Житомирський замок

На жаль, не збереглось літописних згадок ким і коли замок був побудований. Результати сучасних археологічних розкопок свідчать про існування городища на горі поміж річок Тетерів, Кам’янка Лісна та Рудавка у IX столітті.

Разом із київськими землями, у XIV столітті замок завоював литовський князь і полонив місцевих жителів до Великого князівства Литовського. Відносно точного року цієї події думки істориків розділились: приєднання відбулось після походу великого князя Гедиміна (бл. 1275—1341) навесні 1320 року, або ж після битви на Синіх Водах великого князя Ольгерда Гедиміновича 1362 року.  

1444 року Житомир отримав магдебурзьке право. Але розвитку міста перешкоджають постійні набіги татар з Дикого поля. Найбільш серйозні набіги були протягом 1461—1482 років.

В описах Київського воєводства близько 1471 року повітовий Житомир мав в обороні чотири великі гармати та п'ять тарасниць. У замку проживало челяді четверо дорослих та троє дітей, слуг — 15 гультяїв. У місті налічувалось близько 20 корчем.

До замку сплачували подимщину жителі прилеглих сіл таких як Романово, Ловков (окрім замкових ловчих), Крошня, двір з пашнею Костешове (м. Коростишів), Котелня (с. Стара Котельня), Бардвіков, Рудники (с. Сінгури), Жерденів (с. Городківка), Іванково, Звиняче, Грежаний двір з землями Лазоревщина, Пилиповщина, Антоновщина, Трибеси, Ратоновщину, Тищинське, Супруновщина та приселками Хлупинці, Жеровлевщина, Белевщина, Солодир, Лісовщина, Вепреєвщина, Шушковичі, Матеєвщина, Тимовщина, Глазовщина, Михоновичі, Мотоловичі, Васелевщина, Занеєвщина. Переважно це були гроші, мед, куниці.

У наступному десятилітті король Казимір Ягеллончик (1427—1492) почав дарувати землі волостей разом з замковими селами житомирським  боярам за гарну службу.

1482 року кримський хан Менґлі Ґерай (1445—1515) оточив замок, наніс значної шкоди укріпленням, проте йому не вдалося взяти Житомир. Князь Олександр Ягеллончик (1461—1506) 1497 року відновив та дещо перебудував замок, а також подарував дзвін «Ратний» заввишки з людини, який встановили на Сторожовій вежі. А отримавши титул короля, у грудні 1505 року, звільнив жителів замку від сплати мита. Натомість великими податками обкладались приїжджі купці та козаки. Незабаром Житомир стає важливим комерційним, ремісничим та торговим центром.

У 1508 році повстання князя Михайла Глинського проти короля за підтримки московського царя Василя III та Кримського ханства дісталось і древлянських земель. Бунтівники на чолі з Василем Глинським обложили Житомир та намагались підбурити місцевих бояр, проте — безуспішно.

Князь Костянтин
Іванович Острозький

У 1522 році за староства Дмитра Олександровича Кмітича замок зазнав значної шкоди від випадкової пожежі. Багато мешканців розійшлися по сусіднім замкам. Ловковський зем'янин Іван Стрибель допоміг князю Костянтину Острозькому вивезти з пожарища дзвін «Ратний», дзвін з костелу святого Миколая на Охрімовій горі та три великі гармати до Острога.

За староства Яна (1499—1538), єпископа познанського, у 1525—1538-х роках замок був відбудований та дещо розширений — укріплення, площею близько 3 десятин, людині тяжко було обійти над урвищем. Чотири башти, дві вежі, ворота з підйомним мостом над штучним ровом з водою.

Погана ситуація склалась з водопостачанням замку, оскільки він розміщувався на гранітній скелі і не було можливості викопати колодязь. Брати воду з Кам'янки крутими схилами гори було небезпечно, та й під час осади Житомира жителі взагалі ризикували залишитись без води. Тому мешканцям подавалась вода з Рудавки за допомогою рур.

У 1544—1545-х роках Симон Бабинський разом з Богушом Корецьким (староста у 1539—1548 роках) коштом уряду перебудували та значно посилили замок. Фортифікація була побудована на площі близько 2 га і мала форму неправильного шестикутника з трьома воротами та п'ятьма кутовими вежами. Ліворуч від Воротньої вежі до башти Вороніна — 7 городень відносились до Романівської волості, між баштою та вежею Герасимова — 9 городень, від цієї вежі до вежі Круглої, поблизу якої стояла церква, — 12 городень, від вежі до Сторожової вежі — 10 городень, від неї до башти — 3 городні, а далі до Воротньої вежі — 4 городні. Всі 45 городень, 4 вежі та 2 башти зроблені з соснових дощок, а підйомний міст був з дуба. Всередині ж замку розміщувались палац старости, церква Різдва Пречистої, комора і підвали з великою кількістю продовольчих запасів. Крім того, Житомир мав широко розгалужену мережу підземних тунелів.

Історик Іван Крип'якевич стверджував, що в ті часи Житомирська фортеця мала найбільшу площу серед замків, розташованих на українських землях. За його словами, замок був довжиною 130 м і шириною 115 м.

план за Г.Г. Синяковим (1968р.)

Оскільки будівництво під час даної люстрації було не завершене, ревізор відмітив значні недоліки. Так як глина ще не просіла, укріплення мало значні щілини. Місцями під стінами через діри могла пролізти навіть кішка. Подекуди в городні були відсутні гвіздки. До всіх веж були приставлені драбини, так як сходів ще не було. Перекриття прогнило, тому в багатьох місцях прокапувало у дощову погоду. Балки Сторожової вежі взагалі були підперті колодами.

Житомирські зем'яни мали розподілити поміж собою городні та вежі, завершити укріплення замку власним коштом і розставити охорону. 1544 року Сейм постановив привілей для мешканців міста, згідно з яким не тільки князі та шляхта, але й звичайні городяни звільнялися від оподаткування на користь ремонту замку та утримання охорони. Тому між городянами, міщанами та зем'янами постійно відбувались спори стосовно того, чиїм коштом має відбудовуватись замок.

Тим часом, чисельність міщан збільшувалась, замок не зміг би прихистити всіх в разі небезпеки, тому навколо міста з'являється острог.

У 1606 році замок знову постраждав від нападу татар, а жителі потрапили у полон. Згодом житомирян спіткала морова епідемія. Але з плином часу Житомир знову відбудували.

У 1618 році на замок напали з грабунками місцеві зем’яни — брати Немиричі. Головний діяч Кшиштоф був страчений за наказом воєводи Замойського.

В період національно-визвольної війни, у 1642 році, війська Богдана Хмельницького спалили житомирській замок та костел, а міщан розігнали. Після підписання у 1649 році Борцівського миру між Яном Казиміром та Богданом Хмельницьким шляхта поступово повертається у свої маєтності. Відновити колишнє укріплення Житомира вже не стали, а лиш обгородили частоколом.

31 жовтня 1802 року замок остаточно знищив вогонь і його залишки були розібрані. Волинський губернатор

Олександр Звягінцев у 1837 році розбив на замчищі публічний сад і на планах XIX століття ще позначені земляний вал та частина дороги.

У 1890-х роках міська рада розпродала городище під приватні садиби, вали було знищено. А у 1960-х роках на місці колишнього замку побудовано партійний архів Житомира та багатоповерховий житловий будинок.

Поділ та Замкова гора (ліворуч)
1914 р. Фото Мар'ян Кароль Дубецький

У 2017 році біля корпусу архіву розпочались археологічні розкопки під керівництвом О. О. Тарабукіна. Групою було виявлено глибоку оборонну споруду круглої форми, близько п'яти метрів в діаметрі, яка може виявитись саме Круглою вежею замку, що у поєднанні зі планами та описами дасть змогу визначити більш точне місце розташування замчища. Тож ж з нетерпінням чекатимемо нових фактів про старовинний замок.

©Анастасія Новожилова, 2018 р.

Використані джерела:

1. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ I. · Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии: научное издание , — : М. :тип. Г. Лисснера и А. Гешеля — 1900.
2. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том 2. 1890. Акты о заселении юго-западной России
3. Opis starożytnej Polski, T. 1. / przez Tomasza Święckiego; wyd. Kazimierza Jóżefa Turowskiego. Kraków, 1861
4. Підготував В. Кравченко (2005). Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року. Київ.
5. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев,1888. — Т. І.
6. М. Ю. Костриця, Р. Ю. Кондратюк Історико-географічний словник Житомирщини, Житомир, 2002.
7. Гертруд Георгійович Синяков «Житомир. Історико-архітектурний нарис». — К.: Будівельник. — 1968. — 72 с.
8. Samuel Orgelbrand. Encyklopedyja powszechna, 1868. t. 28. str. 1163