Місцевість, у якій розташоване сучасне село Стрибіж, здавна була населена. В літописах XII століття зустрічається згадка про лісовий масив під назвою «Чортів ліс», що на Старому шляху від Києва до західних земель. Ця дорога також була відома як «Батиєва дорога», оскільки нею йшли монголо-татари. Щоразу вони розоряли зустрічні
поселення, а на зворотному шляху вели своїх полонених.
В першій половині XVII століття ординатом цього майорату був син Євфрузини Янушівни — сандомирський воєвода та краківський князь Владислав-Домінік Олександрович Заславський-Острозький (пол. Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski h. własnego). Слобода Стрибіж (пол. Strybież, Striberz) при річці Світлиця (притока р. Тні), як частина Вільського ключа Чуднівської волості, увійшла до його княжих володінь.
За цих подій у 1782 році Чуднівське графство відійшло родичу пані Понінської, який одружився на її племінниці Маріанні з Любомирських. Ним був київський воєвода, банкір, власник Любара Антоній-Протазій-Яцек Потоцький гербу Пилява (пол. Antoni Protazy Jacek Potocki). Він витрачав чималі кошти на розвиток Любара, саме за його сприяння відновила роботу школа з конквітом (гуртожитком) при костелі св. Архангела Михаїла та св. Домініка, а також обладнана бібліотека при монастирі. У Чуднові відкрив ремісничі цехи, склади зерна та заліза, фаянсову фабрику. Добився статусу містечка для улюбленої резиденції Махнівки (Бердичівський повіт), розбудовував тут мануфактури, банківську контору та палац.
Згодом Стрибіжем володів городельський стольник Тадеуш-Нікодим Бущинський герба Стремено (пол. Tadeusz Nikodem Buszczyński h. Strzemię) — син Антонія Казиміровича та Маріанни з Малинських. Власник Волиці, який переважно проживав у Любарі. Був двічі одружений — на сестрах Христині та Теклі Козлінських, що родом із Волиці. У 1817 році Бущінський будує уніацьку капличку в Протовці, оскільки місцевим жителям було не зручно добиратись за 15 верст до прихідської церкви в Стрибіжі. Помер Тадеуш Бущинський у 1818 році, був похований при костелі св. Архангела Михаїла та св. Домініка у Любарі. Села Стрибіж, Протовка та Молотковці (Бердичівського повіту) перейшли до його сина Вінцентія-Кароля (пол. Wincenty Karol Buszczyński).
На 1829 рік селом володів депутат Дворянського зібрання Никодим Петрович Єзерський (пол. Nikodem Hugo Lewald Jezierski h. Rogala) разом із дружиною Бенігною Михайлівною Камінською (пол. Benigna Kamińska). У цьому шлюбі народились: Августа Поляновська, Леон Казимір (помер дитиною), Бальбіна-Марія, Цезарина, Дорота, Зиновія Новіцька, Валерія Краєвська. Після передчасної смерті Бенігни, в лютому 1838 року 54-річний Єзерський одружився вдруге на значно молодшій від себе Цецилії Іполитівні Вноровській (пол. Cecylia Jezierska z Wnorowskich), родина якої також проживала в Стрибіжі. У них народився син Іоахим Йозеф Гугон (ветеран шляхетського Січневого повстання 1863 року) та донька Єлизевета. Згодом Никодим Петрович знову овдовів.
Ймовірно, Єзерський був важкої вдачі. Адже восени 1839 року селяни Стрибіжа подали скаргу на нього за жорстоке поводження.
Староста Пулинського стану, землевласник Хіларій-Генріх Петрович Краєвський (пол. Hilar Henryk Krajewski) отримав землі Стрибіжа через одруження з Валерією Никодимівною (пол. Waleria Krajewska z Jezierskich). В 1869 році в них народився син Вінсент Краєвський — майбутній лікар, генерал армії Війська Польського.
У 1897 році майстри скляного заводу села В’юнки придбали за 300 р. для стрибізького храму ікону Воскресіння Христового, в пам’ять про коронацію імператора Миколи II. А 5 листопада 1899 року в Стрибіжі перебувала Почаївська Чудотворна ікона Божої Матері. З цієї нагоди селяни висадили молоді сосни вздовж дороги від кладовища до церкви, а саму дорогу повністю вкрили рушниками. Святиня прибула в село по обіді, в супроводі роти солдат та декількох вірян, під церковні дзвони та спів учнів прихідської школи.
Багато уродженців Стрибіжа під час Першої світової війни боролись на фронтах, серед яких були: Альтман В.Ф., Андрусенко І.П., Андрусенко Й.Х., Амполь Л.Є., Бервельт Е.І., Бловняк Ф.Г., Вітвіцький К.І., Герасимчук М.Л., Головня А.П., Головня А.С., Головня П.С., Головня Т.І., Дрогорт Ф.Ф., Зозулевський Л.А., Клименко С.А., Колесник А.А., Литвинчук О.Г., Мартинчук І.І., Можаровський М.Є., Пилипчук Ф.М., Сірик З.С., Стрельченко О.Ф., Стрельченко Д.І., Стрельченко С.І., Шемет С.А., Штильтер А.М., Шиллер А.Б..
Під час Другої світової війни, протягом окупації 1941—1943 років, в Стрибіжі розміщувався центр Червоноармійської районної ОУН. Місцеві мешканці під приводом Василя Олександровича Гребенюка (позивний «Шум») утворили добровільну організацію УПА.
• Селянський рух на Україні 1569-1647: збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1993.
• Архив Юго-Западной России: Переписи еврейского населения в юго-западном крае в 1765-1791 гг. Часть 2. Том II. В.1-2, Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 239, 382.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 647.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 423.
• Архив Юго-Западной России: Часть 6. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1870. с. 556.
• Boniecki Adam Herbarz polski : wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 t. 9, Gebethner & Wolff, Warszawa, 1906.
• ЦДІАК України. — Ф. 236, оп. 2 Любомирські, спр. 108, 110
• Н. Черкаська. Документи Чуднівського графства з архіву Адама Понінського у Любарі – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5
• Острозька давнина. Науковий збірник / Ред. кол. Ігор Пасічник (гол. ред.), Ігор Тесленко (відпов. ред.) та ін. – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5. – 287 с.
• ДАЖО, фонд 118, опис 14, справа 38
• Gazeta Warszawska 1800, nr 104 (30 grudnia) + dod.
• Kazimierz Pułaski. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy : monografie i wzmianki. T. 1 Brody : nakł. Księgarni Feliksa Westa, 1911
• Wacław Lasocki. Wspomnienia z mojego życia T. 1 - nakładem Gminy Stoł. Król. Miasta Krakowa (1933)
• Волости и важнейшие селения Европейской России: Вып. 3 : Губернии Малороссийские и юго-западные : [Харьковская, Полтавская, Черниговская, Киевская, Волынская, Подольская]. - 1885. - [8], 333 c. : табл. - В подзаг. : По дан. обслед-я произвед. стат. учреждениями М-ва вн. дел, по поруч. Стат. Совета.
• Селянський рух на Україні 1826—1849 рр.: Збірка документів і матеріалів. -К.:Наукова думка, 1985—504 с.
• Gazeta Codzienna. Warszawa. 1860, nr 222
В 1507 році ці землі у складі Чуднівської волості Київського
воєводства від польського короля в нагороду за відмінну службу отримав
князь Костянтин Іванович Острозький. Зі згасанням княжого роду Острозьських, щоб зберегти земельні наділи, його онук Януш Васильович був змушений утворити Острозьку ординацію-майорат (тобто, неподільні землі князів Острозьких), задля можливості передати родинний маєток нащадкам своєї доньки Євфрузини Заславської. Також було зумовлено, що вразі відсутності спадкоємця по чоловічій лінії у Заславських, маєток перейде до лицарів Мальтійського ордену.
 |
| Владислав-Домінік Заславський |
В першій половині XVII століття ординатом цього майорату був син Євфрузини Янушівни — сандомирський воєвода та краківський князь Владислав-Домінік Олександрович Заславський-Острозький (пол. Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski h. własnego). Слобода Стрибіж (пол. Strybież, Striberz) при річці Світлиця (притока р. Тні), як частина Вільського ключа Чуднівської волості, увійшла до його княжих володінь.
Варто відмітити, що слободою вважалось новозасноване поселення, мешканці якого на початковому етапі звільнялись від сплати податку землевласнику, задля заселення селян з інших місцевостей.
Під час Селянського руху супроти шляхти до Стрибіжа прибували селяни-втікачі в пошуках кращої долі. Так, у 1642 року декілька селян Томаша Козики втекли до слободи Стрибіжа, 1644 року прибули селяни Станіслава Тишкевича, а 1646 року — Стефана Стрибиля та Яна Гациського.
У документах є згадка про те, що 1647 року міщани Вільського ключа Житомирського повіту скаржились на жовнірів капітана Руберта Дефосного, які дорогою до Києва зупинялись на ночівлю, в тому числі в Стрибіжі, та чинили різні кривди місцевим жителям: забивали худобу, відбирали продукти, одяг, а також вдавались до побиття.
Нове поселення швидко розросталось. Станом на 1650 рік у Стрибіжі Владислава Заславського підлягали оподаткуванню вже 35 димів (дворів).
Вищезгаданий пан Заславський від шлюбу 1650 року з сестрою короля Катажиною Собеською (пол. Katarzyna z Sobieskich) мав трьох дітей. Син Олександр-Януш та донька Евфрузина передчасно померли, тож у 1682 році єдиною спадкоємицею Острозького майорату стала Теофіла-Людвіка Владиславівна, в заміжжі Любомирська (пол. Teofila Ludwika ks. Lubomirska).
Після Національно-визвольної війни та періоду, відомого в історії Української держави під назвою Руїна, за даними Люстрації 1683 року орендар Стрибіжу пан Радлінський (пол. Radliński) сплачував 2 злотих за 2 дима з села.
Та все ж селище почало розвиватись. За реєстрами Тарифних податків першої половини XVIII століття в Стрибіжі оподатковувались: 7 димів (дворів) на 1724 рік, 5 димів на 1748 рік.
У грудні 1753 року в наслідок так званої «Кольбушівської транзакції», бездітний онук Теофіли Любомирської, князь Януш-Олександр Павлович Санґушко гербу Погоня (пол. Janusz Aleksander ks. Sanguszko) роздробив та роздарував землі майорату, аби запобігти їх передачі до Мальтійського ордену. Чуднівське графство відійшло до князя Єжи-Іґнація Любомирського (пол. Jerzy Ignacy ks. Lubomirski h. Szreniawa), який разом із родиною проживав у Варшаві. Вільський ключ разом із Стрибіжем відійшов до володінь князя Францішека-Фердинанда Любомирського (пол. Franciszek Ferdynand ks. Lubomirski h. Szreniawa).
Під час Селянського руху супроти шляхти до Стрибіжа прибували селяни-втікачі в пошуках кращої долі. Так, у 1642 року декілька селян Томаша Козики втекли до слободи Стрибіжа, 1644 року прибули селяни Станіслава Тишкевича, а 1646 року — Стефана Стрибиля та Яна Гациського.
У документах є згадка про те, що 1647 року міщани Вільського ключа Житомирського повіту скаржились на жовнірів капітана Руберта Дефосного, які дорогою до Києва зупинялись на ночівлю, в тому числі в Стрибіжі, та чинили різні кривди місцевим жителям: забивали худобу, відбирали продукти, одяг, а також вдавались до побиття.
Нове поселення швидко розросталось. Станом на 1650 рік у Стрибіжі Владислава Заславського підлягали оподаткуванню вже 35 димів (дворів).
 |
| Теофіла-Людвіка Любомирська |
Вищезгаданий пан Заславський від шлюбу 1650 року з сестрою короля Катажиною Собеською (пол. Katarzyna z Sobieskich) мав трьох дітей. Син Олександр-Януш та донька Евфрузина передчасно померли, тож у 1682 році єдиною спадкоємицею Острозького майорату стала Теофіла-Людвіка Владиславівна, в заміжжі Любомирська (пол. Teofila Ludwika ks. Lubomirska).
Після Національно-визвольної війни та періоду, відомого в історії Української держави під назвою Руїна, за даними Люстрації 1683 року орендар Стрибіжу пан Радлінський (пол. Radliński) сплачував 2 злотих за 2 дима з села.
Та все ж селище почало розвиватись. За реєстрами Тарифних податків першої половини XVIII століття в Стрибіжі оподатковувались: 7 димів (дворів) на 1724 рік, 5 димів на 1748 рік.
 |
| Януш-Олександр Санґушко |
У грудні 1753 року в наслідок так званої «Кольбушівської транзакції», бездітний онук Теофіли Любомирської, князь Януш-Олександр Павлович Санґушко гербу Погоня (пол. Janusz Aleksander ks. Sanguszko) роздробив та роздарував землі майорату, аби запобігти їх передачі до Мальтійського ордену. Чуднівське графство відійшло до князя Єжи-Іґнація Любомирського (пол. Jerzy Ignacy ks. Lubomirski h. Szreniawa), який разом із родиною проживав у Варшаві. Вільський ключ разом із Стрибіжем відійшов до володінь князя Францішека-Фердинанда Любомирського (пол. Franciszek Ferdynand ks. Lubomirski h. Szreniawa).
Францишек Любомирський не був у шлюбі і спадкоємцем обрав свого племінника Єжи-Марціна Любомирського (пол. Jerzy Marcin ks. Lubomirski), який швидко спродав вільські землі коронному підскарбію Адаму Мацейовичу Понінському гербу Лодья (пол. Adam Poniński ks. h.
Łodzia). Понінський був одружений з донькою Єжи-Іґнація — Юзефою Любомирською та через скрутне становище родини своєї дружини придбав ще й Чуднівський ключ за 800 тисяч злотих.
Підкуплений російським послом, пан Понінський в квітні 1773 року в Варшаві зібрав депутатів для створення конфедерації, яку і очолив. А за декілька днів Понінського було обрано сеймовим маршалком та очільником сеймової делегації про розподіл Речі Посполитої. За свою державну зраду він і отримав князівський титул, а пізніше вже й не приховував, що постійно отримує великі грошові суми від російських послів.
 |
| Адам Понінський |
Підкуплений російським послом, пан Понінський в квітні 1773 року в Варшаві зібрав депутатів для створення конфедерації, яку і очолив. А за декілька днів Понінського було обрано сеймовим маршалком та очільником сеймової делегації про розподіл Речі Посполитої. За свою державну зраду він і отримав князівський титул, а пізніше вже й не приховував, що постійно отримує великі грошові суми від російських послів.
За Тарифом подимного податку 1775 року пан Понінський здавав Чуднівське графство в оренду полковнику коронних військ Юзефу Ґолавінському герба Лебідь (пол. Józef Dunin-Goławiński h. Łabędź). За село Стрибіж у кількості 27 димів та сусідню Слобідку Понінський сплачував до скарбу 1,282 злотих 25 гроша.
Згідно Перепису єврейського населення 1778 року в Стрибіжі вказано 4-ро юдеїв і ще 3-є на хуторі Сірики. А вже в Переписі 1789 року зазначено 15 жителів, що сповідують юдаїзм (7-ро дорослих та 8-ро дітей). Більшість з них значились при корчмі.
Згідно Перепису єврейського населення 1778 року в Стрибіжі вказано 4-ро юдеїв і ще 3-є на хуторі Сірики. А вже в Переписі 1789 року зазначено 15 жителів, що сповідують юдаїзм (7-ро дорослих та 8-ро дітей). Більшість з них значились при корчмі.
В 1785 році Адам Понінський оголосив себе банкрутом, в 1790 був позбавлений усіх титулів та впродовж 1790—1793 років значився у числі вигнанців з Речі Посполитої.
 |
| Картина "Рейтан, або Втрата державності" (також "Польський сейм 21 квітня 1773 року"). Художник Ян Матейко, 1866 рік. Адам Понінський вказує на російських гренадерів. |
 |
| Антоній-Протазій-Яцек Потоцький та Маріанна Любомирська |
У жовтні 1784 року Стрибіж згадується в купчій відомості на землі в урочищі Кузьмин Острів, виданій селянином Кіндратом Стрильченком селянину з Ягодинки Іллі Желязнюку.
Банківська криза початку 1793 року призвела до чималих боргів Прота Потоцького, через що він був змушений закласти маєток. У цей же час пані Потоцька почала відкрито жити зі своїм коханцем графом Зубовим, від якого мала сина Платона. То ж ці події сильно вплинули на Потоцького.
Банківська криза початку 1793 року призвела до чималих боргів Прота Потоцького, через що він був змушений закласти маєток. У цей же час пані Потоцька почала відкрито жити зі своїм коханцем графом Зубовим, від якого мала сина Платона. То ж ці події сильно вплинули на Потоцького.
Новим власником Стрибіжа стає заможній варшавський банкір Фрідріх Карлович Кабріт г. Любич (пол. Fryderyk Kabryt, Cabrit h. Lubicz), який раніше часто позичав гроші Потоцькому. Та згодом фінансові події 1793 року вплинули і на Кабріта, навіть довелось закрити банк.
 |
| Урочища Селище та Дворище на мапах Шуберта XIX ст. |
За Ревізією 1795 року в Стрибіжі значилось 23 двори, де проживали родини Ткачик, Головня, Стрильченко, Мартинчук, Черниш, Шуян, Гарбар. У давні часи люди мешкали в місцевості, що тепер носить назву урочище Селище. А Стрибіж XIX століття складався з таких поселень-кутків: на правому березі р. Світлиці — Гриценки (найдавніша частина, де мешкали Стрильченки), Чуяни, Рудня, а на лівому — Зарічка.
У 1801 році пан Кабріт помирає. За документами 1802 року відомо, що його спадок був розділений поміж чисельними кредиторами.
Згодом Стрибіжем володів городельський стольник Тадеуш-Нікодим Бущинський герба Стремено (пол. Tadeusz Nikodem Buszczyński h. Strzemię) — син Антонія Казиміровича та Маріанни з Малинських. Власник Волиці, який переважно проживав у Любарі. Був двічі одружений — на сестрах Христині та Теклі Козлінських, що родом із Волиці. У 1817 році Бущінський будує уніацьку капличку в Протовці, оскільки місцевим жителям було не зручно добиратись за 15 верст до прихідської церкви в Стрибіжі. Помер Тадеуш Бущинський у 1818 році, був похований при костелі св. Архангела Михаїла та св. Домініка у Любарі. Села Стрибіж, Протовка та Молотковці (Бердичівського повіту) перейшли до його сина Вінцентія-Кароля (пол. Wincenty Karol Buszczyński).
На 1829 рік селом володів депутат Дворянського зібрання Никодим Петрович Єзерський (пол. Nikodem Hugo Lewald Jezierski h. Rogala) разом із дружиною Бенігною Михайлівною Камінською (пол. Benigna Kamińska). У цьому шлюбі народились: Августа Поляновська, Леон Казимір (помер дитиною), Бальбіна-Марія, Цезарина, Дорота, Зиновія Новіцька, Валерія Краєвська. Після передчасної смерті Бенігни, в лютому 1838 року 54-річний Єзерський одружився вдруге на значно молодшій від себе Цецилії Іполитівні Вноровській (пол. Cecylia Jezierska z Wnorowskich), родина якої також проживала в Стрибіжі. У них народився син Іоахим Йозеф Гугон (ветеран шляхетського Січневого повстання 1863 року) та донька Єлизевета. Згодом Никодим Петрович знову овдовів.
Ймовірно, Єзерський був важкої вдачі. Адже восени 1839 року селяни Стрибіжа подали скаргу на нього за жорстоке поводження.
Помер Никодим Єзерський 30 червня 1854 року в віці 72 років та був похований на публічному кладовищі в Пулинах.
Вже 1858 року Стрибіж вказаний у володінні Бальбіни-Марії (пол. Balbina Lewald Jezierska h. Rogala), Цезарини (пол. Cezaryna Lewald Jezierska h. Rogala) та Дороти Єзерських (пол. Dorota Lewald Jezierska h. Rogala). Сестри так і не вийшли заміж. Бальбіна-Марія померла 1894 року від сухот, Цезарина — 1904, від старості.
Августа Никодимівна стала дружиною Яна Миколайовича Поляновського (пол. Jan Polanowski h. Pobog), власника сіл Тулин та Лука, що був старшим за неї на двадцять років. У шлюбі в них народилось 12 дітей, але 11 передчасно померли, залишилась лиш донька Марія, дружина Яна-Кароля Добровльського. У 1856 році Житомирський повітовий суд розглянув справу про відречення Августи Поляновської від батька Никодима Єзерського.
Зиновія Никодимівна (пол. Zenobia Nowicka z Jezierskich) вийшла заміж за Фортуната Новіцького (пол. Fortunat Nowicki), що був приватним лікарем із Житомира, а також літератором (автор праці «Волинь та її мешканці 1863 року»). У 1860 році Новіцький подав до газети оголошення про продаж 2462 десятин землі Стрибіжу разом із селянами-кріпаками (70 дворів, 220 чоловік), корчмою, млином та новим панським будинком на 10 кімнат з трьома прибудовами, господарськими будівлями та городом.
Зиновія Никодимівна (пол. Zenobia Nowicka z Jezierskich) вийшла заміж за Фортуната Новіцького (пол. Fortunat Nowicki), що був приватним лікарем із Житомира, а також літератором (автор праці «Волинь та її мешканці 1863 року»). У 1860 році Новіцький подав до газети оголошення про продаж 2462 десятин землі Стрибіжу разом із селянами-кріпаками (70 дворів, 220 чоловік), корчмою, млином та новим панським будинком на 10 кімнат з трьома прибудовами, господарськими будівлями та городом.
 |
| Вітряк 1920-х рр. в центрі села. Фото 2015 р. з власного архіву |
А син Никодима, Іоахим-Йозеф-Гугон через участь у Січневому повстанні 1863 року втратив успадкований маєток Стрибіж та був засланий до Сибіру. Пізніше він разом із родиною — дружиною Ядвігою Владиславівною Зубовською (пол. Jadwiga Zubowska), сином Станіславом та доньками Марією, Іоанною, Софією, Вандою мешкали в маєтку родини Зубовських під назвою Евандорф (Радомисльський повіт). Помер Йозеф Єзерський 1915 року.
Ще наприкінці XVIII ст. у Стрибіжі існувала православна церква в ім’я святої Параскеви. На початку наступного століття священником був Олександр Іванович Немоловський, з 1844 року — Павло Костянтинович Тесельський. В 1858 році коштом прихожан збудований новий невеликий дерев'яний храм. Священником був Василь Нємоловський, а після переводу в с. Кам’янку в 1868 році, його місце посів випускник Волинської семінарії 1865 року Яків Хомич Хоміковський. Псаломщиком з 1880 року значився Семен Варфоломійович Жиріцький.
 |
| Церква 1858 року. Фото з власного архіву |
Неподалік храму в 1871 році також громадою зведено «холодний» дім для священника. Для місцевого псаломщика не було окремого будинку, тому він проживав в панському маєтку в 5 верстах від церкви. Наступним священником став Микола Никанорович Ящинський, що родом із с. Тютюнники, який до цього часу служив у містечку Горошки. Помер в серпні 1891 року, залишивши по собі великі борги. Згодом священником був Володимир Гнатович Теодорович, який закінчив Волинську духовну семінарію 1879 року. У 1910 році він отримав подяку за навернення до православної віри німців Івана Кука та Емілії Крігер. Псаломщик Семен Жиріцький помер від запалення легень в січні 1892 року і на його місце призначили Панаса Тадейовича Божкевича. Вдова Жиріцького отримувала пенсію 7 р. 50 коп. на півріччя, оскільки на її руках була сліпа мати та четверо дітей, а весь врожай 1891 року знищив град. Коли ж Божкевич став позаштатним псаломщиком, то 1913 року йому було призначено пенсію у розмірі 100 рублів, а місце посів його син — Євген Божкевич.
У 1897 році майстри скляного заводу села В’юнки придбали за 300 р. для стрибізького храму ікону Воскресіння Христового, в пам’ять про коронацію імператора Миколи II. А 5 листопада 1899 року в Стрибіжі перебувала Почаївська Чудотворна ікона Божої Матері. З цієї нагоди селяни висадили молоді сосни вздовж дороги від кладовища до церкви, а саму дорогу повністю вкрили рушниками. Святиня прибула в село по обіді, в супроводі роти солдат та декількох вірян, під церковні дзвони та спів учнів прихідської школи.
У 1863 році в селі виникла велика пожежа, через яку згоріло декілька будівель.
З 3 лютого 1895 року в Стрибіжі відкрила свої двері церковно-парафіяльна школа, завідувачем якої був Володимир Гнатович Теодорович. Першою вчителькою стала випускниця житомирської гімназії Людмила Масюкевич. Та через низьку заробітну плату розміром 50 рублів, попри грошову допомогу від громади, вчителька звільнилась. Тож на 1895-1896 навчальний рік виконувала обов’язки вчителя Людмила Речицька, що закінчила однокласне народе училище. Того року школу відвідували 34 хлопці та 8 дівчат.
З 3 лютого 1895 року в Стрибіжі відкрила свої двері церковно-парафіяльна школа, завідувачем якої був Володимир Гнатович Теодорович. Першою вчителькою стала випускниця житомирської гімназії Людмила Масюкевич. Та через низьку заробітну плату розміром 50 рублів, попри грошову допомогу від громади, вчителька звільнилась. Тож на 1895-1896 навчальний рік виконувала обов’язки вчителя Людмила Речицька, що закінчила однокласне народе училище. Того року школу відвідували 34 хлопці та 8 дівчат.
Окрім цієї школи, діяла ще одна — лютеранська, в колонії німців (нім. Kolonie Stribisch, Stribesch), які оселились на околиці Стрибіжа. Також при школі був молитовний дім. Відвідуваність учнів була дещо кращою, ніж в українській школі.
Наприкінці століття в Стрибіжі зазначались двоє майстрів-бондарів, що виготовляли відра та бочки. На околицях розмістились млини.
Населення стрімко зростало. За даними 1885 року в Стрибіжі числився 71 двір, де проживало 578 жителів. У 1906 році — 125 дворів, 895 жителів. Також зазначалась кількість жителів колонії Стрибіж — 50 дворів, 374 жителя.
На зламі століть село декілька разів відвідує етнограф Василь Григорович Кравченко. В одну із таких поїздок 1900 року його супроводжує фольклорист Климент Васильович Квітка (майбутній чоловік Лесі Українки), який за дорученням журналу «Київська старина» записує в Стрибіжі тексти унікальних пісень («Ой, за городом клен-дерево родить», «Ой, не шуми, дібровонько зелена», «Ой, піду я лісом-улицею» та «За нашою слободою»).
 |
| Карта початку XX століття |
На зламі століть село декілька разів відвідує етнограф Василь Григорович Кравченко. В одну із таких поїздок 1900 року його супроводжує фольклорист Климент Васильович Квітка (майбутній чоловік Лесі Українки), який за дорученням журналу «Київська старина» записує в Стрибіжі тексти унікальних пісень («Ой, за городом клен-дерево родить», «Ой, не шуми, дібровонько зелена», «Ой, піду я лісом-улицею» та «За нашою слободою»).
Багато уродженців Стрибіжа під час Першої світової війни боролись на фронтах, серед яких були: Альтман В.Ф., Андрусенко І.П., Андрусенко Й.Х., Амполь Л.Є., Бервельт Е.І., Бловняк Ф.Г., Вітвіцький К.І., Герасимчук М.Л., Головня А.П., Головня А.С., Головня П.С., Головня Т.І., Дрогорт Ф.Ф., Зозулевський Л.А., Клименко С.А., Колесник А.А., Литвинчук О.Г., Мартинчук І.І., Можаровський М.Є., Пилипчук Ф.М., Сірик З.С., Стрельченко О.Ф., Стрельченко Д.І., Стрельченко С.І., Шемет С.А., Штильтер А.М., Шиллер А.Б..
У 1915 році в Російській імперії вступив в дію закон про обмеження німецького землеволодіння та почався процес експропріації земель колоністів. Так, за даними 1916 року відомо, що принаймні 46 дрібних землевласників Стрибіжа були примусово позбавлені 476 десятин землі.
В колонії Стрибіж в квітні 1924 року у родині ремісника народилась майбутня поетеса Ройш (Рейш) Ельфріда (нім. Reusch Elfriede). Згодом родина перебралась до Житомира. У 1944 році вона отримала громадянство Німеччини, але вже за рік була репатрійована до СРСР, відбула 10 років на лісоповалі в республіці Комі, де в неї народилась донька Еріка (теж поетеса). Пізніше переїхала до Алма-Ати, в 1970-х роках працювала коректором у німецькому видавництві «Казахстан» та публікувалась в різних журналах. У 1992 році емігрувала до Німеччини в Бад-Ейнгаузен, де нещодавно відсвяткувала свій 90-річний ювілей.
Зі встановленням Радянської влади, у 1923 році утворено Стрибізьку селищну раду на чолі з Кравчуком Арсеном Романовичем. Першим головою Комітету незаможних селян (комнезаму) був відставний солдат Сірик Данило Михайлович. На той час у селі нараховувалось 242 двори, де проживало 1320 мешканців, а разом із колоніями — 1824 жителя.
В жовтні 1926 року Пулинському райвиконкому надійшов наказ виключити зі складу Стрибізької селищної ради німецьку колонію Стрибіж і разом із колоніями Лодзянівка та Адамівка об’єднати у новоутворену Стрибізьку національну німецьку сільраду.
У 1920-х роках в центрі села, неподалік вітряка, місцевий житель зводить новий млин. Але згодом його у власника було націоналізовано та передано в колгосп.
Об’єднання селянських господарств у колективне господарство «Перемога» відбулось у жовтні 1930 року. Головою колгоспу було обрано Стрельченка Захара Федоровича.
Та з початком формування колгоспу не всі селяни підтримували цю ідею. Так, з доповідної Генеральному секретарю Косіору відомо, що 1930 року 250 жінок села під час антирадянського виступу знищили книжки й плани приписників, що зберігались у бібліотеці, а також побили колгоспників.
У 1930-ті роки сусідні з Стрибіжем колонії постраждали від голодомору, так як часто опинялись на так званих «Чорних дошках» — в переліку поселень, в яких через невиконання продовольчого плану вилучались продукти харчування та шляхом розміщення спецзагонів блокували виїзд населення за межі території. Згодом, у 1934 році почались примусові депортації німецьких родин. І вже за даними, станом на 01 жовтня 1941 року колонії Стрибіж, Лодзянівка та Адамівка у переліку населених пунктів не значились. За селом і зараз росте горіх на місті німецької садиби, де стояв один із трьох вітряків. А неподалік — німецьке кладовище колонії Стрибіж.
Впродовж 1920—1940 років зводяться приміщення для дитячих ясел, сільради, комора, лазня.
Під час Другої світової війни, протягом окупації 1941—1943 років, в Стрибіжі розміщувався центр Червоноармійської районної ОУН. Місцеві мешканці під приводом Василя Олександровича Гребенюка (позивний «Шум») утворили добровільну організацію УПА.
 |
| Обеліск в центрі села. 2020 рік |
На фронтах проти німецьких військ бились 236 жителів Стрибіжа, 60 з яких загинули. На честь полеглих односельчан поблизу будинку культури встановлено пам’ятний обеліск.
В ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, 31 грудня 1943 року Стрибіж зайняли війська 351-ої стрілецької Шепетовської дивізії 18-го гвардійського стрілецького корпусу 60 Армії у складі Збройних сил СРСР під командуванням підполковника Д’ячкова Якова Івановича.
26,27 квітня 1944 року трибунал військ НКВС засудив багатьох учасників ОУН УПА до смертної кари. Місцевому торговцю Григорію Івановичу Вайтману присудили 20 років каторги за допомогу повстанцям продуктами та ліками.
 |
| Звітна карта положення частин 60 А на 30-31.12.43 р |
У повоєнний період в Стрибіжі будується приміщення для дитячого садка, амбулаторія, контора колгоспу, господарські та ремісничі споруди колгоспу,
будинок культури, а в 1975 році — нова простора школа.
За ініціативи студента Михайла Михайловича Іщенка, задля написання дипломної роботи, в 1987 році почалась реставрація млина, що зберігся в центрі села. В результаті плідної співпраці студентів, школярів та місцевих жителів, у 1993 році вдалось запустити вітряк.
 |
| Приміщення, в яких в різні роки розміщувалась школа |
В наш час село, яке має таку давню та цікаву історію, продовжує розвиватись. Так, у 2014 році завдяки спільним старанням громади села та ЄС/ПРООН у Стрибіжі втілено проєкт зі встановлення вуличного освітлення з використанням сонячної енергії. В 2017 році Стрибізька сільська рада увійшла до складу Курненської сільської об’єднаної територіальної громади.
 |
| Опорний заклад Стрибізька ЗОШ І-ІІІ ступенів |
©Анастасія Новожилова, 2017-2020 р.
Пам’яті Ірини Данилівни Стрельченко (Сірик) присвячую.
Пам’яті Ірини Данилівни Стрельченко (Сірик) присвячую.
Використані джерела:
• Україна перед визвольною війною 1648–1654 рр. : 3бірка документів (1639–1648 рр.) / Відп. ред. М. Н. Петровський, К. Г. Гуслистий. АН УРСР. Інститут історії України; Управління державними архівами МВС УРСР; Центральний державний історичний архів УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1946. – 256 с.• Селянський рух на Україні 1569-1647: збірник документів і матеріалів. - К.: Наукова думка, 1993.
• Архив Юго-Западной России: Переписи еврейского населения в юго-западном крае в 1765-1791 гг. Часть 2. Том II. В.1-2, Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 239, 382.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1886. с. 647.
• Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1890. с. 423.
• Архив Юго-Западной России: Часть 6. Том II. Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого. 1870. с. 556.
• Boniecki Adam Herbarz polski : wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1 t. 9, Gebethner & Wolff, Warszawa, 1906.
• ЦДІАК України. — Ф. 236, оп. 2 Любомирські, спр. 108, 110
• Н. Черкаська. Документи Чуднівського графства з архіву Адама Понінського у Любарі – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5
• Острозька давнина. Науковий збірник / Ред. кол. Ігор Пасічник (гол. ред.), Ігор Тесленко (відпов. ред.) та ін. – Остріг: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2016. – Вип. 5. – 287 с.
• ДАЖО, фонд 118, опис 14, справа 38
• Gazeta Warszawska 1800, nr 104 (30 grudnia) + dod.
• Kazimierz Pułaski. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy : monografie i wzmianki. T. 1 Brody : nakł. Księgarni Feliksa Westa, 1911
• Wacław Lasocki. Wspomnienia z mojego życia T. 1 - nakładem Gminy Stoł. Król. Miasta Krakowa (1933)
• Волости и важнейшие селения Европейской России: Вып. 3 : Губернии Малороссийские и юго-западные : [Харьковская, Полтавская, Черниговская, Киевская, Волынская, Подольская]. - 1885. - [8], 333 c. : табл. - В подзаг. : По дан. обслед-я произвед. стат. учреждениями М-ва вн. дел, по поруч. Стат. Совета.
• Селянський рух на Україні 1826—1849 рр.: Збірка документів і матеріалів. -К.:Наукова думка, 1985—504 с.
• Gazeta Codzienna. Warszawa. 1860, nr 222
• Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.
• Теодорович Н. И. Волынская духовная семинария: история первоначальнаго устройства ея и подведомственных ей духовных училищ : списки воспитанников, окончивших в ней курс учения, а также начальников и наставников ея в период времени с 1796 по 1900 г. : с приложением портрета митрополита Антония Рафальскаго и его писем / Н. Ив. Теодорович. - Почаев : Тип. Почаевской Успенской лавры, 1901. - [6], II, 1023 с., [1] л. портр.; 24 см.
• Отчет Волынского Епархиального Наблюдателя о состоянии церковных школ Волынской епархии в учебно-воспитательном отношении за 1909-1910 учебный год Житомир, Волынская губернская типография
• Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 15, [Dopełnienia]. Cz. 2, Januszpol-Żyżkowa ; Dodatek: Aleksin-Wola Justowska 1902
• Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.
• Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007
• Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир: Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
• Die Deutschen Russlands. Siedlungen und Siedlungsgebiete. Lexikon." V. Diesendorf. Moskau, 2006
• Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.
• Бернацький В.Р. Релігійні об'єднання Волині-Житомирщині в умовах більшовицького режиму 1920-1930-х рр.: дис… канд. іст. наук: 07.00.01. Рівне, 2016.• Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.
• М. Костриця. Дослідник Воолині фольклорист Климент Квітка.
• Квітка Климент. Збірник українських пісень з нотами / Гармонізація Б. Яновського. Київ, 1902
• Квітка К.В. Українські народні мелоії. Ч.1. Збірник/ Упроряд. та ред. А.І. Іваницького: Наукове видання — К., 2005. — 480 с. з нот.
• https://www.wolhynien.de/
• "Gemeindebrief" Ev.-Luth. Wichernkirchengemeinde Bad Oeynhausen, 2019
• ДАЖО Р—326 «Виконком Житомирської окружної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів» опис 1, справа 254
• Жилюк В. М. (2008). Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941-1955 рр.: Монографія. Рівне: Волинські обереги. с. 308 с.
• Карта ЦАМО, Фонд: 417, Опис: 10564, Справа: 584
• Особистий архів депутата та колишнього голови колгоспу Романчука Якова Леонтійовича, а також бібліотекаря Терещук Тамари Олександрівни.