Село Сінгури Житомирського району

Село під назвою Рудники, в якому проживають дев’ять тяглих селян, але ще не висиділи вольність і не платять подимне, згадується в описі Житомирського замку Київського воєводства близько 1471 року.

Проте, поселення існувало у більш ранній період, про що свідчать археологічні дослідження С.С. Гамченка у 1920-х та М.П. Кучери в 1973 році давньоруського городища XII-XIII століть на північному-заході села над річкою Сингуркою. Також було виявлено рештки кераміки цього періоду та середньовіччя. 

В Люстрації 1545 року Рудники, а також Слободище, Бердичів, Чортолісці (сучасні Пулини), Сільце (сучасне Слобода-Селець), Бернавка (сучасне Білопілля) успадкував від батька Тишка Калениковича Мишковича боярин Василь Каленикович Тишкевич (1492 —1571) (пол. Bazyli Tyszkiewicz). Кодню та Озеряни він придбав самостійно. Саме від Василя пішла графська лінія Тишкевичів на Логойську, після того, як король Сигизмунд II Август 1569 року надав йому титул.  

 

Портрети Василя Тишкевича та його дружини Олександри з Чарторийських

В документах 1584 року вказаний власником шляхтич Андрій Тимофійович Синкґур з сином Іваном, власник маєтку Рудники, граничного з селищем Прєжовом Семена Івановича Прєжовського. Родина Синґурів вихідці з молдавських князівств. У 1588 році маєток вказаний у володінні Івана Андрійовича та його дружини Пелагеї.

Печатка
Філона Воронича

Власник Шумська, Пряжева, Ржищева та Сінгур, підкоморій київский Філон Олександрович Воронич гербу Павча (пол. Filon Woronicz h. Pawęża) разом із братом Миколаєм-Михайлом Олександровичем забрали з маєтоку Шумськ забрали гармати і мортири для оборони замку Сінгури і не повернули їх. Про це власниця Шумська Олександра Миколаївна Головінська (з Вороничів) повідомляла в документах 1701 року.

По смерті бездітного Філона Воронича у 1639 році, його землі розділили між собою брати Миколай, Федір та племінник Данило-Юрій Воронич.

Олена Федорівна Воронич (пол. Helena Woronicz h. Pawęża) вийшла заміж за підчашия київського, старосту

Портрет Кшиштофа Тишкевича
 Варшавського національного музея

житомирського, воєводу чернігівського Кшиштофа Остафійовича Тишкевича-Логойського гербу Леліва (пол. Krzysztof Jan Tyszkiewicz Łohojski herbu Leliwa), від якого мала синів Юрія та Федора. Його батько Ян-Остафій Юрійович Тишкевич (пол. Eustachy Ostafian Jan Tyszkiewicz-Łohojski herbu Leliwa) — онук графа Василя Тишкевича та княгині Олександри Чорторийської (пол. Aleksandra Czartoryska), був житомирським старостою. Від нього Криштоф отримав Кодненську волость, де 1644 року заснував у маєтку Кодня августинський монастир.

Олена Федорівна віддала під заставу за 4 тисячі злотих маєток Сінгури Яну-Остафію Тишкевичу. Новий власник села в документах скаржився на те, що підчас Національно-визвольної війни маєток Сінгури спорожнів, а двір, млин та гребля були зруйновані.

У 1666 році помирає Кшиштоф. Старший син Юрій не мав нащадків, а у молодшого Федора була єдина донька Олена, яка 1705 року вийшла заміж за вдівця Станіслава Ґорайського гербу Корчак (пол. Stanisław Gorayski z Goraja h. Korczak).

Ще на початку XVIII ст. Сінгури належали пану Тишкевичу. А вже в 1730-х роках село значиться у володінні онуки Федора Тишкевича — Франциски Станіславівни з Ґорайських (пол. Franciszka Gorayska h. Korczak) та її чоловіка, ловчого парнавського, Антонія Мачейовича Ґлембоцького гербу Доліва (пол. Antoni Głębocki h. Doliwa). У шлюбі з ним мала синів Михайла, Юзефа, Феліціана та Миколая. Овдовіла у 1735 році. Її другим чоловіком був Феліціан Бєржинський (пол. Felicjan Bierzyński h. Korwin), з яким мала сина Онуфрія. 

В документах інвентаря містечка Кодні та села Сінгури 1736 року пан Феліціан Бєржинський зазначав: два млини в оренді у корчмаря, фільварок та стару винокурню. Повинності підданих селян — по дню панщини війту Тарасу та по мотку пряжі.

Станом на 1738 рік Сінгури належали старшому з чотирьох синів Антонія Ґлембоцького — підстолію бжезькому Михайлу, який з часом вирішив стати священнослужителем і втратив свої маєтності. Юзеф займав посаду скарбника житомирського.  Землі Кодні відійшли до підстолія брацлавського, стольника київського Феліціана, який мав доньок Станіславу та Анну. Ловчий парнавський Миколай був бездітним.   

Фото церкви початку XX ст.

У 1746 році на кошти прихожан в селі була побудована дерев'яна три-купольна церква Воздвиження честного та животворчого Хреста Господнього, поруч з якою височіла дзвіниця. 

В Тарифах подимного податку 1754 та 1775 років власником Сінгурів зазначався Феліціан Ґлембоцький.

В документах 1780 року село належало доньці Юзефа Ґлембоцького — Катажині та її чоловіку, брацлавському земському писареві, Ігнацію Станіславовичу Кордишу (пол. Ignacy Kordysz h. Kordysz). Другим її чоловіком став королівський шамбелян Антоній-Станіслав Умінський, а третім — стольник овруцький Ігнацій Михайлович Трипольський гербу Гоздава (пол. Ignacy Trypolski h. Gozdawa). З двома першими Катажина була розлучена. Дітей у шлюбах не мала.

Підпис Ігнація Трипольського з Ревізьких казок

За Другим поділом Речі Посполитої землі Правобережної України відішли до Російської імперії. Житомирський повіт Київського воєводства увійшов до складу новоутвореної Волинської губернії. Сінгури залишились за Ігнацієм Трипольським. Окрім нього, в 1795 році власниками села зазначались: Еразм Антонович Мокляк (пол. Erazm Moklak), Ян Юзефович Дзенцеловський (пол. Jan Dzięciołowski), Людвиг Петрович Келюс (пол. Ludwig Kielus). На зламі століть Ігнацій Михайлович віддав частину села під заставу своїм кредиторам: ротмістру Федору Яковичу Вішнєвському, Йосипу Романському та депутату Поземельної комісії Героніму Антоновичу Яновському (пол. Jeronim Janowski).

У центрі села в першій чверті XIX ст. постав мурований палац у стилі класицизм. Двоповерховий, з двома прибудованими одноповерховими флігелями по боках. По центру головний фасад прикрашений портиком з чотирьох колон, увінчаних іончіними капітелями. Стіни завершені простим карнизом. Балкон другого поверху з різьбленими із дерева перилами. На головному фасаді вхідні двері у правому крилі, а на задньому — у лівому крилі будівлі. 

У 1830 році велика частина земель належала Анелі з Трипольських Боґурайській гербу Остоя (пол. Aniela Bogurajska z Trypolskich), що була дружиною підчашия грабовецького Івона Богурайського з маєтку Волосів. В 1834 році землі Анелії вже зазначені у володінні Теклі Боґурайської. Також частина землі належала посесору (тобто промисловцю, який не мав шляхетного походження) Трохиму Розенбергу. В 1836 році Вікентій та Станіслав Келюси продали успадковану частку Адаму Антоновичу Вітушинському (пол. Adam Wituszyński). Йому ж в 1839 році пан Трипольський продає частку земель із кріпаками з уплатою до казни 131 рубля сріблом. Хутір під лісом в 1847 році відійшов Граціану Еразмовичу Єзерському герба Левальт (пол. Gracjan Lewald Jezierski h. Rogala), який невдовзі помер і його сестра Сабіна Еразмівна в 1853 році продає успадковані землі хутора Сінгурщини Івану Івановичу Яричевському. Землі ротмістра Федора Вішнєвського згодом відійшли губернському раднику Ромуальду Уляницькому (пол. Romuald Ulanicki). 

Станом на 1860 рік Сінгури розділені між наступними землевласниками: Адам Антонович Вітушинський (81 дес.), Хома Єгорович Розенберг (133 дес.), Ромуальд Миколайович Уляницький (263 дес.), Валентій Геронімович Яновський (415 дес.).

У січні 1862 року брати Болеслав, Броніслав, Збігнєв та Мечислав Боґурайські та їх племінники — пані Юлія Леонівна Белевська (ур. Трипольська), Юзеф та Октавіан Леоновичі Трипольські, продали за 44,025 рублів половину сінгурівського маєтку разом із слободою Гуйва, млинами, корчмою та винокурнею пані Іванні Шимонівні Єзерській (пол. Joanna Jezierska z Niewmierzyckich), що була донькою житомирського підсудка Шимона Григоровича Невмержицького. Її чоловік Кароль Вінцентійович Єзерський  гербу Рогаля втратив власний маєток у Вінницькому повіті через участь в Січневому повстанні. Подружжя Єзерських постійно проживали в сінгурівському маєтку. В родині був син Роман та троє доньок — Олександра (дружина Генриха Івановського, померла бездітною від сухот в 33 роки), Ядвіга-Пелагея (дружина Вержбіцького), Генріка-Марія (дівиця, померла від сухот в 36 років). 

Того ж 1862 року пан Поплавський продав свою частку земель Ромуальду Уляницькому. А спадкоємці Хоми Розенберга продали землі разом із корчмою — Юзефі Андріївні Шпалинській, які вона 1864 року перепродала надворному раднику й кавалеру Арсенію Олександровичу Данилевичу. 

То ж у 1867 році вказані наступні землевласники: Адам Антонович Вітушинський, Арсеній Олександрович Данилевич, Ромуальд Миколайович Уляницький, Валентій Геронімович Яновський та Іванна Шимонівна Єзерська. 

Невдовзі, у 1870 році помирає Валентій Яновський. Хутір Вили та водяний млин успадкували сини Яновського — Олексадр та Людвік. Донька Леоніда Боскович на час розділу майна померла в Курській губернії і вдівець Едмунд Боскович отримав грошову компенсацію та відмовився від розподілу земель. А 60 десятин землі в Сінгурах разом із старою садибою, фруктовим садом та городом відійшли доньці Юзефіні Валентіївни Патріарш (ур. Яновська), яка 1881 року продає 54 десятини землі полковнику Віталію Івановичу Добрянському. Полковник проживав в селі разом із своєю дружиною Марією Яківною. 

В 1872 році помер вдівець Адам Вітушинський і його спадкоємицею стає донька Целестина-Ксаверія Левандовська. На початку 1887 року Целестина помирає від сухот, залишивши доньок Єлизавету Меєр та Марію Подковирш. В 1897 році 85 десятин на 12 дільницях Левандовської відійшли Єлизаветі Францівні Меєр. В садибі Єлизавети та Ромуальда Людвиковича Меєрів також проживали їх дорослі діти — Людвік з родиною, Казимір з родиною, Мечислав та Анна.  

В 1883 році спадкоємці Івана Яричевського продають хутір під лісом Юлії Апполінаріївні Храневич, — дружині священника Свято-Михайлівської церкви міста Житомира Федота Храневича. Серед місцевих жителів хутір отримав назву Хранилівка.

Губернський секретар Ромуальд Уляницький страждав від деменції і помер бездітним в 1891 році, а землі 1892 року дістались його брату — Юлію-Леону Миколайовичу, який одразу продав частину нових володінь міщанам Андріяну та Якову Погорєловим. За рік від сухот помирає Юлій Уляницький. Його єдиний син та спадкоємець Валер’ян-Фелікс Юлійович Уляницький, якому відійшло 170 десятин землі, 1897 року продає 40 десятин Віталію Івановичу Добрянському, 20 десятин із садибою — почесному громадянину Василю Яковичу Сольському, а решту 110 десятин продає 1901 року міщанину Митрофану Федоровичу Крайману.

Портрет Устинії Козлової

Землі із палацом в центрі села дістались від статського радника Андрія Андрійовича Михайловського (пол. Andrzej Michałowski) його сину Павлу Андрійовичу. Саме тут в 1870 році народився Георгій Павлович Михайловський — у майбутньому геолог, поет, а також професор Імператорського Юр'ївського університету в м. Тарту. В 1876 році Павло Андрійович продає маєток вдові по генерал-лейтенанту Олександру Павловичу Козлову — Устинії Василівні Козловій (ур. Зінов’єва) з Московської губернії.

У 1890 році Устинія Козлова продає 244 десятини землі, частину лісу, житлові та холодні будови, а також кам’яний будинок на 12 кімнат Олені-Ользі Платонівні Кисилєвській — дружині колезького радника Миколи Йосиповича Киселевського. Певний час родина разом із дітьми Ольгою та Олексієм проживали в Сінгурах, але в 1894 році пані Киселєвська продала маєток Юлії Петрівні Болотовій.

Титулярний радник Єзерський помер у віці 70 років 31 серпня 1880 року та був похований на прихідському кладовищі в сусідньому містечку Кодня. Справами маєтку зайнялась його вдова Іванна Шимонівна. За рік по смерті ж Іванни Єзерської влітку 1895 року, увесь маєток перейшов до її доньки Ядвиги-Пелагеї Вержбицької (пол. Jadwiga Wierzbicka z Jezierskich), оскільки на той час інші доньки Олександра та Генріка передчасно померли. Вдова по Вержбицькому, Ядвіга проживала в Сінгурах разом із дітьми Аліцією, Яніною, Ядвигою, Барбарою (пол. Barbara Dorożyńska z Wierzbickich), Вандою.

По смерті землевласника Арсенія Данилевича, маєток в 167 десятин 1890 року відійшов його доньці Олені Карпович, що була заміжня за доктором медицини та статським радником.  

За переписом православних жителів села 1893 року та римо-католиків 1897 року, в Сінгурах проживали родини землевласників Вержбіцьких, Уляницьких, Меєрів, Киселєвських, Добрянських.

Частину сінокісних та орних земель впродовж 1882—1884 років Волинське губернське земство викупило у Єзерської, Добрянського, Козлової (в тому числі й 53 кв. сажні садибної землі) та товариства селян під будівництво Житомирсько-Бердичівського шосе. А в 1895 році частина земель Добрянського, Карпович та Болотової були придбані Першим товариством під'їзних залізних шляхів для будівництва вузькоколійної залізничної дороги «Бердичів—Житомир». 

На початку XX століття 930 десятин землі Сінгурів були зосереджені в Ядвиги Вержбіцької та Юлії Петрівни Болотової. Та вже 1902 року пані Болотова за 47,000 рублів продала свою частку Феоктисту Чайковському.  

Карта початку XX ст.

У Пам’ятній книжці Волинської губернії 1909 року вказано, що в Сінгурах є паровий млин Бубнова, на якому працюють двоє чоловіків. В середньому за рік виготовлялось 50 тисяч пуд борошна. Також при селі була школа для хлопців та дівчат, що з 1890 року стала церковно-парафіяльною. Утримувалась  вона коштом селян, а також благодійним пожертвам пана Арсентія Данилевича. Восени 1901 року стараннями священника Василя Васильовича Синеуцького для школи зведено нове дерев'яне приміщення на підвищенні посеред села. В школі викладала молода вчителька Олександра Андріївна Ганжулевич, випускниця Кременецького духовного училища. На рік вона отримувала 200 рублів. 

Станом на 1913 рік в селі працював млин, бакалійна та винна лавки. Найбільшими землевласниками були: Вержбицька (ур. Єзерська) Ядвіга Карлівна (557 дес.), дворянин Чайковський Феоктист Ювинальевич (119, 1\4), дворянка Карпович (ур. Данилевич) Олена Арсентіївна (118 дес.), дворянка Меєр (ур. Левандовська) Єлизавета Францівна (65,25 дес.), полковник Добржанський Віталій Іванович (54,5 дес.). До церковних земель належали урочища Руда, Ставецьке (Вишній горб також), Ведмеже болото та Степ (неподалік Розкопаної Могили). 

Після Лютневої революції, в період Громадянської війни, в березні 1919 року в Сінгурах дислокувались 9-й та 21-й полки Червоної армії. На засіданні селян 4 травня 1919 року було прийнято рішення про підтримку радянської влади та створення сільського комітету. Того ж року 4-класна школа зайняла будівлю причту. 

Василь Хоменко (праворуч)
з родиною

В 1923 році утворено селищну раду та колгосп, який по смерті В. Леніна отримав назву "Пам'яті Леніна". Стару Воздвиженську церкву було розібрано. Наприкінці року селяни звертались до влади з проханням дозволити зберегти та вивезти хрести, але їм відмовили.

В 1928 році школа переїхала до колишньої панської садиби. Поступово з чотирьох класів утворили сім, а згодом і десять. Перший випуск десятикласників відбувся у 1938 році. Першим золотим медалістом став Хоменко Василь Прокопович.

За німецької окупації під час Другої світової війни, село Сінгури під новою назвою Травневе Поле (нім. Maienfeld) було частиною округи Геґельвальд (нім. Hegewald). Радянські війська увійшли село в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Так, 7-й гвардійський танковий корпус 3-ї гвардійської Танкової армії о 10-й годині ранку 30 грудня 

Схема дій 7 гв. ТК 28-31.12.1943 р.

1943 року увійшли в село. Корпус повністю зайняв Сінгури близько 4-ї години ранку 31 грудня. Полеглих в бою солдат поховано в братських могилах на сільському кладовищі (139 чол.), поблизу школи (23 чол.) та на околиці (44 чол.). Вдячні селяни зібрали кошти на виготовлення танку для 54-ї гвардійської танкової бригади, що брала участь у визволенні. Вже в березні 1945 року танк Т-34-85 «Сінгурівський колгоспник» був переданий екіпажу. 

Після закінчення війни, Сінгури поступово відбудовувалось. У центрі села відкрито Будинок культури Житомирського району. Поряд з ним, в 1974 році встановлено пам'ятник загиблим односельчанам в роки війни.

У 1978 році завершилось будівництво нової школи.

В новому тисячолітті на місці знищеної церкви зведено Свято-Хрестовоздвиженський храм. В палаці XIX століття, спотвореним плиткою на фасаді ще за радянських часів, розміщується міжшкільний навчально-виробничий комбінат. У відреставрованому млині Бубнова створено ресторан-музей. А в 2000 році в селі відкрито м’ясний цех ТОВ "Сінгурівські ковбаси".

©Анастасія Новожилова, 2019 р.

Використані джерела:

1. Антонович, В. В. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.
Древнерусские поселения Среднего Поднепровья (археологическая карта) / отв. ред.: В. Д. Баран; АН Украинской ССР, Ин-т археологии. – Киев : Наукова думка, 1984. – 196 с.

2. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. №№ 1-8. - Киев, 1869-1871. – 351 с.
3. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 3 : Т. 2 : Акты о козаках (1679 - 1716). - Киев : Тип. Федорова, 1868. - IV, 197, 846, II, III с.
4. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 6 : Т. 2 : Акты об экономических и юридических отношениях крестьян в XVI - XVIII веке (1700 - 1799). - Киев : Тип. И. А. Давиденко, 1870. - 63, 556 с.
5. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе Ч. 7 : Т. 1 : Акты о заселении Юго-Западной России. - Киев : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1886. - 85, 647, XII с.

6. Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна - Київ: Критика, 2008. – 472 с.

7. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.

8. Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 272 с.
9. Michał Tyszkiewicz. Materiały historyczno-genealogiczne do monografii domu Tyszkiewiczów. T. 1, Wieki XV i XVI 1413-1599 Warszawa, 1911
10. Adam Boniecki: Głęboccy v. Głemboccy h. Doliwa z Głębokiego, w powiecie radziejowskim. [W:] Herbarz Polski. Cz. I. T. 6, s. 93.
11. Adam Boniecki: Gorajscy herbu Korczak. [W:] Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1. T. 6. Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne S. Orgelbranda S[yn]ów), 1903, s. 231–236. 12. Iwanowski, Pamiątki polskie z różnych czasów. T.1 – Kraków, 1882 Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – T. 11: [Sochaczew - Szlubowska Wola] / Red.: Chlebowski Bronisław, Sulimierski Filip, Walewski Władysław. – Warszawa, 1890. – 960 s.

13. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.
14. ДАЖО Фонд 118, оп.14, справи 18, 33, 68.

15. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с

16. Весь Юго-Западный край : справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев : Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913

17. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

18. Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир: Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
19. Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.
20. Записки о гражданской войне : [в 4 т.]/ В. А. Антонов-Овсеенко . - Москва : Высший военный редакционный совет , Т. 4 : с 7 схемами. - Москва ; Ленинград : Государственное военное издательство, 1933. - 343 с.
21. Борьба трудящихся Волыни за власть Советов (март 1917 г. - декабрь 1920 г.) Сборник документов и материалов. Житомир: Житомирское областное изд-во, 1957 г.
22. ЦАМО, Фонд: 315, Опис: 4440, Справа: 155
23. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.
24. ДАЖО, ф. Р 216, оп. 1, спр. 11.