І. І. Історичне краєзнавство Східної Волині в контексті української історіографії / І. І. Ярмошик. - С .96-102. - Бібліогр. в кінці ст. Кл.слова: історико-краєзнавчі дослідження, краєзнавчий рух на Житомирщині, етнографічні дослідження
15. Серія книг «Реабілітовані історією. Житомирська область» – Житомир: "Полісся", 2009-2016 рр.

16. ЦАМО, Фонд: 3465, Опис: 1, Справа: 252а
17. Скороход В.Г. Село Барашівка. Спроба дослідницької роботи. – Житомир, 1928. – 60 с.
18. Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Історико-географічний словник Житомирщини, Житомир, 2002.
19. М. Ю. Костриця, Н. С. Костриця. Природа і матеріальна культура Житомирщини [Текст] : посіб. з етнограф. краєзнавства / Житомирське науково-краєзнавче Товариство дослідників Волині, Житомирський ін-т післядипломної педагогічної освіти. - Житомир : М.А.К., 1999. - 240 с.