Мальовничі
скелясті береги Тетерева на околиці Житомира завжди вабили місцевих мешканців та гостей
губернського міста. Ці скелі — гранітні масиви оточені лісами, переважно розташовані вздовж річки Тетерів, складають унікальний ландшафт, що вражає своєю силою і величчю. Не існувало
мабуть людини в якої дух не перехоплювало б від споглядання такої краси. Серед
поціновувачів цих краєвидів був і відомий польський письменник, історик та громадський діяч Юзеф
Ігнацій Крашевський, який мешкав у Житомирі впродовж 1847—1858 років і любив
гуляти вздовж цих могутніх гранітних брил. Одну з таких скель, що на березі Гнилоп’яті,
правої притоки Тетерева, згодом буде названо на його честь.
Найбільше вражають своєю могутністю
скелі «Чотири брати», а також живописна скеля «Голова Чацького» з її
фантастичними обрисами обличчя, яка давно стала місцевою легендою.
Наприкінці XVIII століття ліворуч від дороги
на Стару Рудню простягалася ділянка землі,
відома під назвою Зелене Багно. Вона належала колезькому
протоколісту Василю Логачову. В листопаді 1798 року цей маєток за 139
срібних рублів придбали брати Корбути — Пантелеймон Федорович-Станіславович
(пол. Pantaleon Korbut h. Korczak),
колезький протоколіст і секретар Надворного суду Волинської
губернії та Яким
(пол. Joachim Korbut h. Korczak), губернський колезький
реєстратор. Корбути походили з давнього шляхетного литовського роду, що здавна
мешкав в Старому Селі Новогрудського повіту. Спершу хутір й далі називали Зеленим
Багном, але згодом почав іменуватися від прізвища нових власників. Так і виник
антропонім, відомий нам дотепер, — Корбутівка.
 |
| Скеля «Голова Чацького», 2016 р. |
 |
| Урочище Сокулі. Скелі Чотири брати |
Пантелеймон
Корбут був одружений із Францишкою Шиманською (пол. Franciszka
Szymańska). У цьому шлюбі з’явилося четверо дітей. Та після передчасної
смерті дружини він взяв повторний шлюб із юною Барбарою Ольшевською (пол. Barbara
Olszewska)
з Романівки Брусилівського приходу. У подружжя народились п'ятеро синів, а
також чотири доньки. Восени 1810 року Пантелеймон Корбут отримує чин
титулярного радника та посаду губернського контролера Волинської нижньої
казеної палати, на якій служив аж до 1831 року. В 1820-х роках родина Корбут рішенням Дворянських депутатських зборів була причислена до дворян Волинської губернії. По смерті Пантелеймона
хутір Корбутів належав його дружині, Барбарі Антонівні, а вже потім перейде до
синів.
Молодший брат Пантелеймона, Яким Корбут, узяв шлюб із Юзефою Щеньовською. у
подружжя народилися сини Павло та Василь.
Східніше хутора Корбутів розмістився ще
один, Антонія та Маріанни Щеньовських (пол. Antoni і
Marianna z
Wierzchowieckich
Szczeniowski). Ще наприкінці XVIII
ст. родина мешкала в Житомирі по вулиці Довгій (тепер це вулиця Київська), однак
згодом перебралася жити за місто. Пані
Маріанна недовго пережила власного чоловіка й померла на хуторі 1831 року у
віці 65 років, залишивши належні їй землі синам Еразму та Вінцентію.
Часом близьке сусідство
сприяє шлюбам, адже щоденне спілкування зближує людей. Так сталося й з Еразмом Щеньовським,
який обрав собі за дружину Маріанну Пантелеймонівну Корбут. Певний час молода родина мешкала в містечку
Кисилин, де Еразм Антонійович служив губернським секретарем у Земському суді
міста Володимира. Щеньовський прожив до 70 років і помер навесні 1863 року, залишивши маєток синам.
Найстарший із братів, протоколіст казеної палати, Едвард-Леопольд Щеньовський
був одружений із Мельхериною Розенберг (пол. Melcheryna Rozenberg),
донькою Томаша та Фортунати Розенберг із Сінгурів, що неподалік
Житомира. Подружжя не мало дітей, а влітку 1860 року Мельхерина передчасно
померла. Тож за кілька місяців пан Щеньовський вдруге взяв шлюб — із
її молодшою сестрою Елеонорою Розенберг (пол. Eleonora Rozenberg).
Від цього союзу народились п’ятеро синів.
Один із братів Еразма Щеньовського, Антоній-Казимір,
разом із дружиною Сусанною Долінською також
мешкали на родинному хуторі Щеньовських. Тут же оселився наймолодший з-поміж
братів — Іполіт-Щесний, разом із дружиною Оленою Радецькою.
Згідно із Ревізькими казками
1850—1858 років хутори відносилися до Троянівської волості Житомирського
повіту. На хуторі вдови Барбари Антонівни Корбут налічувалось лише шість дворів, де проживало 26 кріпосних селян (14
чоловіків та 12 жінок). Це були родини Кравчуків, Шевчуків, Ковальчуків,
Герасимчуків. Самі ж Корбути на
той час мешкали в місті. Межі їхнього хутора
окреслювалися з півночі дорогою на Чуднів (нині вулиця Чуднівська), що мала
назву вулиця Андріївська, із півдня рікою Тетерев, а з заходу — Старою Руднею. Тут же
протікав невеличкий струмок Холудка.
Перемістимо нашу увагу далі
на схід від хутора Щеньовських. Тут, ближче до річки Кам’янки, ще
наприкінці XVIII століття з’явився хутір лікаря Каспера Юзефовича
Павликовського г. Холева (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa).
Оселився він за містом Житомиром, у місцевості під назвою Новий Світ за
Кам’янкою, де в січні 1788 року придбав землі в Андрія Марковського та
Івана Ситка. Маєток Павликовського певний час був відомий як хутір Овручиськ
(також Овручизна). Згодом ця місцина стала більш знаною як Павликівка,
що простягалася від річки Кам’янки на захід — до сучасної Політехніки.
За даними 1790 року, Каспер
Павликовський володів мурованим будиноком, а також житловим котеджем та
фільварком (тобто фермою). З Посімейних списків уніатів Житомира за той самий
рік дізнаємося, що дружиною Каспера була Теодосія Гродська (пол. Teodozja z Grodzkich), з якою мав чисельне потомство. Сини Павликовського займали невеликі посади на державній службі.
Походив Павликовський із
Галиччини, містечка Роздол. Батько Каспера, Юзеф (пол. Józef Pawlikowski h.
Cholewa) у Роздолі служив фельдшером при дворі місцевого воєводи
Міхала Ржевуського. А 1773 року відмовився від свого шляхетного титулу, обравши
натомість посаду лікаря в Самборі. Мати — Маріанна з Квятковських (пол. Marianna
Kwiatkowska). В родині окрім Каспера були сини Грегор та Юзеф-Бенедикт.
До наших днів
дійшли листи Ґвальберта-Юзефа Павликовського, старшого сина і спадкоємця
Юзефа-Бенедикта, адресовані його дядькові Касперу Павликовському. Відомо
також, що онук Ґвальберта-Юзефа, публіцист та доктор
економіки й права Ян-Гвальберт Павликовський упродовж 1915—1918 років проживав
у Павликовських в Житомирі й був одним із співорганизаторів польського
культурно-просвітницького осередку під назвою «Матиця Шкільна».
 |
У 1860-х роках від центральної частини
міста до Павликівки через річку Кам’янку було збудовано дерев’яний міст. До
того часу шлях до Чуднова пролягав через Подільський міст. Частина дороги від
нового мосту дістала назву Андріївська вулиця.
Покращене сполучення хуторів із містом сприяло подальшому освоєнню навколишніх земель. Тож у 1870-х
роках, по той бік Тетерева, навпроти хутора Щеньовських, виникає ще один хуторець. Належав він таємному раднику Ніколаю Ніколаєвичу Колошину з Петербурга. Подружжя
Колошиних не мало власних дітей, то ж із спеціального дозволу від імператора удочерили
шестирічну похресницю Ніколая Колошина Ольгу. Обранцем Ольги Колошиної став
полковник Іван Верховський. Від цього союзу 1886 року народився син Олександр. Проте
шлюб виявився нетривалим, і після розлучення Ольга вдруге вийшла заміж — за
старшого на п'ятнадцять років офіцера Михаїла Олександровича Ограновича, уродженця
Полтавської губернії. В цьому шлюбі 1891 року народився син Ніколай, який помер
дитиною, 1896 року Леонід, а за два роки – донька Тат’я.
В літні місяці родини
Колошиних та Ограновичів залюбки приїздили зі столиці до свого невеличкого
маєтку під Житомиром. Про це відомо із збережених щоденників Олександра
Верховського, який проводив тут літо 1900, 1902 та 1903 років разом із родиною.
Після смерті Ніколая Колошина 1904 року, хутір на березі Тетерева перейшов у
власність до Ольги й отримав нову назву — хутір Ограновичів.
Наприкінці 1880-х років в урочищі
Желудьки, що поміж хуторами Корбутів та Щеньовських, виник хутір
Желудьки, згодом більш відомий, як «Дачі Шпаковського». Саме тут, у будинку під номером 8, мешкала велика
родина дворян Шпаковських. Миколай-Каспер Іванович Шпаковський (пол. Mikołaj
Kacper Szpakowski) багато років працював контролером, згодом касиром при Житомирському
кредитному товаристві. В 1883 році він одружився із Теодозією Мединською.
На той час його батьки губернський
секретар Ян (Іван) Юзефович Шпаковський (пол. Jan Szpakowski) та
Катерина Юзефівна Саноцька (пол. Katarzyna Sanocka) вже відійшли у
вічність.
В 1909 році постає водяний млин Ограновичів, який на рік давав 6 тисяч
пудів (це близько 98 тон) борошна. Трохи вище за течією від греблі млина містився невеличкий дерев’яний
місток. Він з’єднував новоутворений дачний комплекс місцевих лікарів поблизу
Псищ, відомий у простонародді як «Докторські дачі», з хутором Шпаковського на
лівому березі річки.
Ще один невеликий з’являється на Павликівці, який
належав дворянам Валентію Валентійовичу Сабатіну (пол. Walenty Sabatyn)
та його дружині Вікторії з Ольшевських. Ця родина походила зі Старої Рудні.
Спокійне хуторське життя змінилося
індустріальним ритмом, коли цю територію було обрано для зведення потужної
водозабірної станції. Місто невпинно зростало і його спрага ставала дедалі відчутнішою.
Задля забезпечення водою центральної частини Житомира 1894 року міська дума
ухвалила проєкт будівництва водогону, підготовлений київською інженерною фірмою.
На Павликівці збудували водозабір із машинним та фільтраційним відділеннями. Тишу
берегів порушив гуркіт техніки. Будівництво станції завершили 1897 року. Природне
багатство Тетерева перетворилось на
життєву силу міського організму. В 1965 році водоканал перебрався до
новоствореного комплексу, що постав поруч із військовою частиною. Зрештою його
старі приміщення зараз займає комунальне підприємство «Міськсвітло».
Навесні 1899 року навпроти хутора
Корбута, праворуч від вулиці Андріївської, розпочалося будівництво
двоповерхової кам'яної будівлі для розміщення виправної колонії для малолітніх
злочинців. До завершення робіт Рада Товариства виправних притулків орендувала
приміщення для п’ятнадцяти вихованців на території Тригірського чоловічого
монастиря. Першим завідувачем
колонії став Степан Васильович Анікін, який до того обіймав посаду завідувача
двокласного училища для селянських дітей у маєтку Городківка барона Штейнгеля. В
грудні 1900 року відбулося офіційне відкриття постійного приміщення притулку на
Андріївській вулиці.
Наприкінці серпня 1899 року розпочався
трамвайний рух від Чуднівського мосту через площу Олександра II (нині
відому як Соборну) і далі до залізничного вокзалу. Завдяки цьому дістатися до
хуторів і дач стало значно простіше. Кілька разів порушувалося питання продовження
трамвайної колії до Корбутівки, однак цим планам перешкодили спочатку Перша
світова війна, а згодом революційні події. А в 1941 році рух трамвая по
маршруту № 5 припинився на завжди.
Неможливо оминути й трагічні події, що
відбувались у цій місцевості навесні 1905 року за участі так званих
чорносотенців. Чорною сотнею називали монархічні організації, які відкрито виступали
за самодержавство, не визнавали прав окремих народів імперії, зокрема євреїв, і
протидіяли реформам. За сприяння місцевої влади чорносотенці поширили чутки про
нібито розстріл у лісі поблизу села Псищі портрета імператора Миколи II групою
єврейської молоді. Це стало приводом до чотириденного єврейського погрому. У
суботу, 23 квітня, на березі річки між відпочивальниками, які святкували Юріїв
день, та євреями, що катались на човнах, виникла сутичка.
За свідченнями власниці шинку в Псищах
Фріми Головинської, до неї увійшли молодики, які після тривалої пиятики попрямували до лісу в пошуках
євреїв. Туди ж було направлено жандарма Поліщука, якому вдалося переконати
хлопців не повертатись до шинку. Та вже за короткий час з боку Тетерева
пролунали постріли. Свідки пізніше зазначили, що стрілянина велась із
човнів в цілях самооборони місцевими жителями Павликівки в підпилих хлопців,
які з обох берегів кидались камінням. До місця подій швидко підтягнулися підкріплення
з обох боків. До вечора прибула рота Костромського полку, яка відтиснула
протестувальників у напрямку мосту через Кам'янку. Серед єврейського населення поширилась
чутка про те, що вище по Андріївській вулиці християни, які прибули з
передмістя Мальованки та Барашівки нібито почали вирізати їхніх єдиновірців,
тому вони й відмовлялись вертатись на Павликівку та продовжували стріляти в
натовп.
Спробу залагодити взяли на себе троє
студентів — Блінов, Галкін та Свідерський. Присутній на місці відставний
поліцмейстер намагався запевнити, що небезпеки немає, однак коли кілька осіб
спробували це перевірити, на них накинулись з палицями та камінням. Попри
зусилля посередників, ситуація вийшла з-під контролю. Рота солдат оточила
півтора-два десятка християн та доправила їх до поліцейської дільниці. Попереду
йшли й троє студентів.
Наступного дня, після ранкового
богослужіння, на Соборній площі зібрались обговорити вчорашнє зіткнення християни,
а на Кафедральній та Чуднівській — іудеї. Попри заклики поліцмейстра та його
помічника розійтися, сутички поновились. До прибуття підкріплення з
врангелівських казарм значно збільшилась
кількість заколотників. В результаті тисняви натовпу, студент Микола Блінов
випадково вистрілив собі в стегно. Злякавшись звуку револьвера поруч себе,
заколотники забили пораненого палицями до смерті. Загинув мимовільний свідок,
який саме їхав через площу в трамваї. Протистояння тривало до пізньої ночі. Зранку
нового дня до Корбутівки та Павликівки на човнах прибули старообрядці з
Російської Слобідки, які розгромили лісопильний завод, синагогу та кілька єврейських
будинків. Для придушення заворушень кинули роту із Архангелогородського полку. Загалом
у результаті вуличних боїв потерпіло 18 жертв. Пам’ять про студента Миколу
Блінова вшановано в 2018 році, коли на Соборній площі встановлено меморіальну
дошку — як знак вдячності за його заступництво за єврейське населення.
Водночас життя передмістя не
зупинялося. Це вже був доволі велелюдний куток. За даними 1906 року на
Корбутівському хуторі налічувалося 18 дворів і 92 мешканці, а на хуторі
Щеніовських —
4 двори та 26 мешканців, не враховуючи численних жителів Павликівки. Станом
на 1915 рік тут уже зазначились: дача таксатора «Корпуса лісничих» (тобто
оцінщика вартості дерев) Євгена Захаровича Корбута, дачі Ковалевського,
Ришкова, Вінеля, Шпільберга, штабс-капітана Миколая Шпаковського, братів Черкес.
Для потреб місцевих на Павликівці діяла синагога. По інший бік Андріївської
вулиці розташовувалися лісопильний завод «Вайнштейна та компанії Трахтенберг і
Епельбойм», колонія малолітніх злочинців та велике міжконфесійне кладовище
(православне, римо-католицьке, єврейське і магометанське).
Одну з дач, у провулку Шпаковського під
номером 10, в 1902 році придбав відомий український ботанік, доктор наук
Володимир Іполітович Липський. Його батько, протоієрей Іполіт Федорович,
переїхав до Житомира разом із дітьми ще 1873 року. Служив при тюремній церкві
на честь Вериг святого Петра, а згодом — при кладовищенській церкві святого
Якова на Вільсько-шосейній (нині це вул. Перемоги), де й мешкав в церковно-приходському
будинку. В перервах поміж викладацькою діяльністю та закордонними експедиціями
Володимир Липський часто перебував на власній дачі у Житомирі, де займався
вирощуванням різноманітних рослинних культур. У радянський період, коли його
було примусово позбавлено майна, Липський змушений був узяти свою ж дачу
в оренду у держави. Уже перебуваючи на посаді президента Академії наук, улітку
1924 року він звернувся з клопотанням до місцевого відділу комунального
господарства з проханням продовжити оренду, оскільки планував обладнати при
садибі дослідницьку лабораторію.
Загалом житомиряни залюбки
проводили вільний час на берегах річки. Особливою популярністю користувався
міський парк під назвою «Зелений Гай» — місце з чудовими краєвидами в мальовничому
урочищі Сокулі, де височить скеля Голова Чацького. Дістатися сюди можна було по
6-му Безназваному провулку (нині це пров. Річковий). Для зручності городян тут
облаштували альтанки та оглядові майданчики, які з’єднувались між собою
стежками поміж гранітних валунів. У затінку дубового гаю житомиряни проводили
пікніки та прогулювались річкою на човнах вздовж берегів аж до греблі млина. Цей
романтичний образ назавжди зберігся в юнацьких спогадах відомого вченого,
політика та міністра Української Центральної Ради Івана Фещенка-Чопівського, що
дійшли до нас у мемуарах.
Також в районі Павликівки, неподалік
гирла річки Кам’янки, посеред Тетерева існував невеликий острівець. Дістатися
до нього можна було дерев’яними містками як з лівого, так і з правого берега.
Це місце швидко стало популярним серед житомирян. На більш глибоководному
правому березі діяла човнова станція та купальні, що належали Савинському. Ці купальні
являли собою дерев’яні загорожі на воді зі спеціальними
кабінками-роздягальнями. Окрім того, на острові був невеликий піщаний пляж та
прості атракціони. У його центральній частині містився будинок родини
Павликівських.
Ще відчутніші зміни настали після
революційних подій 1917 року. А з приходом нової влади трансформацій
зазнав і сталий устрій: з 1923 року хутір Корбутівка знятий із обліку, а
приватні дачі були націоналізовані. Але зникнувши з адміністративних мап,
хутори не щезали з простору — саме ці території стали основою для нового,
міського етапу розвитку.
Комплекс дачних будинків поблизу Псищ також було
експропрійовано та вже 1922 року на його базі створено всесоюзний сезонний (тобто, такий,
що діяв з травня по жовтень) Будинок відпочинку ім. О.Д. Цюрупи. Першим директором цього закладу
став Самуїл Соломонович Габе. Відпочивальники діставалися сюди човнами від колишнього хутора Шпаковських. Так свій побут
і дозвілля описували на сторінках газети «Голос праці»
за 1924 рік: "Цілий день ми проводимо в лісі, або біля річки, що
знаходиться поблизу дачі. Наше повсякденне життя відбувається наступним чином.
Встаємо о 7 год. ранку. О 8 год. снідаємо. До сніданку подається чай, яйця,
масло та булка. О 12 годині — гарячий сніданок і молоко. О 4 годині
дня — обід із трьох страв. О 8 год. вечора — вечеря, на яку подається теж, що і
на сніданок. У культурному плані робота налагоджується. Газету отримуємо щодня.
При Будинку відпочинку надається медична допомога"... "Денна норма
їжі для кожного відпочиваючого дорівнює 5086 калорій. Відпускається на кожного
відпочиваючого за день: півтора фунта хліба, пів фунта булки, 10 лот. олії, 14
зол. рису, 18 зол. крупи, пів фунта овочів, 1 ф. картоплі, три чверті фунта
м'яса, чверть фунта цукру, підбовточного борошна чверт. ф., чай, кава і какао -
загалом 4 склянки, 1 пл. молока, 18 зол. сушених фруктів, 2 лоти солі та 4
яйця.". Тут варто зазначити, що на той час діяла стара рос. система
мір, згідно якої 1 фунт — 409,5 грам, 1 лот — 12,8 грам, 1
золотник — 4,3 грами, 1 склянка — 273 мл.
А з 2006 року на цій території діє приватне
дитяче містечко «Алюмім». Це соціально-реабілітаційний центр для єврейських
дітей, у якому, окрім загальноосвітнього навчання, передбачено вивчення івриту
та традицій єврейського народу.
У 1920—1930 роках на землях колишнього
хутора Корбутів вперше розмістились літні військові табори 130-го та 132-го
полків 44-ої стрілецької дивізії 8-го стрілецького корпусу Українського
військового округу. На осінь полки повертались в казарми на Мальованці та
Врангелівці. У зв’язку з цим, 1929 року Андріївська була перейменована на вулицю Військових Таборів. Однак у середині
1930-х років, з міркувань секретності, їй було повернуто попередню назву.
Зрештою військові розквартирувались на
території колишньої виправної колонії. У 1936 році тут було зведено перший
навчальний корпус танкового навчального полку. А на землях колишнього хутора
Корбутівка, постало військове житлове містечко. Загалом у ньому налічувалося 23
будинки для офіцерського складу — так звані БОСи. В період Другої світової
війни майже всі житлові будинки містечка були знищені. Лише дві триповерхові
будівлі вдалося відновити, а з часом надбудувати ще на два поверхи. Вздовж
містечка виник безіменний проїзд, який 1993 року отримав власну назву — проїзд
Івана Богуна. Будівля гуртожитку — це той самий найперший корпус частини, що
вистояв під час нищівних бомбардувань 1941—1943 років, — надвечір 8 березня
2022 року була зруйнована прямим ракетним влучанням російських військ.
З появою військового містечка постала
потреба у власному закладі освіти для місцевих жителів. Невеличка школа № 18 на
Закам'янці не могла вмістити таку кількість учнів, а дорога на Мальованку до
школи № 1 була аж надто тривалою. Тож
1934 року на Павликівці, вздовж
Андріївської вулиці, розпочалося будівництво двоповерхової школи, зведеної в
типовому на той час стилі конструктивізму. Навчальний заклад під номером
32 урочисто відкрив свої двері 1 вересня 1936 року. Колишні учні 2—7-х
класів із школи № 1, а також деякі учні зі школи № 18 і школи с. Альбінівка
(зараз с. Тетерівка), які мешкали на Павликівці, зібрались на святкування на
Мальованській площі. Звідти вони урочистою колоною пройшли до своєї нової
школи.
Першою директоркою закладу стала Роза
Овсіївна Бялик, а завучем — Олександр Іванович Кольченко. Серед педагогічного
колективу була вчителька молодших класів Ніна Володимирівна Щеньовська. Та вже
за рік на школу чекали серйозні випробування. Як писали тогочасні газети, саме
тут серед інших шкіл міста була найбільша кількість так званих "ворогів
народу". Почались масові арешти серед вчителів, більшість з яких протягом
кількох місяців було відпущено. Згодом завуча Кольченка Олександра,
заарештованого 27 серпня 1937 року, трійка НКВС засудила до розстрілу 10
червня 1938 року.
З початком німецької окупації школа ще
певний час продовжувала навчальний процес. Але згодом в її приміщенні було
влаштовано конюшню. Наприкінці 1943 року будівля зазнала ще більших руйнувань унаслідок
пожежі. На відновлення школи знадобилося цілих чотири роки, щоб сюди змогли
повернутись учні. В 1965 році школі № 32 присвоєно ім'я на честь одного
учнів — Леоніда Каліновича, що загинув в грудні 1943 року під час оборони
міста.
У повоєнний період на Корбутівці
розміщувалась механізована, а згодом танкова дивізія. Останню реорганізували в
навчальний центр. З 2015 року носить назву 199-й навчальний центр, який готує
чудових спеціалістів військової справи.
Паралельно на Корбутівці формувались
об’єкти цивільного використання. Наприкінці провулка 1-го Корбутівського понад
Тетеревом з’являється «Будинок відпочинку Страхкас». У 1956 році тут було
зведено новий великий корпус із клубом та їдальнею. Згодом заклад отримав назву
«Будинок відпочинку ім. XXII з’їзду КПРС», а сам провулок було перейменовано на
Оздоровчий. У наш час це занедбана територія колишнього санаторію
«Полісся», що перебуває у віданні обласної ради.
Наприкінці 1950-х років на березі річки
Тетерев, де колись простягався Зелений Гай з альтанками, діяв гранітний кар’єр,
що докорінно змінив вигляд урочища Сокулі.
У зв'язку зі стрімкою індустріалізацією
в країні у Житомирі розпочалося будівництво нових підприємств. Це спричинило потребу
забезпечення їх водою. Саме тому 1961 року було розпочато спорудження
водозабірної греблі на Тетереві — в районі гранітних скель «Чотири брати» та
«Голова Чацького». Спочатку звели пробний бетонний блок, а трохи вище за течією
вже 1962 року розпочалося будівництво основної гідротехнічної споруди заввишки
21 метр та шириною близько 100 метрів. На жаль, одна з найцікавіших ділянок
скелястих берегів, яка завжди милувала око відпочивальників, опинилась на дні
новоствореного водосховища.
Місто Житомир й надалі стрімко
збільшувалось за рахунок робітників, які приїздили до нових підприємств з інших
міст, а також родин військовослужбовців. Відтак дедалі гостріше відчувалася
нестача облаштованих місць для відпочинку. Тому 1965 року в урочищі Корбутівка було
виділено земельну ділянку, площею 30 гектарів, для облаштування нового міського
пляжу. Уже наступного року розпочались роботи з проведення підземних
комунікацій та планування місцевості. На виділеній під пляж ділянці силами працівників
підприємств, військовослужбовців, учнів шкіл і вишів, було прибрано пні, що
лишилися після розчистки лісу перед затопленням водосховища, а саму територію
засипали піском. Для цього знадобилось близько 22 тисяч кубічних метрів піску з
кар'єрів Станішівки та хутора Побитовки. Висадили дерева та декоративні кущі. Дорогу
між пляжною та лісовою зонами виконали із старих залізобетонних плит, які
залишились після реконструкції злітної смуги військового аеродрому.
Згодом в новому гідропарку з’явилась
рятувальна станція, танцювальний майданчик на 200 пар, адміністративні будівлі,
станція прокату човнів і фотопавільйон. Протягом 1967 року звели кафе
«Дубки» й літнє кафе «Левада» за проєктом О.І. Смірнова. Готові страви й
напівфабрикати доставлялись сюди із ресторану «Михайловоград», що
розташовувався на площі Перемоги. В 1969 році гідропарк площею 57 гектарів
офіційно передали на баланс дирекції парку культури, що дало змогу встановити
тут атракціони. Благоустрій території гідропарку триває й у наш час.
Разом з районом змінювалась і головна
його вулиця. В 1958 році Андріївська вулиця, отримала нову назву — Чуднівська.
Її реконструкція, будівництво нового мосту через Кам’янку та запуск
тролейбусного руху значно покращили сполучення з гідропарком. Кінцеву зупинку тролейбусів
із розворотним кільцем вирішили облаштували понад яром, на березі струмка Холудка.
Тож у 1972 році цей рівчак пустили через залізобетонну трубу, а сам яр засипали
землею.
Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х у
районі Павликівки розпочалась активна багатоповерхова забудова. Поруч відкрився
рибний магазин «Океан», добре відомий багатьом житомирянам. Для зручності
місцевих жителів, окрім дитячого садочка № 15, що запрацював ще в грудні
1966 року, з березня 1982 року почав діяти дошкільний навчальний заклад №
6.
У цей же період вулицю Чуднівську було частково
випрямлено та перейменовано на честь радянського генерала Івана Черняховського.
А стара дугоподібна ділянка вулиці опинилась всередині кварталу й залишалась
безіменною до 1993 року, коли отримала
свою назву Старочуднівська.
Територія колишніх хуторів також стала
зручним майданчиком для навчальних закладів. В другій половині 1960-х
розпочалось будівництво навчально-лабораторного корпусу загальнотехнічного
факультету Житомирського філіалу Київського політехнічного інституту (КПІ). На
фасаді будівлі розмістили тематичне мозаїчне панно, авторства
художника-монументаліста Олександра Васильовича Ворони. Під його керівництвом
над створенням цього панно працювали: Миколай Гітельма, Паламарчук, Пасков,
Плуч, Хазанович.
У продовж останніх десятиліть на базі
філіалу сформувався великий освітній центр: Житомирська політехніка з новим
корпусом, сучасними лабораторіями та Інтерактивним музеєм техніки й науки. В
2025 році розпочався процес інтеграції до її структури Центру легкої
промисловості та побутового обслуговування — навчального закладу, що бере
початок від школи фабрично-заводського учнівства № 523 при Житомирській панчішній
фабриці «Комсомолка». В 1973 році школа була реформована в професійно-технічне
училище та отримала нове приміщення на Корбутівці. Заклад розмістили на території
колишнього міжконфесійного кладовища, пам’ять про яке від 2015 року вшановує
зведена поруч козацька церква св. Юрія Переможця ПЦУ.
В 1974—1978 роках на Корбутівці тривало
будівництво нового навчального корпусу Житомирського технікуму радянської
торгівлі. Наразі це Житомирський торговельно-економічний фаховий коледж
Київського національного торговельно-економічного університету. Поруч із ним
1983 року постало фармацевтичне училище — сучасний Житомирський базовий
фармацевтичний фаховий коледж. Поява цих закладів освіти остаточно закріпила за
Корбутівкою статус освітнього простору міста.
Водночас на Корбутівці 1989 року в
новій восьмиповерховій будівлі розмістився Житомирський науково-дослідний
інститут радіосистем. Це підприємство оборонного комплексу, яке вже мало у
місті кілька підрозділів із завуальованими назвами. На початку 2000-х років
через припинення фінансування інститут поступово занепав.
Навпроти нього діяв ремонтно-механічний
завод, відомий із середини 1990-х років як підприємство «Агромаш».
Водночас Корбутівка продовжувала
активно розвиватись, як простір для відпочинку. відкрито водно-веслувальну базу, а 1987 року
на місті старого стадіону з’являється
спорткомплекс «Динамо». Ближче до гідропарку діяли
санаторій-профілакторій «Синтетик» заводу «Хімволокно» та профілакторій
«Електрон» від заводу «Електровимірювач». А посеред лісу, неподалік
водоканалу — літній табір ім. Юрія Гагаріна для дітей військовослужбовців. Нині
ця територія належить лісгоспу.
Корбутівка продовжує змінюватись і
сьогодні: з’являються нові багатоповерхові будинки, оновлюється інфраструктура.
Та незмінним залишається одне — житомиряни, як і дві сотні років тому,
приходять сюди відпочивати й милуватися гранітними схилами Тетерева.
©Анастасія Новожилова, 2022-2025 р.
Використані джерела:1. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. T.7. Creator: Uruski Seweryn
2. Список дворян Волынской губернии. - Житомир: Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.
3. Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 178 опис 3 справа 54: Метрична книга Житомирського костелу 1863 рік
4. Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 118 опис 14 справа 342: Ревізькі казки селян Житомирського_повіту 1858 рік.
5. Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 17 опис 2 Волинська палата цивільного суду м. Житомир, Волинської губернії.
6. ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату
7. Księgi grodzkie żytomierskie. Lata: 1788. Baza skanów dokumentów o wartości genealogicznej. https://skanoteka.genealodzy.pl/
8. Mieczysław Krajewski, Genealogia Pawlikowskich, W: Z dziejów kultury i literatury ziemi przemyskiej, t. 2, Przemyśl 1973
9. Pawlikowski h. Cholewa Polski Słownik Biograficzny t. 25 Wrocław [etc.]: Zakład Narodowy im. Ossolińskich - Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1980
10. Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 7. Д. 609 "Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами З.П., К.П., Ф.П. и А.П. Корбутов хутора Корбутов Житомирcкого уезда Волынской губернии 1 сентября 1867 г. - 16 июня 1884 г."
11. Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 50. Д. 715 "Дело о погашении выкупной ссуды по хутору Корбутовке Житомирского уезда Волынской губернии 21 февраля - 12 июня 1884 г."
12. І.А. Фещенко-Чопівський. Хроніка мого життя: спогади міністра Центральної Ради та Директоріїї / Валерій Шевчук — Житомир, 1992. — 124 с.
13. Духовский М. В. Распределение исправительных заведений для несовершеннолетних по территории России. - Журнал Министерства юстиции – 1900.
14. Biblioteka Narodowa. Pocztówki – Wydawca O. A. Ejlenberg
15. О.В. Кравченко. Товариства виправних притулків для неповнолітніх в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) - Вісник національного технічного університету ‟Харківський політехнічний інститут”- 2011
16. Газета Киевлянин — №170 від 22.06.1907; Номер: №174 від 26.06.1907
17. Газета «Радянська Волинь» Номер: №258 Дата: 16.12.1925.
18. Памятная книжка Волынской губернии на 1910 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1909.
19. Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1915.
20. Foto von Schytomyr — https://www.trixum.de/; https://reibert.info/
21. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.
22. Zbiory polskich instytucji kultury on-line: https://fbc.pionier.net.pl/
23. Ю. Сафронов. Дневник Верховского — Вече, — 2014. — 496 с.
24. Махорін Г. Л. Сирітський будинок і дитячі притулки м. Житомира наприкінці ХІХ ─ на початку ХХ ст. / Г. Л. Махорін // Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Історія. ─ Вінниця, 2003. ─ Вип. 6. ─ C. 36 ─ 40
25. История 130-го стрелкового Богунского полка 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.
26. История 132-го стрелкового Донецкого полка (б. 41-й дивизии) 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.
27. Никулин В.Ф. Как это было. Сост. и ред. Г.П. Мокрицкий. - Житомир: Изд-во Волынь, 2016. — 444 с. 314 фото.
28. Історія транспорту в Житомирі / Махорін, Геннадій Леонідович. — Житомир : О. О. Євенок, 2015. — 51 с.
29. Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.
30. Пам'ятки Житомира: енциклопедія: пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / за заг. ред. Г. Мокрицького. — Житомир: Волинь, 2009. — 243 с. : фотоілюстр., схеми. — (Енциклопедія Житомира ; т. 2, кн. 1). — Бібліогр.: с. 52-62.
31. Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007
32. Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Середня школа №32 ім. Каліновича: Історико-краєзнавчий нарис. — Житомир: Журфонд, 1996. — 32 с.
