Наприкінці XVIII століття на правому березі Кам’янки постає невеликий хутір лікаря Каспера
Юзефовича Павликовського (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa). Він оселився на околиці Житомира в
місцевості під назвою Новий Світ за
Кам’янкою, що лежала навпроти Замкової гори. Був одружений з Теодосією
Гродською (пол. Teodozja z Grodzkich), з
якою мав дітей: Францишку, Фаустина, Лінуса, Ксаверія, Цецилію та Марту. За
даними 1790 року, 38-річний пан Павликовський мав мурований будинок, житловий
котедж та фільварок (тобто, ферму). Згодом ця місцина, де мешкала родина,
отримає топонім Павликівка. У наш
час це територія приблизно від Чуднівського мосту до корпусів Політехніки (більше
інформації про Павликівку читачі можуть знайти у моїй статті про мікрорайон
Корбутівка).
Загалом
за даними 1790 року на Закам’янці
значились наступні землевласники: садиба, город та фільварок лікаря Каспера
Павликовського; котеджі та городи Ліхтанського, Мокляка, Вітковського,
Лукашевича, старця Жолондковського, Рачинського, й преподобного ксьондза
Палуцького; а також дім Меленевського. Також тут мешкали і міщани-ремістники: дім
та город Дем’яна Філановича, муляра Петра Поморського; дім Яцентія Фурмана,
Кирила Дейнеки, Федора Якименка, Кирила Лихомисника.
Таке сусідство, де оселяються люди різних соціальних прошарків,
національностей та віросповідань, завдяки своїй різноманітності може створювати
цікаву атмосферу. Це проявляється не лише в
різних типах житла, а й у поєднанні традицій мультикультурної спільноти.
Поступово на Закам’янці з’являються ще кілька віддалених хуторів
(наприклад, міщанина Бариша, Геперта, урядника Лєвандовського та ін.), які
сполучались між собою ґрунтованими дорогами.
За новим генеральним планом міста Житомира 1845 року розпочалась забудова
хуторів Закам’янки в бік Рудні. Так постає відома нам Мальованка. І хоча не вдалось цілком втілити запроектовані
вищезгаданим планом квартали, все ж в другій половині XIX століття вимальовуються
Ярмарковий майдан і частково прорізані вулиці: Троянівська, Костянтинівська, Заріченська,
Семенівська, Радзивілівська, Ровенська, Захар’ївська, Західна та Північна. А також провулки: Барашівський, Безпрозванні під номерами 8—11, Горкавенка, Заріченський, Західний, Ровенський. До
речі, Семенівська вулиця отримала свою назву від імені простого місцевого
пекаря, відставного солдата Семена
Полівця. А провулок Горкавенка — від імені домовласника Василя Горкавенка.
Достеменно невідомо походження топоніму Мальованка, можливо це через
мальовничі береги Кам’янки. Але в моїй родині існує своя версія походження цієї
назви. За свідченнями мого дідуся Петра Фіалковського, родина якого мешкала тут ще з
першої чверті XIX століття, старше покоління пов’язувало виникнення назви місцевості
з красиво розмальованою хатою, яка першою зустрічала подорожніх на околиці. Існує також думка, що через гарно намальовані вивіски.
Та повернемось до історичних фактів. У 1895 році за адресою
вулиця Ровенська, будинок 54 запрацював шкіряний завод міщан Іойна Пинхасовича
Рабіновича та Бера Лейбовича Бравера. Тут виготовлялись підошви, гамбурзькі
товари (це такий ґатунок кінської шкіри для верхньої частини взуття), різні чоботарські
заготовки та козирки. На початку 20-х років завод було націоналізовано. У 1947
році переобладнаний у взуттєву фабрику («Крок»).
Мальованка і надалі продовжує заселятись, тож за переписом 1897 році на передмісті проживає
вже 1643 жителів.
На початку XX століття тут оселяється відставний підполковник XI-го Армійського корпусу, дворянин Павло Петрович
Свінцицький (пол. Paweł Śwęcicki). Він був уродженцем Житомира, спочатку кар'єри служив при 125-му Курському піхотному полку та жив на Подолі. На зламі століть поручик Свінцицький перейшов до XI-го Армійського корпусу, що квартирувався в місті Рівне. Після відставки повернувся до рідного міста та разом із дружиною Маріанною Войцехівною придбали дім на вулиці Заріченській, 24 (що на розі вулиці Троянівської). Проживання Свінцицького на Мальованці одночасно принесло розвиток цій місцевості. Забігаючи наперед скажу, що це саме завдяки
старанням мецената Свінцицького поруч із його садибою на Мальованці постане православна
церква, дві школи, пожежне депо, а також поліцейська частина.
У 1898 році за адресою вул. Костянтинівська, будинок 3 відкрито так звану Пушкінську однокласну
міністерську (тобто, земську) школу. Це було невелике приміщення на чотири учбові
класи. В 1913 році до нього прибудовано ще дві кімнати, а вже за рік з фронтону
надбудовано мезонін. Неподалік розміщувався житловий будинок завідуючого. Почесним
наглядачем значився член міської управи Павло
Свінцицький. В 1910 році завідувачем мальованського Пушкінського училища № 3 зазначений
Костянтин Автономович Каченовський. Після революційних подій 1917 року училище
змінило назву на 21-шу трудову школу II ступеня.
 |
Будівля школи. Фото з мережі
|
У 1905 році неподалік школи постала церква на честь преподобного Іова
Печерського, збудована коштом Синоду. Споруда була дерев’яна, на кам’яному
фундаменті, ззовні та зсередини пофарбована олійною фарбою. Урочисте освячення
церкви відбулось 28 жовтня. Церква зруйнована більшовиками у 1930-х роках.
 |
Храм на честь Івова Почаївського.
Фото з архіву Ігоря Кучерука
|
При храмі відкрито двокласну церковно-парафіяльну школу, що займала дві
власні будівлі. В одній з них мешкав настоятель Олександр Малиновський. Станом
на 1910 рік у школі вже навчалось 175 учнів. У звіті за 1911-1912 навчальний
рік єпархіальний перевіряючий відзначав кілька старанних та досвідчених вчителів
мальованської школи: Лучинську, Антонову, Редькову та Семенцеву.
На початку 1920 року новим завідуючим колишньої земської школи стає Володимир Пурієвич.
З 14 березня назву учбового закладу було змінено на єдину трудову школу II-го ступеня № 1. У флігелі ж колишньої церковної школи розмістився дитячий садок,
першою завідувачкою якого призначена Оксана Іванова. В 1963 році розпочинається
будівництво нового корпусу для школи № 1 по вулиці Троянівській, буд. 22. А в її
старих стінах оселяється школа № 18. Зрештою, в 2010 році ці приміщення були
визнані не придатними для навчання, тож учнів переведено до школи № 1. У наш
час на території колишньої церковної школи розміщується «Житомирський міський
центр науково-технічної творчості учнівської молоді» (філія № 1) та міська бібліотека.
Як і на інших околицях, на Мальованці часом бувало неспокійно і тому
часто інші житомиряни намагались уникати таких місць. Розбій та напади суттєво
підірвали відчуття безпеки та довіру до місцевої влади й правоохоронних
органів. В 1905 році ситуація швидко набрала обертів, коли місцевих хуліганів
очолював пристав 1-ої части міста Куяров. Та 24 квітня в центрі міста поблизу ресторану «Рим» Куярова
вбиває дехто на прізвище Сидорчук, а опісля його затримання поліцією, на площі збираються
заколотники з Мальованки, Рогатки та Каракулів. Для їх розгону були викликані
війська.
Зрештою в 1906 році при садибі Свінцицького розмістилось міське
поліцейське управління 4-ої частини (вулиця Заріченська, буд. 24). Спочатку приставом
був колезький секретар Микола Семикін, а його помічниками — Володимир Єремеєв
та Тарас Берегун. Наступним дільничним став Стефан Ворончук та згодом цю посаду
зайняв Іван Єфимов, а з 1916 року ця посада знову стала вакантною.
Також на
Мальованці було збудовано приміщення для пожежного депо № 3, яке 1909 року
раптово згоріло. У червні 1985 року на базі цієї пожежної частини формується
воєнізована пожежна частина № 3. Неподалік 24 квітня 1999 року було відкрито
пам'ятник «Пожежним, які врятували світ» для вшанування подвигу рятувальників в
трагедії 1986 року. Сьогодні тут розташовується аварійнорятувальний загін
спеціального призначення , частина спеціальної техніки, а також Управління ДСНС
України у Житомирській області.
 |
| Пожежне депо на Мальованці. Фото 1944 року |
В лютому 1911 року на зборах житомирського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» було прийнято рішення про клопотання щодо відкриття безоплатної народної читальні імені Т.Г. Шевченка на Мальованці.
Західніше Мальованки, поміж хутора Жнікрупи та Новою Руднею, в урочищі під назвою Жолоби, 1911 року
містом було виділено кілька десятин землі під спорудження санаторію для хворих
на сухоти. Житомирський відділ «Всеросійської ліги по боротьбі з сухотами»,
який очолювала княгиня Анна Василівна Шаховська, протягом двох років зібрав
більше 10 тисяч карбованців з благодійного продажу «Білої квітки» — ромашки. Таку
ж суму виділило Волинське земство. Початок будівництва запланували на 1913 рік, а свої двері для перших відвідувачів санаторій на 80 місць відкрив вже наступного 1914 року. Окремо функціювали чоловіче та жіноче відділення. Завдяки благодійним зборам, при здравниці вже за рік вдалося відкрити безкоштовну амбулаторію для хворих. Головним лікарем санаторію в період з 1917 по 1924 роки був молодий випускник Медичного факультету Київського імператорського університету ім. Св. Володимира — Олександр Самуїлович Фурман. Після революції лікувальний заклад продовжив діяти під назвою санаторій «Рудня». З 1999 році приміщення було передано під будівництво жіночого монастиря українській православній
церкві Московського патріархату, відомого нині як Свято-Анастасіївський.
А в 1924 році при пожежному товаристві утворився клуб. Тут
була невелика сцена, бібліотека-читальня з книжками та місцевими газетами.
Графік роботи закладу був досить зручний, з 10 ранку до 10 вечора. При клубі
діяли кілька гуртків: співочий, драматичний, музичний та політичний. Та попри
все, згідно перепису Товариства допомоги ліквідації неписьменності, на
Мальованці серед населення відмічався вкрай низький відсоток письменних. А
єдина трудова школа не могла похизуватись гарним відвідуванням серед дітей.
Серед іншого, на Мальованці тривалий час було відсутнє вуличне
освітлення. Місцеві мешканці взимку 1925 року скаржились, що місцьгосп не
проводив заміну дротів, через що на вулицях панувала суцільна темрява. Також
поступали скарги на відсутність коопераційних магазинів, адже місцевим
залишались лише невеличкі приватні торгові точки, що належали перекупу Тузу й
мали продукцію по значно завищеним цінам.
Описуючи Мальованку, не можливо не згадати про археологічні дослідження курганів,
які розташовані в цьому районі у межах сучасних вулиць Барашівської, Троянівської
та Радивилівської. Пам’ятка стала доволі відома з 70-х років ХІХ ст. під назвою
Житомирський могильник, який складався із майже 300 насипів. Досліджувалася у
1878 році В.Б. Антоновичем (33 кургани) та у 1886 році С.С. Гамченко (44
кургани). Загалом було розкопано 77 курганів, в яких були виявлені поховання за
обрядом трупопокладення, датовані 2 пол. Х—початком ХІІ ст. Більшість знахідок серед
речей складали глиняні вироби, а також зустрічались залізні цвяхи та ножі,
обручі дерев’яних відер, скляні та срібні намистини, перстні. На жаль, цінні
артефакти були передані на зберігання до музею Санкт-Петербургу. Поступово на
зламі ХІХ—ХХ ст. через освоєння території Курганного поля ці насипи майже зникли,
зрештою збереглись лише три невеличкі кургани.
 |
| На берегах Кам’янки. 2015 р. Фото авторки |
У нашому XXI столітті Мальованка — це затишний мікрорайон міста з
приватною забудовою. А його унікальні природні ландшафти милують око своєю
мальовничою красою і є улюбленими місцями відпочинку житомирян від метушні
центральних вулиць.
©Анастасія
Новожилова, 2024 р.
Використані джерела:
- ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні
списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату
- Люстрація димів Київського воєводства 1790 року. опрацбвав Конрад
Жеменецький. – Біла церква: Вид.Пшонківський О.В., 2020. – 556
с.
- Переверзев Н.В. Справочная книга о приходах и монастырях
Волынской епархии. Житомир, 1914.
- Рада №31 від 09.02.1911. Газета політична, економічна й
літературна. Видавець Євген Чикаленко. – Київ.
- Список дворян Волынской губернии. – Житомир : Волын. губ.
тип., 1906. - XXI, 475 с.
- «Отчет Волынского Епархиального Наблюдателя о состоянии
церковных школ Волынской епархии в учебно-воспитательном отношении за 1909-1914
учебный год; за 1911-1912 учебный год; за 1912-1913 год; 1913-1914 год» –
Волынская губ. тип.
- Весь Юго-Западный край. – К., 1913. – 1177 с.
- М.В.Мельник, Л.В.Філянович, педагогічний колектив ЗОШ №
1. Перша школа на Мальованці. Історико-краєзнавчий нарис — Житомир, 2002
- Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир:
Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.
- Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія
Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007
- Рада : щоденна політ., економ. і літ. газета № 111 – Київ,
1913
-Гамченко С. С. Житомирский могильник: Археол.
исследования Житомир. группы курганов. Ж., 1888.\
- Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии
/ В. Б. Антонович. – Москва : Типографія Г. Лисснера и А. Гешеля, 1900. – 135
с.
