Мікрорайони Житомира: Хінчанка

Розповідь про виникнення мікрорайону слід почати з невеликого відступу й насамперед згадати про події кінця XVIII століття, які стали передумовою його появи. 

В результаті російсько-османської війни 1768—1774 років на території Київського намісництва розпочалась епідемія чуми, а також спалахи інших інфекційних хвороб. Трагічні події зумовили значні зміни в галузі медицини. Впродовж 1780–1790-х років відбувся поступовий перехід від народної медицини до більш організованої системи охорони здоров'я, з подальшим розвитком медичних закладів та впровадженням сучасних методів лікування.

Тож коли в 1786 році київський воєвода Юзеф Стемпковський подав прохання про призначення офіційного лікаря для Київського намісництва, до Житомира прибув молодий лікар. Ним був доктор медицини та філософії, карантинний лікар та аптекар Францишек-Кароль із Гінесів Гейнч (пол. Franciszek Karol Heincz). Народився 1756 року в родині підполковника військ коронних Яна-Кароля та Терези Гейнчів (пол. Teresa z Johnów Heincz) у с. Лянцкорона (пол. Lanckorona, Małopolskie, Polska). Закінчив Краківський університет, а 1783 року в Варшаві Франц-Кароль отримав від польського короля Станіслава Августа привілей на дійсного надвірного королівського медичного радника. 

В місті Житомирі проживав на вулиці Українській (сучасна вул. Велика Бердичівська). Та в 1787 році магістрат виділив Гейнчу землі неподалік вулиці Гончарської, яка вела до слободи Гончарів на північно-східній околиці Житомира. Згодом цей маєток отримав назву Гіннесівка (інші варіанти написання Генисовка, Гейнисівка, Гінчовка, Гейнчівка). Хутір швидко зростав: за даними на 1802 рік, тут уже налічувалося 20 селян-чоловіків і 28 жінок. За Ревізією чоловіків 1811 року на хуторі Генісовці значилось 22 селянина. 

У 1787 році Франц Гейнч (інколи зустрічається варіант написання призвіща Гінч) заснував в Житомирі першу чоловічу масонську ложу під назвою «Розвіяний морок», а також жіночу — «Схід житомирський». Цей закритий рух мав на меті об'єднати людей зі спільними ідеями щодо братерства, саморозвитку та гуманізму. Масонські ложі часто мали вплив на політичне, культурне й інтелектуальне життя. Та за спогадами Яна Охоцького, записаними Юзефом Крашевським, Гейнч не мав того особливого впливу серед місцевих дворян, оскільки на той час посада лікаря вважалась нижчою в становищі. На заваді ставало й те, що був малознайомим багатьом. Попри це старанно підбирав членів ложі з відмінною репутацією. 

Франц-Кароль одружився з Кларою Антонівною Загурською (пол. Klara z Zagurskich Heincz), яка була родом із селища Великі Горошки. В квітні 1795 року в подружжя народилась донька Емілія-Францишка (пол. Emilia Franciszka z Heinczow), а 30 січня 1800 року — син Кароль-Август (пол. Karol August Heincz). 

Кар'єра стрімко йшла в гору. В 1802 році Гейнч наказом Петербурзської державної медичної колегії отримав чин колезького радника. Того ж року був внесений до шостої частини родовідної книги Волинської губернії під гербом Дзялоша (пол. h. Działosza). У 1811 році пішов у відставку, завершивши державну службу.  

Герб Дзялоша: праворучпозначено срібний оленячий
ріг з чотирма гілками, а ліворуч - чорне крило коршуна

Також Гейнч володів першою в місті аптекою, розташованою на розі вулиць Бердичівської та Чуднівської, яку придбав у Яна-Даніеля Вадзла.  

Помер Францишек між 1821 та 1826 роками. Дружина Клара пережила свого супутника на кілька років, померла влітку 1828 року. 

Єдиний син та спадкоємець Кароль-Август Гейнч одружився з Вільгельміною Кірмісон (пол. Wilhelmina Kirmisson), донькою житомирського аптекаря й почесного громадянина міста Готфріда Міріхігора Кірмісона. У шлюбі народилось багато дітей, зокрема сини Людвік (помер дитиною), Юліан-Франц, Олександр-Северин, Францишек-Ігнацій, а також доньки: Вільгельміна, Констанція-Сабіна (померла немовлям), Леонтина-Юзефа Станіслава, Кароліна (померла дитиною). Від другого шлюбу Кароля Гейнча народився син Антоній (1859). 

Як і батько, Кароль-Август продовжив аптечну справу в Житомирі й також був у масонській ложі. Та справою його життя стала драматургія. Письменник добре володів польською, французсько, українською мовами, а от російської — не знав. Написана ним віршована історична комедіо-опера «Поворот запорожців з Трапезунду» (пол. «Powrót Zaporożców z Trebizondy»), видана 1842 року в Києві, є одним із перших драматичних творів, що звертається до так званої «запорозької» тематики.

У Львові 25 грудня 1864 року постановка комедіо-опери «Поворот запорожців 
з Трапезунду» в Українському театрі хор козаків заспівав «Ще не вмерло Запорожжя» — дещо перероблений на початку вірш Павла Чубинського, з музичним супроводом композитора Михайла Вербицького. 

Але повернемось до Житомира. В другій чверті XIX століття маєток Гіннесівка-Гейнчівка був розділений на дві частини. Землі, якими володів Кароль-Август  Гейнч стали називатись Гейнчівка Перша, а землі його сестри Емілії-Францишки — Гейнчівка Друга. 

Емілія-Францишка з Гейнчів по першому шлюбу Залеська, а по другому Рикальська, за даними ревізій Житомирського повіту 1850 року володіла слободою Генисівкою. Від союзу Емілії-Францишки з титулярним радником Юзефом Мартиновичем Залеським (пол. Józef Zaleski) народився син Михаїл-Леон-Станіслав, прийнятий 1834 року до дворян Волинської губернії. Будучи поручиком у відставці, Юзеф Залеський впродовж 1812—1821 років служив засідателем другого відділу губернського суду в Житомирі, не мав належної освіти та не вирізнявся талантами. Тому Франц Гейнч довго не погоджувався на цей союз. Але Залеський заробив статок, як зазначав в спогадах Ян Охоцький, користуючись добротою орендодавця пана Адама Валевського з Полоннського маєтку. Після одруження на Францишці, Юзеф Залеський був прийнятий до масонської ложі. Коли ж помер Гейнч, Залеський став венерабалем ложі й почав приймати нових членів без розбору, зважаючи лише на їх значні статки та впливовість у суспільстві. Тоді ж почались інтриги та вагомий вплив масонів на політичне життя Житомира та й губернії вцілому.

Після смерті чоловіка, новим обранцем Францишки з Гейнчів став житомирський повітовий підсудок і колезький секретар Антоній Антонович Рикальський (пол. Antoni Rykalski). У 1836 році він перейшов на службу суддєю в Радомишльський суд та придбав маєток Старосільці в Радомишльському повіті Київської губернії, де в подальшому й оселилась родина. А його рідний брат Григорій Рикальський мешкав на околиці Житомира на хуторі Смоківка, мабуть саме тому й став законним управителем маєтку Генисівка за тривалої відсутності власниці.

В 1844 році син Францишки Рикальської Михаїл Залеський та донька Антонія Рикальського від першого шлюбу Станіслава одружились. Коли ж в жовтні 1867 року померла Францишка з Гейнчів Рикальська, Гейнчівку Другу успадкував Михаїл Антонович Залеський (пол. Michał Zaleski), а Старосільці перейшли до Станіслави з Рикальських Залеської. В адресній книзі Житомира за 1880 рік домовласником хутора Гінча вказаний Михаїл Залеський, хоча родина проживала в Старосільцях. Обранцем доньки Залеських Михайліни став Зеліслав-Степан-Елігіуш Биліна — значно старший від неї власник кількох сіл у Радомишльському повіті. У пари народились сини Іван, Вацлав та Олександр.  

В офіційній біографії Кароля-Августа Гейнча зазначено, що помер він після 1860 року. На жаль, в фондах Державного архіву Житомирської області збереглись не всі метричні відомості Житомирського костелу того періоду.

Щодо спадкоємців Кароля-Августа Гейнча, то Олександр-Северин Карлович Гейнч не був одруженим і помер восени 1860 року від туберкульозу в місцевій лікарні. 

Францишек-Ігнацій Карлович в 1855 році подав судовий позов проти батька через спір про нерухоме майно та грошові претензії. За кілька місяців Кароль Гейнч продав будинок в Житомирі на розі Бердичівської та Чуднівської вулиць купцю першої гільдії Кипріяну Авраамовичу Ляшкову. 

Восени 1866 року колезький реєстратор Францишек-Ігнацій Гейнч одружився з місцевою дворянкою Анастасією Гаврилівною Скляревською (пол. Anastazja z Sklarewskich). В родині були сини Миколай-Францишек (1867—1867 рр.), Кіндрат (1869 р.), Мар’ян (1871р.), Станіслав, Цезарій (1877 р.), Тадеуш (1879 р.). Володів аптекою в домі Муравйова на розі Бердичівської та Театральної вулиць. Помер Францишек Гейнч 1880 року.

Зрештою передмістя Хінчанка Перша наприкінці XIX століття через поступове розростання міста стало його органічним продовженням. Слобода Генисовка станом на 1906 рік налічувала 43 двори, де мешкало 144 жителя. 

Хінчанка Перша на мапі 1915 року. Цифрами позначено:
1 - вул. Київська; 2 - вул. Крошенська (Князів Острозьких);
3 - будівля тюрми, зведена впродовж 1907-1914 рр. 

На початку 1920-х Хінчанка Перша та Хінчанка Друга увійшли до складу новоствореної Крошнє-Української селищної ради Черняхівського району, а після Другої світової війни — до Глибочицької сільради Житомирського району. Згодом на Другій Хінчанці утворено колгосп ім. 13-річчя Жовтня. 

Хінчанка Перша офіційно приєднана до міської смуги 1959 року. 

В 1950-х роках почалась активна реалізація плану з будівництва Східної промислової зони на вільних полях за Житомиром. Так, 1958 року приступили до зведення льонокомбінату. В цей час на південь від Хінчанки Другої виникли бараки невеликого поселення під назвою 7-го Будтресту, де оселились працівники «Будівельно-монтажного управління БМУ-74» від «Будівельно-монтажного тресту № 7 Київського раднаргоспу». Зведення промислового гіганту визвало приплив робітників до Житомира, а отже виникла потреба в збільшенні обсягу житолового будівництва. 

Першу продукцію комбінат випустив 1961 року, тоді ж почав діяти трамвайний маршрут «площа Перемоги-Льонокомбінат» під номером 5. У 1965 році відкрито «Житомирське міське професійно-технічне училище № 9» для кваліфікованої підготовки робітників льонокомбінату. 

Поруч з льонокомбінатом в 1970 році розпочато будівництво «Житомирського заводу хімічного волокна», на якому виробляли капронове волокно для побутових та технічних цілей. 

У 1972 році на Хінчанці Другій засновано завод з виробництва станків-автоматів, директором якого став В. Сенченко. Перші вироби було випущено вже 1975 року.     

Хінчанка Друга офіційно була приєднана до міської смуги 1 серпня 1971 року. Історія Хінчанки — це не просто родинна хроніка, а історія про те, як приміський хутір, що належав шляхетському роду, перетворився на індустріальне серце Житомира. Сьогодні про минулі часи нагадують хіба що топоніми — мікрорайон Хінчанка на місці Хінчанки Другої та провулок Кароля Гейнча на місці Хінчанки Першої. 

©Анастасія Новожилова, 2025 р.

Використані джерела:

• A. Boniecki, Herbarz Polski, t. 7 oprac. M.J. Minakowski

• Перелік масонських лож, що діяли на території України у другій половині XVIII – на початку XX ст. Масонство в Україні. (згідно твору Крижановської О.О.)

• Люстрація димів Київського воєводства 1790 року. опрацбвав Конрад Жеменецький. – Біла церква: Вид.Пшонківський О.В., 2020. – 556 с.

•  Мокрицький Г.П. Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. - кн. 1. - Житомир: Вид-во "Волинь", 2007. - 640 с.

• Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.

• Єршов В. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності: Монографія / В.О. Єршов. - Житомир: Полісся, 2008. - 624 с.

• Охотский, Я. Д. Рассказы о польской старине [Текст] : записки 18 века. Т. 2 / Я. Д. Охотский ; съ рукописей, после него оставшихся, перепис. и изд. І. Крашевскимъ . - Санкт-Петербург : Тип. П. П. Меркульева, 1874. - 319 с.

• Адресная книжка Житомира с приложением табели города, домов и его предместий, служащей объяснением городского плана, изданного Западнорусским книжным магазином. Житомир, 1880. 81 с.

• Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.

• ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату

• ДАЖО фонд 118 опис 14

• ДАЖО фонд 178 опис 3

• Махорін Г. Історія транспорту в Житомирі [Текст] / Геннадій Махорін. - Житомир : Євенок О. О. [вид.], 2015. - 49, [1], 20 с

• Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.

Мікрорайони Житомира: Мальованка та Закам'янка

Наприкінці XVIII століття на правому березі Кам’янки постає невеликий  хутір лікаря Каспера Юзефовича Павликовського (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa). Він оселився на околиці Житомира в місцевості під назвою Новий Світ за Кам’янкою, що лежала навпроти Замкової гори. Був одружений з Теодосією Гродською (пол. Teodozja z Grodzkich), з якою мав дітей: Францишку, Фаустина, Лінуса, Ксаверія, Цецилію та Марту. За даними 1790 року, 38-річний пан Павликовський мав мурований будинок, житловий котедж та фільварок (тобто, ферму). Згодом ця місцина, де мешкала родина, отримає топонім Павликівка. У наш час це територія приблизно від Чуднівського мосту до корпусів Політехніки (більше інформації про Павликівку читачі можуть знайти у моїй статті про мікрорайон Корбутівка).

Загалом за даними 1790 року на Закам’янці значились наступні землевласники: садиба, город та фільварок лікаря Каспера Павликовського; котеджі та городи Ліхтанського, Мокляка, Вітковського, Лукашевича, старця Жолондковського, Рачинського, й преподобного ксьондза Палуцького; а також дім Меленевського. Також тут мешкали і міщани-ремістники: дім та город Дем’яна Філановича, муляра Петра Поморського; дім Яцентія Фурмана, Кирила Дейнеки, Федора Якименка, Кирила Лихомисника.

Таке сусідство, де оселяються люди різних соціальних прошарків, національностей та віросповідань, завдяки своїй різноманітності може створювати цікаву атмосферу. Це проявляється не лише в різних типах житла, а й у поєднанні традицій мультикультурної спільноти.

Поступово на Закам’янці з’являються ще кілька віддалених хуторів (наприклад, міщанина Бариша, Геперта, урядника Лєвандовського та ін.), які сполучались між собою ґрунтованими дорогами.

За новим генеральним планом міста Житомира 1845 року розпочалась забудова хуторів Закам’янки в бік Рудні. Так постає відома нам Мальованка. І хоча не вдалось цілком втілити запроектовані вищезгаданим планом квартали, все ж в другій половині XIX століття вимальовуються Ярмарковий майдан і частково прорізані вулиці: Троянівська, Костянтинівська, Заріченська, Семенівська, Радзивілівська, Ровенська, Захар’ївська, Західна та Північна. А також провулки: Барашівський, Безпрозванні під номерами 8—11, Горкавенка, Заріченський, Західний, Ровенський. До речі, Семенівська вулиця отримала свою назву від імені простого місцевого пекаря, відставного солдата Семена Полівця. А провулок Горкавенка — від імені домовласника Василя Горкавенка. 

Достеменно невідомо походження топоніму Мальованка, можливо це через мальовничі береги Кам’янки. Але в моїй родині існує своя версія походження цієї назви. За свідченнями мого дідуся Петра Фіалковського, родина якого мешкала тут ще з першої чверті XIX століття, старше покоління пов’язувало виникнення назви місцевості з красиво розмальованою хатою, яка першою зустрічала подорожніх на околиці. Існує також думка, що через гарно намальовані вивіски. 

Та повернемось до історичних фактів. У 1895 році за адресою вулиця Ровенська, будинок 54 запрацював шкіряний завод міщан Іойна Пинхасовича Рабіновича та Бера Лейбовича Бравера. Тут виготовлялись підошви, гамбурзькі товари (це такий ґатунок кінської шкіри для верхньої частини взуття), різні чоботарські заготовки та козирки. На початку 20-х років завод було націоналізовано. У 1947 році переобладнаний у взуттєву фабрику («Крок»).

Мальованка і надалі продовжує заселятись, тож  за переписом 1897 році на передмісті проживає вже 1643 жителів.

На початку XX століття тут оселяється відставний підполковник XI-го Армійського корпусу, дворянин Павло Петрович Свінцицький (пол. Paweł Śwęcicki). Він був уродженцем Житомира, спочатку кар'єри служив при 125-му Курському піхотному полку та жив на Подолі. На зламі століть поручик Свінцицький перейшов до XI-го Армійського корпусу, що квартирувався в місті Рівне. Після відставки повернувся до рідного міста та разом із дружиною Маріанною Войцехівною придбали дім на вулиці Заріченській, 24 (що на розі вулиці Троянівської). Проживання Свінцицького на Мальованці одночасно принесло розвиток цій місцевості. Забігаючи наперед скажу, що це саме завдяки старанням мецената Свінцицького поруч із його садибою на Мальованці постане православна церква, дві школи, пожежне депо, а також поліцейська частина.

У 1898 році за адресою вул. Костянтинівська, будинок 3 відкрито так звану Пушкінську однокласну міністерську (тобто, земську) школу. Це було невелике приміщення на чотири учбові класи. В 1913 році до нього прибудовано ще дві кімнати, а вже за рік з фронтону надбудовано мезонін. Неподалік розміщувався житловий будинок завідуючого. Почесним наглядачем значився член міської управи Павло Свінцицький. В 1910 році завідувачем мальованського Пушкінського училища № 3 зазначений Костянтин Автономович Каченовський. Після революційних подій 1917 року училище змінило назву на 21-шу трудову школу II ступеня.

Будівля школи. Фото з мережі

У 1905 році неподалік школи постала церква на честь преподобного Іова Печерського, збудована коштом Синоду. Споруда була дерев’яна, на кам’яному фундаменті, ззовні та зсередини пофарбована олійною фарбою. Урочисте освячення церкви відбулось 28 жовтня. Церква зруйнована більшовиками у 1930-х роках.

Храм на честь Івова Почаївського.
Фото з архіву Ігоря Кучерука

При храмі відкрито двокласну церковно-парафіяльну школу, що займала дві власні будівлі. В одній з них мешкав настоятель Олександр Малиновський. Станом на 1910 рік у школі вже навчалось 175 учнів. У звіті за 1911-1912 навчальний рік єпархіальний перевіряючий відзначав кілька старанних та досвідчених вчителів мальованської школи: Лучинську, Антонову, Редькову та Семенцеву.

На початку 1920 року новим завідуючим колишньої земської школи стає Володимир Пурієвич. З 14 березня назву учбового закладу було змінено на єдину трудову школу II-го ступеня № 1. У флігелі ж колишньої церковної школи розмістився дитячий садок, першою завідувачкою якого призначена Оксана Іванова. В 1963 році розпочинається будівництво нового корпусу для школи № 1 по вулиці Троянівській, буд. 22. А в її старих стінах оселяється школа № 18. Зрештою, в 2010 році ці приміщення були визнані не придатними для навчання, тож учнів переведено до школи № 1. У наш час на території колишньої церковної школи розміщується «Житомирський міський центр науково-технічної творчості учнівської молоді» (філія № 1) та міська бібліотека.

Як і на інших околицях, на Мальованці часом бувало неспокійно і тому часто інші житомиряни намагались уникати таких місць. Розбій та напади суттєво підірвали відчуття безпеки та довіру до місцевої влади й правоохоронних органів. В 1905 році ситуація швидко набрала обертів, коли місцевих хуліганів очолював пристав 1-ої части міста Куяров. Та 24 квітня в центрі міста поблизу ресторану «Рим» Куярова вбиває дехто на прізвище Сидорчук, а опісля його затримання поліцією, на площі збираються заколотники з Мальованки, Рогатки та Каракулів. Для їх розгону були викликані війська.

Зрештою в 1906 році при садибі Свінцицького розмістилось міське поліцейське управління 4-ої частини (вулиця Заріченська, буд. 24). Спочатку приставом був колезький секретар Микола Семикін, а його помічниками — Володимир Єремеєв та Тарас Берегун. Наступним дільничним став Стефан Ворончук та згодом цю посаду зайняв Іван Єфимов, а з 1916 року ця посада знову стала вакантною.

Також на Мальованці було збудовано приміщення для пожежного депо № 3, яке 1909 року раптово згоріло. У червні 1985 року на базі цієї пожежної частини формується воєнізована пожежна частина № 3. Неподалік 24 квітня 1999 року було відкрито пам'ятник «Пожежним, які врятували світ» для вшанування подвигу рятувальників в трагедії 1986 року. Сьогодні тут розташовується аварійнорятувальний загін спеціального призначення , частина спеціальної техніки, а також Управління ДСНС України у Житомирській області.

Пожежне депо на Мальованці. Фото 1944 року

В лютому 1911 року на зборах житомирського культурно-просвітницького товариства «Просвіта» було прийнято рішення про клопотання щодо відкриття безоплатної народної читальні імені Т.Г. Шевченка на Мальованці.

Західніше Мальованки, поміж хутора Жнікрупи та Новою Руднею, в урочищі під назвою Жолоби, 1911 року містом було виділено кілька десятин землі під спорудження санаторію для хворих на сухоти. Житомирський відділ «Всеросійської ліги по боротьбі з сухотами», який очолювала княгиня Анна Василівна Шаховська, протягом двох років зібрав більше 10 тисяч карбованців з благодійного продажу «Білої квітки» — ромашки. Таку ж суму виділило Волинське земство. Початок будівництва запланували на 1913 рік, а свої двері для перших відвідувачів санаторій на 80 місць відкрив вже наступного 1914 року. Окремо функціювали чоловіче та жіноче відділення. Завдяки благодійним зборам, при здравниці вже за рік вдалося відкрити безкоштовну амбулаторію для хворих. Головним лікарем санаторію в період з 1917 по 1924 роки був молодий випускник Медичного факультету Київського імператорського університету ім. Св. Володимира — Олександр Самуїлович Фурман. Після революції лікувальний заклад продовжив діяти під назвою санаторій «Рудня». З 1999 році приміщення було передано під будівництво жіночого монастиря українській православній церкві Московського патріархату, відомого нині як Свято-Анастасіївський.

А в 1924 році при пожежному товаристві утворився клуб. Тут була невелика сцена, бібліотека-читальня з книжками та місцевими газетами. Графік роботи закладу був досить зручний, з 10 ранку до 10 вечора. При клубі діяли кілька гуртків: співочий, драматичний, музичний та політичний. Та попри все, згідно перепису Товариства допомоги ліквідації неписьменності, на Мальованці серед населення відмічався вкрай низький відсоток письменних. А єдина трудова школа не могла похизуватись гарним відвідуванням серед дітей.

Серед іншого, на Мальованці тривалий час було відсутнє вуличне освітлення. Місцеві мешканці взимку 1925 року скаржились, що місцьгосп не проводив заміну дротів, через що на вулицях панувала суцільна темрява. Також поступали скарги на відсутність коопераційних магазинів, адже місцевим залишались лише невеличкі приватні торгові точки, що належали перекупу Тузу й мали продукцію по значно завищеним цінам.

Описуючи Мальованку, не можливо не згадати про археологічні дослідження курганів, які розташовані в цьому районі у межах сучасних вулиць Барашівської, Троянівської та Радивилівської. Пам’ятка стала доволі відома з 70-х років ХІХ ст. під назвою Житомирський могильник, який складався із майже 300 насипів. Досліджувалася у 1878 році В.Б. Антоновичем (33 кургани) та у 1886 році С.С. Гамченко (44 кургани). Загалом було розкопано 77 курганів, в яких були виявлені поховання за обрядом трупопокладення, датовані 2 пол. Х—початком ХІІ ст. Більшість знахідок серед речей складали глиняні вироби, а також зустрічались залізні цвяхи та ножі, обручі дерев’яних відер, скляні та срібні намистини, перстні. На жаль, цінні артефакти були передані на зберігання до музею Санкт-Петербургу. Поступово на зламі ХІХ—ХХ ст. через освоєння території Курганного поля ці насипи майже зникли, зрештою збереглись лише три невеличкі кургани.

На берегах Кам’янки. 2015 р. Фото авторки 

У нашому XXI столітті Мальованка — це затишний мікрорайон міста з приватною забудовою. А його унікальні природні ландшафти милують око своєю мальовничою красою і є улюбленими місцями відпочинку житомирян від метушні центральних вулиць.

©Анастасія Новожилова, 2024 р.

Використані джерела:

- ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату

- Люстрація димів Київського воєводства 1790 року. опрацбвав Конрад Жеменецький. – Біла церква: Вид.Пшонківський О.В., 2020. – 556 с.

- Переверзев Н.В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. Житомир, 1914.

- Рада №31 від 09.02.1911. Газета політична, економічна й літературна. Видавець Євген Чикаленко. – Київ.

- Список дворян Волынской губернии. – Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с. 

- «Отчет Волынского Епархиального Наблюдателя о состоянии церковных школ Волынской епархии в учебно-воспитательном отношении за 1909-1914 учебный год; за 1911-1912 учебный год; за 1912-1913 год; 1913-1914 год» – Волынская губ. тип.

- Весь Юго-Западный край. – К., 1913. – 1177 с.

- М.В.Мельник, Л.В.Філянович, педагогічний колектив ЗОШ № 1. Перша школа на Мальованці. Історико-краєзнавчий нарис — Житомир, 2002

- Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.

- Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007

- Рада : щоденна політ., економ. і літ. газета № 111 – Київ, 1913

-Гамченко С. С. Житомирский могильник: Археол. исследования Житомир. группы курганов. Ж., 1888.\

- Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии / В. Б. Антонович. – Москва : Типографія Г. Лисснера и А. Гешеля, 1900. – 135 с.

Мікрорайони Житомира: Корбутівка та Павликівка

Мальовничі скелясті береги Тетерева на околиці Житомира завжди вабили місцевих мешканців та гостей губернського міста.  Ці скелі — гранітні масиви оточені лісами, переважно розташовані вздовж річки Тетерів, складають унікальний ландшафт, що вражає своєю силою і величчю. Не існувало мабуть людини в якої дух не перехоплювало б від споглядання такої краси. Серед поціновувачів цих краєвидів був і відомий польський письменник, історик та громадський діяч Юзеф Ігнацій Крашевський, який мешкав у Житомирі впродовж 1847—1858 років і любив гуляти вздовж цих могутніх гранітних брил. Одну з таких скель, що на березі Гнилоп’яті, правої притоки Тетерева, згодом буде названо на його честь.

Найбільше вражають своєю могутністю скелі «Чотири брати», а також живописна скеля «Голова Чацького» з її фантастичними обрисами обличчя, яка давно стала місцевою легендою.

Скеля «Голова Чацького», 2016 р.

Урочище Сокулі. Скелі Чотири брати

    Наприкінці XVIII століття ліворуч від дороги на Стару Рудню  простягалася ділянка землі, відома під назвою Зелене Багно. Вона належала колезькому протоколісту Василю Логачову. В листопаді 1798 року цей маєток  за 139 срібних рублів придбали брати Корбути — Пантелеймон Федорович-Станіславович (пол. Pantaleon Korbut h. Korczak), колезький протоколіст і секретар Надворного суду Волинської губернії та Яким (пол. Joachim Korbut h. Korczak), губернський колезький реєстратор. Корбути походили з давнього шляхетного литовського роду, що здавна мешкав в Старому Селі Новогрудського повіту. Спершу хутір й далі називали Зеленим Багном, але згодом почав іменуватися від прізвища нових власників. Так і виник антропонім, відомий нам дотепер, — Корбутівка.

Пантелеймон Корбут був одружений із Францишкою Шиманською (пол. Franciszka Szymańska). У цьому шлюбі з’явилося четверо дітей. Та після передчасної смерті дружини він взяв повторний шлюб із юною Барбарою Ольшевською (пол. Barbara Olszewska) з Романівки Брусилівського приходу. У подружжя народились п'ятеро синів, а також  чотири доньки. Восени 1810 року Пантелеймон Корбут отримує чин титулярного радника та посаду губернського контролера Волинської нижньої казеної палати, на якій служив аж до 1831 року. В 1820-х роках родина Корбут рішенням Дворянських депутатських зборів була причислена до дворян Волинської губернії. По смерті Пантелеймона хутір Корбутів належав його дружині, Барбарі Антонівні, а вже потім перейде до синів.

Молодший брат Пантелеймона, Яким Корбут, узяв шлюб із Юзефою Щеньовською. у подружжя народилися сини Павло та Василь.

Східніше хутора Корбутів розмістився ще один, Антонія та Маріанни Щеньовських (пол. Antoni і Marianna z Wierzchowieckich Szczeniowski). Ще наприкінці XVIII ст. родина мешкала в Житомирі по вулиці Довгій (тепер це вулиця Київська), однак згодом  перебралася жити за місто. Пані Маріанна недовго пережила власного чоловіка й померла на хуторі 1831 року у віці 65 років, залишивши належні їй землі синам Еразму та Вінцентію.

Часом близьке сусідство сприяє шлюбам, адже щоденне спілкування зближує людей. Так сталося й з Еразмом Щеньовським, який обрав собі за дружину Маріанну Пантелеймонівну Корбут. Певний час молода родина мешкала в містечку Кисилин, де Еразм Антонійович служив губернським секретарем у Земському суді міста Володимира. Щеньовський прожив до 70 років і помер навесні 1863 року, залишивши маєток синам. Найстарший із братів, протоколіст казеної палати, Едвард-Леопольд Щеньовський був одружений із Мельхериною Розенберг (пол. Melcheryna Rozenberg), донькою Томаша та Фортунати Розенберг із Сінгурів, що неподалік Житомира. Подружжя не мало дітей, а влітку 1860 року Мельхерина передчасно померла. Тож за кілька місяців пан Щеньовський вдруге взяв шлюб — із її молодшою сестрою Елеонорою Розенберг (пол. Eleonora Rozenberg). Від цього союзу народились п’ятеро синів.

Один із братів Еразма Щеньовського, Антоній-Казимір, разом із дружиною  Сусанною Долінською також мешкали на родинному хуторі Щеньовських. Тут же оселився наймолодший з-поміж братів — Іполіт-Щесний, разом із дружиною Оленою Радецькою.

Згідно із Ревізькими казками 1850—1858 років хутори відносилися до Троянівської волості Житомирського повіту. На  хуторі вдови Барбари Антонівни Корбут налічувалось лише шість дворів, де проживало 26 кріпосних селян (14 чоловіків та 12 жінок). Це були родини Кравчуків, Шевчуків, Ковальчуків, Герасимчуків. Самі ж Корбути на той час мешкали в місті. Межі їхнього хутора окреслювалися з півночі дорогою на Чуднів (нині вулиця Чуднівська), що мала назву вулиця Андріївська, із півдня рікою Тетерев, а з заходу — Старою Руднею. Тут же протікав невеличкий струмок Холудка.

Перемістимо нашу увагу далі на схід від хутора Щеньовських. Тут, ближче до річки Кам’янки, ще наприкінці XVIII століття з’явився хутір лікаря Каспера Юзефовича Павликовського г. Холева (пол. Kasper Pawlikowski h. Cholewa). Оселився він за містом Житомиром, у місцевості під назвою Новий Світ за Кам’янкою, де в січні 1788 року придбав землі в Андрія Марковського та Івана Ситка. Маєток Павликовського певний час був відомий як хутір Овручиськ (також Овручизна). Згодом ця місцина стала більш знаною як Павликівка, що простягалася від річки Кам’янки на захід — до сучасної Політехніки. 

За даними 1790 року, Каспер Павликовський володів мурованим будиноком, а також житловим котеджем та фільварком (тобто фермою). З Посімейних списків уніатів Житомира за той самий рік дізнаємося, що дружиною Каспера була Теодосія Гродська (пол. Teodozja z Grodzkich), з якою мав чисельне потомство. Сини Павликовського займали невеликі посади на державній службі.

Походив Павликовський із Галиччини, містечка Роздол. Батько Каспера, Юзеф (пол. Józef Pawlikowski h. Cholewa) у  Роздолі служив фельдшером при дворі місцевого воєводи Міхала Ржевуського. А 1773 року відмовився від свого шляхетного титулу, обравши натомість посаду лікаря в Самборі. Мати — Маріанна з Квятковських (пол. Marianna Kwiatkowska). В родині окрім Каспера були сини Грегор та Юзеф-Бенедикт.

До наших днів дійшли листи Ґвальберта-Юзефа Павликовського, старшого сина і спадкоємця Юзефа-Бенедикта, адресовані його дядькові Касперу Павликовському. Відомо також, що онук Ґвальберта-Юзефа, публіцист та доктор економіки й права Ян-Гвальберт Павликовський упродовж 1915—1918 років проживав у Павликовських в Житомирі й був одним із співорганизаторів польського культурно-просвітницького осередку під назвою «Матиця Шкільна».

У 1860-х роках від центральної частини міста до Павликівки через річку Кам’янку було збудовано дерев’яний міст. До того часу шлях до Чуднова пролягав через Подільський міст. Частина дороги від нового мосту дістала назву Андріївська вулиця.

Покращене сполучення хуторів із містом сприяло подальшому освоєнню навколишніх земель. Тож у 1870-х роках, по той бік Тетерева, навпроти хутора Щеньовських, виникає ще один хуторець. Належав він таємному раднику Ніколаю Ніколаєвичу Колошину з Петербурга. Подружжя Колошиних не мало власних дітей, то ж із спеціального дозволу від імператора удочерили шестирічну похресницю Ніколая Колошина Ольгу. Обранцем Ольги Колошиної став полковник Іван Верховський. Від цього союзу 1886 року народився син Олександр. Проте шлюб виявився нетривалим, і після розлучення Ольга вдруге вийшла заміж — за старшого на п'ятнадцять років офіцера Михаїла Олександровича Ограновича, уродженця Полтавської губернії. В цьому шлюбі 1891 року народився син Ніколай, який помер дитиною, 1896 року Леонід, а за два роки – донька Тат’я.

В літні місяці родини Колошиних та Ограновичів залюбки приїздили зі столиці до свого невеличкого маєтку під Житомиром. Про це відомо із збережених щоденників Олександра Верховського, який проводив тут літо 1900, 1902 та 1903 років разом із родиною. Після смерті Ніколая Колошина 1904 року, хутір на березі Тетерева перейшов у власність до Ольги й отримав нову назву — хутір Ограновичів.

Наприкінці 1880-х років в урочищі Желудьки, що поміж хуторами Корбутів та Щеньовських, виник хутір Желудьки, згодом більш відомий, як «Дачі Шпаковського». Саме  тут, у будинку під номером 8, мешкала велика родина дворян Шпаковських. Миколай-Каспер Іванович Шпаковський (пол. Mikołaj Kacper Szpakowski) багато років працював контролером, згодом касиром при Житомирському кредитному товаристві. В 1883 році він одружився із Теодозією Мединською. На той час його батьки губернський секретар Ян (Іван) Юзефович Шпаковський (пол. Jan Szpakowski) та Катерина Юзефівна Саноцька (пол. Katarzyna Sanocka) вже відійшли у вічність. 

В 1909 році постає водяний млин Ограновичів, який на рік давав 6 тисяч пудів (це близько 98 тон) борошна. Трохи вище за течією від греблі млина містився невеличкий дерев’яний місток. Він з’єднував новоутворений дачний комплекс місцевих лікарів поблизу Псищ, відомий у простонародді як «Докторські дачі», з хутором Шпаковського на лівому березі річки.

Ще один невеликий з’являється на Павликівці, який належав дворянам Валентію Валентійовичу Сабатіну (пол. Walenty Sabatyn) та його дружині Вікторії з Ольшевських. Ця родина походила зі Старої Рудні.

Спокійне хуторське життя змінилося індустріальним ритмом, коли цю територію було обрано для зведення потужної водозабірної станції. Місто невпинно зростало і його спрага ставала дедалі відчутнішою. Задля забезпечення водою центральної частини Житомира 1894 року міська дума ухвалила проєкт будівництва водогону, підготовлений київською інженерною фірмою. На Павликівці збудували водозабір із машинним та фільтраційним відділеннями. Тишу берегів порушив гуркіт техніки. Будівництво станції завершили 1897 року. Природне багатство Тетерева  перетворилось на життєву силу міського організму. В 1965 році водоканал перебрався до новоствореного комплексу, що постав поруч із військовою частиною. Зрештою його старі приміщення зараз займає комунальне підприємство «Міськсвітло».

Навесні 1899 року навпроти хутора Корбута, праворуч від вулиці Андріївської, розпочалося будівництво двоповерхової кам'яної будівлі для розміщення виправної колонії для малолітніх злочинців. До завершення робіт Рада Товариства виправних притулків орендувала приміщення для п’ятнадцяти вихованців на території Тригірського чоловічого монастиря. Першим завідувачем колонії став Степан Васильович Анікін, який до того обіймав посаду завідувача двокласного училища для селянських дітей у маєтку Городківка барона Штейнгеля. В грудні 1900 року відбулося офіційне відкриття постійного приміщення притулку на Андріївській вулиці.

Наприкінці серпня 1899 року розпочався трамвайний рух від Чуднівського мосту через площу Олександра II (нині відому як Соборну) і далі до залізничного вокзалу. Завдяки цьому дістатися до хуторів і дач стало значно простіше. Кілька разів порушувалося питання продовження трамвайної колії до Корбутівки, однак цим планам перешкодили спочатку Перша світова війна, а згодом революційні події. А в 1941 році рух трамвая по маршруту № 5 припинився на завжди.

Неможливо оминути й трагічні події, що відбувались у цій місцевості навесні 1905 року за участі так званих чорносотенців. Чорною сотнею називали монархічні організації, які відкрито виступали за самодержавство, не визнавали прав окремих народів імперії, зокрема євреїв, і протидіяли реформам. За сприяння місцевої влади чорносотенці поширили чутки про нібито розстріл у лісі поблизу села Псищі портрета імператора Миколи II групою єврейської молоді. Це стало приводом до чотириденного єврейського погрому. У суботу, 23 квітня, на березі річки між відпочивальниками, які святкували Юріїв день, та євреями, що катались на човнах, виникла сутичка.

За свідченнями власниці шинку в Псищах Фріми Головинської, до неї увійшли молодики, які  після  тривалої пиятики попрямували до лісу в пошуках євреїв. Туди ж було направлено жандарма Поліщука, якому вдалося переконати хлопців не повертатись до шинку. Та вже за короткий час з боку Тетерева пролунали постріли. Свідки пізніше зазначили, що стрілянина велась із човнів в цілях самооборони місцевими жителями Павликівки в підпилих хлопців, які з обох берегів кидались камінням. До місця подій швидко підтягнулися підкріплення з обох боків. До вечора прибула рота Костромського полку, яка відтиснула протестувальників у напрямку мосту через Кам'янку. Серед єврейського населення поширилась чутка про те, що вище по Андріївській вулиці християни, які прибули з передмістя Мальованки та Барашівки нібито почали вирізати їхніх єдиновірців, тому вони й відмовлялись вертатись на Павликівку та продовжували стріляти в натовп.

Спробу залагодити взяли на себе троє студентів — Блінов, Галкін та Свідерський. Присутній на місці відставний поліцмейстер намагався запевнити, що небезпеки немає, однак коли кілька осіб спробували це перевірити, на них накинулись з палицями та камінням. Попри зусилля посередників, ситуація вийшла з-під контролю. Рота солдат оточила півтора-два десятка християн та доправила їх до поліцейської дільниці. Попереду йшли й троє студентів.

Наступного дня, після ранкового богослужіння, на Соборній площі зібрались обговорити вчорашнє зіткнення християни, а на Кафедральній та Чуднівській — іудеї. Попри заклики поліцмейстра та його помічника розійтися, сутички поновились. До прибуття підкріплення з врангелівських казарм значно збільшилась  кількість заколотників. В результаті тисняви натовпу, студент Микола Блінов випадково вистрілив собі в стегно. Злякавшись звуку револьвера поруч себе, заколотники забили пораненого палицями до смерті. Загинув мимовільний свідок, який саме їхав через площу в трамваї. Протистояння тривало до пізньої ночі. Зранку нового дня до Корбутівки та Павликівки на човнах прибули старообрядці з Російської Слобідки, які розгромили лісопильний завод, синагогу та кілька єврейських будинків. Для придушення заворушень кинули роту із Архангелогородського полку. Загалом у результаті вуличних боїв потерпіло 18 жертв. Пам’ять про студента Миколу Блінова вшановано в 2018 році, коли на Соборній площі встановлено меморіальну дошку — як знак вдячності за його заступництво за єврейське населення.

Водночас життя передмістя не зупинялося. Це вже був доволі велелюдний куток. За даними 1906 року на Корбутівському хуторі налічувалося 18 дворів і 92 мешканці, а на хуторі Щеніовських — 4 двори та 26 мешканців, не враховуючи численних жителів Павликівки. Станом на 1915 рік тут уже зазначились: дача таксатора «Корпуса лісничих» (тобто оцінщика вартості дерев) Євгена Захаровича Корбута, дачі Ковалевського, Ришкова, Вінеля, Шпільберга, штабс-капітана Миколая Шпаковського, братів Черкес. Для потреб місцевих на Павликівці діяла синагога. По інший бік Андріївської вулиці розташовувалися лісопильний завод «Вайнштейна та компанії Трахтенберг і Епельбойм», колонія малолітніх злочинців та велике міжконфесійне кладовище (православне, римо-католицьке, єврейське і магометанське).

Одну з дач, у провулку Шпаковського під номером 10, в 1902 році придбав відомий український ботанік, доктор наук Володимир Іполітович Липський. Його батько, протоієрей Іполіт Федорович, переїхав до Житомира разом із дітьми ще 1873 року. Служив при тюремній церкві на честь Вериг святого Петра, а згодом — при кладовищенській церкві святого Якова на Вільсько-шосейній (нині це вул. Перемоги), де й мешкав в церковно-приходському будинку. В перервах поміж викладацькою діяльністю та закордонними експедиціями Володимир Липський часто перебував на власній дачі у Житомирі, де займався вирощуванням різноманітних рослинних  культур. У радянський період, коли його було примусово позбавлено майна, Липський змушений був узяти свою ж дачу в оренду у держави. Уже перебуваючи на посаді президента Академії наук, улітку 1924 року він звернувся з клопотанням до місцевого відділу комунального господарства з проханням продовжити оренду, оскільки планував обладнати при садибі дослідницьку лабораторію.

Загалом житомиряни залюбки проводили вільний час на берегах річки. Особливою популярністю користувався міський парк під назвою «Зелений Гай» — місце з чудовими краєвидами в мальовничому урочищі Сокулі, де височить скеля Голова Чацького. Дістатися сюди можна було по 6-му Безназваному провулку (нині це пров. Річковий). Для зручності городян тут облаштували альтанки та оглядові майданчики, які з’єднувались між собою стежками поміж гранітних валунів. У затінку дубового гаю житомиряни проводили пікніки та прогулювались річкою на човнах вздовж берегів аж до греблі млина. Цей романтичний образ назавжди зберігся в юнацьких спогадах відомого вченого, політика та міністра Української Центральної Ради Івана Фещенка-Чопівського, що дійшли до нас у мемуарах.

Також в районі Павликівки, неподалік гирла річки Кам’янки, посеред Тетерева існував невеликий острівець. Дістатися до нього можна було дерев’яними містками як з лівого, так і з правого берега. Це місце швидко стало популярним серед житомирян. На більш глибоководному правому березі діяла човнова станція та купальні, що належали Савинському. Ці купальні являли собою дерев’яні загорожі на воді зі спеціальними кабінками-роздягальнями. Окрім того, на острові був невеликий піщаний пляж та прості атракціони. У його центральній частині містився будинок родини Павликівських.

Ще відчутніші зміни настали після революційних подій 1917 року. А з приходом нової влади трансформацій зазнав і сталий устрій: з 1923 року хутір Корбутівка знятий із обліку, а приватні дачі були націоналізовані. Але зникнувши з адміністративних мап, хутори не щезали з простору — саме ці території стали основою для нового, міського етапу розвитку.

Комплекс дачних будинків поблизу Псищ також було експропрійовано та вже 1922 року на його базі створено всесоюзний сезонний (тобто, такий, що діяв з травня по жовтень) Будинок відпочинку ім. О.Д. Цюрупи. Першим директором цього закладу став Самуїл Соломонович Габе. Відпочивальники діставалися сюди човнами від колишнього хутора Шпаковських. Так свій побут і дозвілля описували на сторінках газети «Голос праці» за 1924 рік: "Цілий день ми проводимо в лісі, або біля річки, що знаходиться поблизу дачі. Наше повсякденне життя відбувається наступним чином. Встаємо о 7 год. ранку. О 8 год. снідаємо. До сніданку подається чай, яйця, масло та булка. О 12 годині — гарячий сніданок і молоко. О 4 годині дня — обід із трьох страв. О 8 год. вечора — вечеря, на яку подається теж, що і на сніданок. У культурному плані робота налагоджується. Газету отримуємо щодня. При Будинку відпочинку надається медична допомога"... "Денна норма їжі для кожного відпочиваючого дорівнює 5086 калорій. Відпускається на кожного відпочиваючого за день: півтора фунта хліба, пів фунта булки, 10 лот. олії, 14 зол. рису, 18 зол. крупи, пів фунта овочів, 1 ф. картоплі, три чверті фунта м'яса, чверть фунта цукру, підбовточного борошна чверт. ф., чай, кава і какао - загалом 4 склянки, 1 пл. молока, 18 зол. сушених фруктів, 2 лоти солі та 4 яйця.". Тут варто зазначити, що на той час діяла стара рос. система мір, згідно якої 1 фунт — 409,5 грам, 1 лот — 12,8 грам, 1 золотник — 4,3 грами, 1 склянка — 273 мл.

А з 2006 року на цій території діє приватне дитяче містечко «Алюмім». Це соціально-реабілітаційний центр для єврейських дітей, у якому, окрім загальноосвітнього навчання, передбачено вивчення івриту та традицій єврейського народу. 

У 1920—1930 роках на землях колишнього хутора Корбутів вперше розмістились літні військові табори 130-го та 132-го полків 44-ої стрілецької дивізії 8-го стрілецького корпусу Українського військового округу. На осінь полки повертались в казарми на Мальованці та Врангелівці. У зв’язку з цим, 1929 року Андріївська була перейменована на  вулицю Військових Таборів. Однак у середині 1930-х років, з міркувань секретності, їй було повернуто попередню назву.

Зрештою військові розквартирувались на території колишньої виправної колонії. У 1936 році тут було зведено перший навчальний корпус танкового навчального полку. А на землях колишнього хутора Корбутівка, постало військове житлове містечко. Загалом у ньому налічувалося 23 будинки для офіцерського складу — так звані БОСи. В період Другої світової війни майже всі житлові будинки містечка були знищені. Лише дві триповерхові будівлі вдалося відновити, а з часом надбудувати ще на два поверхи. Вздовж містечка виник безіменний проїзд, який 1993 року отримав власну назву — проїзд Івана Богуна. Будівля гуртожитку — це той самий найперший корпус частини, що вистояв під час нищівних бомбардувань 1941—1943 років, — надвечір 8 березня 2022 року була зруйнована прямим ракетним влучанням російських військ.

З появою військового містечка постала потреба у власному закладі освіти для місцевих жителів. Невеличка школа № 18 на Закам'янці не могла вмістити таку кількість учнів, а дорога на Мальованку до школи №  1 була аж надто тривалою. Тож 1934 року на Павликівці,  вздовж Андріївської вулиці, розпочалося будівництво двоповерхової школи, зведеної в типовому на той час стилі конструктивізму. Навчальний заклад під номером 32 урочисто відкрив свої двері 1 вересня 1936 року. Колишні учні 2—7-х класів із школи № 1, а також деякі учні зі школи № 18 і школи с. Альбінівка (зараз с. Тетерівка), які мешкали на Павликівці, зібрались на святкування на Мальованській площі. Звідти вони урочистою колоною пройшли до своєї нової школи.

Першою директоркою закладу стала Роза Овсіївна Бялик, а завучем — Олександр Іванович Кольченко. Серед педагогічного колективу була вчителька молодших класів Ніна Володимирівна Щеньовська. Та вже за рік на школу чекали серйозні випробування. Як писали тогочасні газети, саме тут серед інших шкіл міста була найбільша кількість так званих "ворогів народу". Почались масові арешти серед вчителів, більшість з яких протягом кількох місяців було відпущено. Згодом завуча Кольченка Олександра, заарештованого 27 серпня 1937 року, трійка НКВС засудила до розстрілу 10 червня 1938 року.

З початком німецької окупації школа ще певний час продовжувала навчальний процес. Але згодом в її приміщенні було влаштовано конюшню. Наприкінці 1943 року будівля зазнала ще більших руйнувань унаслідок пожежі. На відновлення школи знадобилося цілих чотири роки, щоб сюди змогли повернутись учні. В 1965 році школі № 32 присвоєно ім'я на честь одного учнів — Леоніда Каліновича, що загинув в грудні 1943 року під час оборони міста.

У повоєнний період на Корбутівці розміщувалась механізована, а згодом танкова дивізія. Останню реорганізували в навчальний центр. З 2015 року носить назву 199-й навчальний центр, який готує чудових спеціалістів військової справи.

Паралельно на Корбутівці формувались об’єкти цивільного використання. Наприкінці провулка 1-го Корбутівського понад Тетеревом з’являється «Будинок відпочинку Страхкас». У 1956 році тут було зведено новий великий корпус із клубом та їдальнею. Згодом заклад отримав назву «Будинок відпочинку ім. XXII з’їзду КПРС», а сам провулок було перейменовано на Оздоровчий. У наш час це занедбана територія колишнього санаторію «Полісся», що перебуває у віданні обласної ради.

Наприкінці 1950-х років на березі річки Тетерев, де колись простягався Зелений Гай з альтанками, діяв гранітний кар’єр, що докорінно змінив вигляд урочища Сокулі.

У зв'язку зі стрімкою індустріалізацією в країні у Житомирі розпочалося будівництво нових підприємств. Це спричинило потребу забезпечення їх водою. Саме тому 1961 року було розпочато спорудження водозабірної греблі на Тетереві — в районі гранітних скель «Чотири брати» та «Голова Чацького». Спочатку звели пробний бетонний блок, а трохи вище за течією вже 1962 року розпочалося будівництво основної гідротехнічної споруди заввишки 21 метр та шириною близько 100 метрів. На жаль, одна з найцікавіших ділянок скелястих берегів, яка завжди милувала око відпочивальників, опинилась на дні новоствореного водосховища.

Місто Житомир й надалі стрімко збільшувалось за рахунок робітників, які приїздили до нових підприємств з інших міст, а також родин військовослужбовців. Відтак дедалі гостріше відчувалася нестача облаштованих місць для відпочинку. Тому 1965 року в урочищі Корбутівка було виділено земельну ділянку, площею 30 гектарів, для облаштування нового міського пляжу. Уже наступного року розпочались роботи з проведення підземних комунікацій та планування місцевості. На виділеній під пляж ділянці силами працівників підприємств, військовослужбовців, учнів шкіл і вишів, було прибрано пні, що лишилися після розчистки лісу перед затопленням водосховища, а саму територію засипали піском. Для цього знадобилось близько 22 тисяч кубічних метрів піску з кар'єрів Станішівки та хутора Побитовки. Висадили дерева та декоративні кущі. Дорогу між пляжною та лісовою зонами виконали із старих залізобетонних плит, які залишились після реконструкції злітної смуги військового аеродрому.

Згодом в новому гідропарку з’явилась рятувальна станція, танцювальний майданчик на 200 пар, адміністративні будівлі, станція прокату човнів і фотопавільйон. Протягом 1967 року звели кафе «Дубки» й літнє кафе «Левада» за проєктом О.І. Смірнова. Готові страви й напівфабрикати доставлялись сюди із ресторану «Михайловоград», що розташовувався на площі Перемоги. В 1969 році гідропарк площею 57 гектарів офіційно передали на баланс дирекції парку культури, що дало змогу встановити тут атракціони. Благоустрій території гідропарку триває й у наш час.

Разом з районом змінювалась і головна його вулиця. В 1958 році Андріївська вулиця, отримала нову назву — Чуднівська. Її реконструкція, будівництво нового мосту через Кам’янку та запуск тролейбусного руху значно покращили сполучення з гідропарком. Кінцеву зупинку тролейбусів із розворотним кільцем вирішили облаштували понад яром, на березі струмка Холудка. Тож у 1972 році цей рівчак пустили через залізобетонну трубу, а сам яр засипали землею.

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х у районі Павликівки розпочалась активна багатоповерхова забудова. Поруч відкрився рибний магазин «Океан», добре відомий багатьом житомирянам. Для зручності місцевих жителів, окрім дитячого садочка № 15, що запрацював ще в грудні 1966 року, з березня 1982 року почав діяти дошкільний навчальний заклад № 6. 

У цей же період вулицю Чуднівську було частково випрямлено та перейменовано на честь радянського генерала Івана Черняховського. А стара дугоподібна ділянка вулиці опинилась всередині кварталу й залишалась безіменною до 1993 року, коли  отримала свою назву Старочуднівська.

Територія колишніх хуторів також стала зручним майданчиком для навчальних закладів. В другій половині 1960-х розпочалось будівництво навчально-лабораторного корпусу загальнотехнічного факультету Житомирського філіалу Київського політехнічного інституту (КПІ). На фасаді будівлі розмістили тематичне мозаїчне панно, авторства художника-монументаліста Олександра Васильовича Ворони. Під його керівництвом над створенням цього панно працювали: Миколай Гітельма, Паламарчук, Пасков, Плуч, Хазанович.

У продовж останніх десятиліть на базі філіалу сформувався великий освітній центр: Житомирська політехніка з новим корпусом, сучасними лабораторіями та Інтерактивним музеєм техніки й науки. В 2025 році розпочався процес інтеграції до її структури Центру легкої промисловості та побутового обслуговування — навчального закладу, що бере початок від школи фабрично-заводського учнівства № 523 при Житомирській панчішній фабриці «Комсомолка». В 1973 році школа була реформована в професійно-технічне училище та отримала нове приміщення на Корбутівці. Заклад розмістили на території колишнього міжконфесійного кладовища, пам’ять про яке від 2015 року вшановує зведена поруч козацька церква св. Юрія Переможця ПЦУ.

В 1974—1978 роках на Корбутівці тривало будівництво нового навчального корпусу Житомирського технікуму радянської торгівлі. Наразі це Житомирський торговельно-економічний фаховий коледж Київського національного торговельно-економічного університету. Поруч із ним 1983 року постало фармацевтичне училище — сучасний Житомирський базовий фармацевтичний фаховий коледж. Поява цих закладів освіти остаточно закріпила за Корбутівкою статус освітнього простору міста.

Водночас на Корбутівці 1989 року в новій восьмиповерховій будівлі розмістився Житомирський науково-дослідний інститут радіосистем. Це підприємство оборонного комплексу, яке вже мало у місті кілька підрозділів із завуальованими назвами. На початку 2000-х років через припинення фінансування інститут поступово занепав.

Навпроти нього діяв ремонтно-механічний завод, відомий із середини 1990-х років як підприємство «Агромаш».

Водночас Корбутівка продовжувала активно розвиватись, як простір для відпочинку.  відкрито водно-веслувальну базу, а 1987 року на місті старого стадіону з’являється  спорткомплекс «Динамо». Ближче до гідропарку діяли санаторій-профілакторій «Синтетик» заводу «Хімволокно» та профілакторій «Електрон» від заводу «Електровимірювач». А посеред лісу, неподалік водоканалу — літній табір ім. Юрія Гагаріна для дітей військовослужбовців. Нині ця територія належить лісгоспу.

Корбутівка продовжує змінюватись і сьогодні: з’являються нові багатоповерхові будинки, оновлюється інфраструктура. Та незмінним залишається одне — житомиряни, як і дві сотні років тому, приходять сюди відпочивати й милуватися гранітними схилами Тетерева.

©Анастасія Новожилова, 2022-2025 р.

Використані джерела:

1.     Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. T.7. Creator: Uruski Seweryn

2.     Список дворян Волынской губернии. - Житомир: Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.

3.     Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 178 опис 3 справа 54: Метрична книга Житомирського костелу 1863 рік

4.     Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 118 опис 14 справа 342: Ревізькі казки селян Житомирського_повіту 1858 рік.

5.     Державний архів Житомирської області (ДАЖО) фонд 17 опис 2 Волинська палата цивільного суду м. Житомир, Волинської губернії.

6.     ЦДІАК фонд 1044 опис 1 справа 1: Посімейні списки прихожан уніатських церков Житомирського деканату

7.     Księgi grodzkie żytomierskie. Lata: 1788. Baza skanów dokumentów o wartości genealogicznej. https://skanoteka.genealodzy.pl/

8.     Mieczysław Krajewski, Genealogia Pawlikowskich, W: Z dziejów kultury i literatury ziemi przemyskiej, t. 2, Przemyśl 1973

9.     Pawlikowski h. Cholewa Polski Słownik Biograficzny t. 25 Wrocław [etc.]: Zakład Narodowy im. Ossolińskich - Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1980

10.  Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 7. Д. 609 "Дело о выкупе земельных наделов временнообязанными крестьянами З.П., К.П., Ф.П. и А.П. Корбутов хутора Корбутов Житомирcкого уезда Волынской губернии 1 сентября 1867 г. - 16 июня 1884 г."

11.  Главное выкупное учреждение Министерства финансов Ф. 577. Оп. 50. Д. 715 "Дело о погашении выкупной ссуды по хутору Корбутовке Житомирского уезда Волынской губернии 21 февраля - 12 июня 1884 г."

12.  І.А. Фещенко-Чопівський. Хроніка мого життя: спогади міністра Центральної Ради та Директоріїї / Валерій Шевчук — Житомир, 1992. — 124 с.

13.  Духовский М. В. Распределение исправительных заведений для несовершеннолетних по территории России.  - Журнал Министерства юстиции – 1900.

14.  Biblioteka Narodowa. Pocztówki – Wydawca O. A. Ejlenberg 

15.  О.В. Кравченко. Товариства виправних притулків для неповнолітніх в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) - Вісник національного технічного університету ‟Харківський політехнічний інститут”- 2011

16.  Газета Киевлянин — №170 від 22.06.1907; Номер: №174 від 26.06.1907

17.  Газета «Радянська Волинь» Номер: №258 Дата: 16.12.1925.

18.  Памятная книжка Волынской губернии на 1910 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1909. 

19.  Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год. Волынский Губернский Статистический комитет – Житомир: Волынская губернская типография. – 1915. 

20.  Foto von Schytomyr — https://www.trixum.de/; https://reibert.info/

21.  Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.

22.  Zbiory polskich instytucji kultury on-line: https://fbc.pionier.net.pl/ 

23.  Ю. Сафронов. Дневник Верховского — Вече, — 2014. — 496 с.

24.  Махорін Г. Л. Сирітський будинок і дитячі притулки м. Житомира наприкінці ХІХ ─ на початку ХХ ст. / Г. Л. Махорін // Наукові записки Вінницького держ. пед. ун-ту ім. Михайла Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Історія. ─ Вінниця, 2003. ─ Вип. 6. ─ C. 36 ─ 40

25.  История 130-го стрелкового Богунского полка 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.

26.  История 132-го стрелкового Донецкого полка (б. 41-й дивизии) 44-ой Киевской стрелковой дивизии. - Житомир : [Волын. окр. гос. типо-лит.], 1928. - 64 с. : портр.

27.  Никулин В.Ф. Как это было. Сост. и ред. Г.П. Мокрицкий. - Житомир: Изд-во Волынь, 2016. — 444 с. 314 фото.

28.  Історія транспорту в Житомирі / Махорін, Геннадій Леонідович. — Житомир : О. О. Євенок, 2015. — 51 с.

29.  Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. — Житомир, 2006.

30.  Пам'ятки Житомира: енциклопедія: пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / за заг. ред. Г. Мокрицького. — Житомир: Волинь, 2009. — 243 с. : фотоілюстр., схеми. — (Енциклопедія Житомира ; т. 2, кн. 1). — Бібліогр.: с. 52-62.

31.  Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007   

32.  Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Середня школа №32 ім. Каліновича: Історико-краєзнавчий нарис. — Житомир: Журфонд, 1996. — 32 с.