Село Левків Житомирського району

Археологічні дослідження у центрі села та на берегах річок Тетерів і Калинівка виявили декілька поселень ранньозалізного віку, черняхівської культури та древньоруського часу. До наших днів неподалік від села зберіглись залишки Змієвих валів ХІ-ХІІ ст., лінії Фастів — село Бистри. 

Ловковські землі згадані в Актах розмежування 1458 року земель Каленика Скіпора.

У Литовських метриках 1440—1498 років в описах Київського воєводства близько 1471 року йдеться про приписне село житомирського замку Ловков (польськ. — Łowków). За цим документом тут проживали: 10 данників, що не виконували робіт для замку, а платили данину місту Житомиру медом, 18 селян-пахарів, що поселились не давно та платили подимне (податок з кожного домогосподарства), 2 двори не платили, 5 ловчих (мисливців), що ходили на полювання для міста. Певно від того, що в селі жили замкові ловчі, воно і отримало назву Ловків. А з середини XIX ст. поселення вказується як Левків. 

Польський король Олександр Ягеллончик 22 травня 1506 року віддав за «вислугу» Ловків у володіння зем’янину Гнівошу Вороні (польськ. — Gniewosz Worona). Село згодом успадкує його син Стецько (польськ.– Stećko Woronicz), згодом — онук Миколай (польськ. — Mikołaj Woronicz).

Згідно ревізії 1545 року у Ловкові проживало 24 чоловіки, що підтримували у  замку одну «городню». На 1552 рік в селі проживало 10 чоловік, а його власники Вороничі лиш час від часу навідувались з Хмільника. 

Герб родини
Стрибелів

У жовтні 1586 року Миколай Воронич продає свою частку спадщини, зокрема Ловков, троюрідному брату Богдану Стрибилю (польськ. — Bohdan Strybił), сину Івана Стрибиля з с. Пилиповичі та Овдотьї Івашковни Воронянки (польськ. — Owdotyja Woronianka młodsza). Пан Стрибиль належав до заможної шляхти. У його володінні також були Пилиповичі, Торчин, Студена Вода, Бугайки. 

Навесні 1588 року князь, отаман Запорозький Кирик Остафійович Ружинський зі свого маєтку в Котельні наслав слуг під керівництвом війта на ловківські землі, вирубав частину лісу та побив декількох селян. 

По смерті Богдана, землі розділили між собою семеро його синів. 

Антифеодальний рух, що ширився на Київщині та Волині, не оминув Ловков. У лютому 1611 року Стрибиль подав скаргу, де йшлося про те, що кілька сотень козаків-повстанців під керівництвом Книша та Магдалянського напали на маєток Ловков. А наступного року власники села — онуки Богдана Абрам та Михайло Остафійовичі Стрибилі скаржились про втечу декількох підданих до сусідніх сіл. 

В період Національно-визвольної війни Стрибилі, як і більшість шляхтичів, покидали свій маєток. Так, 1648 року було подано маніфестацію перед гродським урядом про знищення маєтків родини та про втрату документів на свої землі під час втечі перед наступом козаків. 

В актах Люстрації подимного в Житомирському повіті 1683 року в Ловкові пана Стрибиля вказано вісім димів (хат), з яких сплачувалось 2 злотих; та два дима селян, з яких також 2 злотих.

У 1751 році гайдамаки пограбували маєток, що належав на той час новогродському чашнику Михайлу Стрибилю. Станом на 1754 рік вдова Михайла Стрибиля сплачувала місту Житомиру 25 злотих, а у скарбницю 100 злотих.

Портрет Станіслава-Костки
Урсин-Прушинського

Під час люстрації староств Житомирського повіту, станом на 1775  рік Ловков з 246 димами належав скарбнику київському Вавжинцю-Лаврентію Урсин-Прушинському роду герба Равич (польськ. — Wawrzyniec-Laurenty Ursyn-Pruszyński), сину Павла та Ґелени з Боденських. В середині століття він придбав Котелянський ключ у Юзефа Любомирського.

Наприкінці 1780-х років власником цих земель вже вказаний його син Станіслав-Костка Урсин-Прушинський (польськ. — Stanisław-Kostka Ursyn-Pruszyński), що був каштеляном (старостою) житомирського замку впродовж 1786—1795 років. У той же час він викупив замок в Поморянах. Історик Ян Дуклян Охоцький в своїх описах про звичаї та побут шляхти Правобережної України згадував Станіслава Прушинського, як про одного з найкращих господарів, а саме про його зразкове утримання Ловковського маєтку з дерев'яною садибою. Та все ж родина Прушинських віддавала перевагу своєму маєтку в Поморянах.

Герб родини
Урсин-Прушинських

У 1793 році, за другим поділом Речі Посполитої, Правобережжя входить до складу Російської імперії. Ловків стає одним з найбільших поселень Житомирського повіту новоутвореної Волинської губернії.

У 1796 році Станіслав Прушинський помирає. А Ловков, Бистрі та Калинівка відходять у володіння житомирського каштеляна, графа Юзефа (Йозефа) Станіславовича Прушинського (польськ. — Józef Ursyn-Pruszyński). Його дружиною була Тереза-Текля Янівна Павша гербу Левіла (польськ. Teresa Tekla Pawsza h. Leliwa), у шлюбі з якою вони мали сина Антонія і двох доньок — Анелію та Емілію. Помер Юзеф Прушинський в березні 1821 року та був поховани у родиній каплиці в Помрянах.  

Анеля Прушинська вийшла заміж за кузина свого батька — Еразма Антонієвича Прушинського (польськ. Erazm Ursyn-Pruszyński z Pruszyna h. Rawicz). Після передчасної смерті дружини, Еразм одружився на її молодшій сестрі Емілії. В подружжя народились син Вінцентій та донька Емілія-Теофіла-Евеліна, яка 1845 року вийшла заміж за Антонія Станіславовича Липського. Земський суддя, Еразм Прушинський, передусім відомий тим, що відбудував два крила успадкованого ним Поморянського замку в Золочівському повіті, що на Галичині. 

Та згодом шлюб Прушинських розпався. У 1833 році пані Емілія подала на розлучення, про що свідчать документи з поморянського архіву. Після розлученя, Емілія Прушинська повернулась з Поморян до Ловкова та на початку вересня 1841 року вдруге вийшла заміж у віці 38-ми років. Її обранцем став молодший від неї на десять років дворянин із Житомира, лейтенант Анзельм Антонович Клечинський (польськ. — Anzelm Kleczynski). Разом з новою родиною в Ловкові проживав Антон Клечинський, пані Юзефа Клечинська з роду Ришковських та їх донька Михайлина.  

Власником містечка Ловков Житомирського повіту, Волинської губернії, у Ревізіях 1850 року значиться пан Клечинський. Йому також належали села Калинівка, Бистра та ферма (Клечин).

За Ревізією 1858 року у пана Клечинського в містечку Ловкові значилось 1497 душ кріпаків, в Калинівці — 351, в селі Бистрі — 137, на слободі Еміліївці (згодом це колонія Левківський Корчунок, в наш час — частина села Березина) — 29 душ. 

Вдруге Анзельм одружився на вдвічі молодшій за нього Вікторії Лозницькій (польськ. — Wiktoria Łozińska), яка народила йому четверо дітей: Мечислава, Вікторію-Корнелію (1866 р.н.), Казиміра (1868 р.н.) та Марію-Луцію (1870 р.н.).

Фінансові справи пана Клечинського йшли не так добре. Село Калинівка відходить новому власнику — колезькому раднику Ламберту Базильовичу (Васильовичу) Опоцькому (пол. Lambert Opocki). Влітку 1860 року третейський суд розглядав земельний спір між Клечинським та Опоцьким. Роздільний запис навесні 1861 року поставив в цьому питанні крапку. А згодом Ламберт Опоцький навіть став хрещеним батьком Вікторії-Корнелії Клечинської.

Навесні 1864 року Анзельм Клечинський заклав свої маєтки Ловків та Бистри.  

У 1786 році в Ловкові вже була римо-католицька мурована капличка, у якій зберігалась ікона розп'яття Ісуса Христа. Станом на 1788 року також була православна церква Успіння Богородиці. На зламі століть в Ловкові значилась ще одна церква — Преображення Господнього. За даними 1795 року священником Успінського храму був Семен Петрович Тетеруковський, а в Преображенському служили ієрей Сильвестр Романович Вікура та д'ячок Семен Федорович Безшкурий. У 1862 році на кошти прихожан в Ловкові була побудована нова церква Преображення Господнього. Дерев'яна, з дзвіницею, на кам'яному фундаменті. До приходу належали Бистрі та Кошарища. При церкві діяла школа на 40 учнів. У 1869 році на цвинтарі побудована церква Св. Димитрія Солунського. Причтові приміщення побудовані в 1888 та 1910 роках. 

Преображенська церква. Фото 2016 р.

У 1867 році на території Левкова було знайдено скарб — 201 білонна (розмінна) монета.

На мапах 1865—1875 років в урочищі Мокрець, на правій притоці Тетерева Русятинці, вказана винокурня, в урочищі Рухлянка — пасіка, а поблизу кладовища — цегельня.

В травні 1869 року Клечинський знову заклав свій маєток. А 16 грудня 1870 року помер віці 52-х років через пухлину. Був похований на католицькому кладовищі міста Житомира. 

У 1870 році в містечку запрацював винокурний та спиртоочисний завод № 2 на паровому двигуні. Спирт виготовляли з картоплі та хлібу.

Ловков опинився у власності родини росіян Караєвих.

А наступною землевласницею Левкова, Калинівки та Бистер стала графиня Анастасія Федорівна 

Анастасія Нірод (Трєпова)

Нірод (дів. Трєпова), донька генерала кавалерії Федора Федоровича Трєпова (старшого). Її чоловіком був граф Максиміліан-Карл-Бенедикт Остафійович Нірод — член Ради міністра внутрішніх справ Російської імперії, тому родина постійно проживала у столиці і лиш зрідка навідувалась до свого палацу у Левкові. 

1873 року в Левкові відкрито двокласне сільське училище. Також працював свічковий та смоляний завод на східній околиці містечка (на правому березі Тетерева), шість крамниць, фельдшерський пункт, аптека Ушеренка.

З будівництвом одноколійної залізничної гілки Житомир—Бердичів 1896 року через землі Ніродів поблизу селища Бистра, виникла платформа, яка серед населення отримала назву Графська.

За ініціативою Єлизавети Сергіївни Трєпової (дружини Федора Трєпова молодшого), у 1897 році графиня Нірод виділила частину земель у сосновому бору над річкою Тетерів (в районі залізничного мосту) під будівництво дитячого літнього санаторію ім. Великої княжни Ольги Миколаївни. Метою відкриття було надання слабим дітям найбіднішого міського населення умов для оздоровлення протягом літа. Санаторій мав два дерев'яні корпуси і був розрахований на 50 хлопців та 50 дівчат. Також тут побудовано сторожку залізничного мосту. На будівництво комплексу було пожертвовано житомирськими меценатами близько 14 тисяч рублів, а житомирські лікарі погодились працювати безкоштовно.

В околицях Левкова наприкінці XIX ст. — початку XX ст. розміщувався хутір Зеленої (31 житель) та Рухлянка, фільварок Клечин (8 жителів), також селяни проживали в урочищах Любка (20 жителів), Нетребовка (13 жителів) та Русятинка (3 жителя). Нетребівкою називалась частина хутора Русятинка, що належала селянину Василю Нетребенко (станом на 1913 рік він володів 61 десятиною).

Карта 1909—1915 років

В.О. Римський-Корсаков

Під час Першої російської революції 1905—1907 років, у 1906 році 200 робітників винокурні, що в урочищі Русятинка, оголосили страйк Северину Михновському, що на той час орендував цю економію.

У 1907 році орендарем Левківського маєтку (1200 десятин з 4852 десятин графині Нірод) зазначався дворянин, статський радник Василь Олександрович Римський-Корсаков, якому належало село Лемеші поблизу Райгородка та Корсакова ферма. Також він орендував винокурний завод. Помер 1909 року, та його спадкоємці залишались орендарями винокурні й у 1913 році. 

Того ж 1907 року в Левкові діяв лісопильний завод М.М. Розенберга, де працювало 15 чоловік. Проте, вже з 1909 року згадки про лісопильню відсутні.

Станом на 1913 рік Анастасії Федорівні належав Левків з винокурно-ректифікаційним заводом під номером 2 (орендар Адам Станіславович Петрасевич) та двома водяними млинами (орендар Йосип В’ячеславович Ірасек), лісопилка в урочищі Любна (Любка також) (в оренді купця Аврума Шпильберга), село Бистрі з водяним млином. На винокурному заводі працювало 25 робітників і за рік виготовлялось близько 140 тис. літрів спирту. Млини за рік переробляли до 130 тис. пудів зерна. Двокласним училищем завідував Матчук Микола Іванович. За даними 1915 року винокурню орендував вже Ю. С. Рупневський, а млин в Бистрах — Б. Ф. Кржеховський.

Наприкінці 1917 року селяни, дізнавшись про революцію, вчинили кілька нападів на маєток. Захопили склад лісоматеріалів, зруйнували господарські будівлі, відмовлялись сплачувати оренду. Війська Центральної ради придушили цей виступ, але Анастасія Федорівна була змушена піти на поступки та віддати в оренду селянам 600 десятин землі, а також зменшити орендну плату до 10 карбованців за десятину.

Залишки маєтку Ніродів, 2016 р.

У період революції 1917–1921, село Левків не раз переходило з рук в руки різних сил, проте остаточну перемогу встановили більшовики. По смерті доньки Віри у 1920 році, графиня Нірод емігрує з Петербургу разом із родиною сина Федора до Франції. 

Сільська рада утворена в 1919 році. У 1920 році в селі організовано хату-читальню та клуб ім. В.І. Леніна. 1921 року відкрито новий міст через річку Тетерів. За даними 1923 року в селі все ще діяли лісопильний та винокурний заводи. У містечку налічувалось 856 дворів, 4884 жителя. Станом на 1925 рік в Левкові діяла трудова школа, амбулаторія, бібліотека та три водяних млини.

В 1923-1925 роках Левків був районним центром.

1929 року на базі ТСОЗу створено колгосп «Передовик», площею 30 га, а за два роки вже діяло три колгоспи, які об'єднають у 1959 році під назвою ім. ХХ з'їзду КПСС.

У 1931 році Левківська сільрада виділила частину земель для авіадрому цивільної авіації.

В 1932–1933 та 1947 роках село пережило голод. Так, за даними Книги реєстрації актів цивільного стану Державного архіву Житомирської області, в цей період у селі померло 172 людини, імена яких наразі відомі.

Під час Другої світової війни 10 липня 1941 року село зайняли німецькі війська. Місцеве населення чинило опір, про що свідчить постійна співпраця з партизанськими загонами. 13 листопада 1943 року радянські війська звільнили село, проте 19 листопада німецькі війська повернулися. В ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, війська 18 армії 1-го українського фронту продовжували наступ на Житомир. Після запеклих боїв, батальйон 395 стрілецької дивізії 29 грудня 1943 року близько 08:00 ранку підійшов на південь Левкова, а 317 сд — зайняла хутір Калинівку. Тож, цього дня Левків було остаточно звільнено від німців. Вже наступного дня противник надав запеклий опір на рубіжі Студениця, Кмитів, Левків. 395 сд перенаправили на інше місце дислокації, а 71 сд залишилась у селі для відбиття контрударів противника з західного району (Бистрі, Станишівка), під час яких було поранено 13 солдат. Командний пункт 22-го стрілецького корпусу розмістили у Левкові.

Поступово жителі почали повертатись з евакуації. Відновили свою роботу лікарня, пологовий будинок, аптека, середня школа, клуб, бібліотека. Загалом у Другій світовій брали участь 617 левківців, з них — 322 загинуло, 608 — нагороджено орденами й медалями СРСР. У 1950 році поблизу школи на Братській могилі (1943 р.) встановлено скульптуру солдата поруч з обеліском.

Левків поступово відбудовувався. Так, було забурковано декілька вулиць, проведено водогін, село стало електрифікованим. Поблизу колишнього панського маєтку утворено парк. У 1971 році збудовано водонапірну башту.

Сучасний Левків продовжує розвивати свою інфраструктуру. Сьогодні багатьом житомирянам добре відомий дитячий літній табір, а живописні берега Тетерева приваблюють любителів відпочинку на природі. Але маю сподівання, що наступного візиту до Левкова, читачі також захочуть оглянути стару дерев’яну церкву, залишки графського маєтку, руїни млина та Змієві вали в Бистрах. А древнє село ще відкриє нам своє таємниче минуле та приємно вразить в майбутньому.

©Анастасія Новожилова, 2016 р.

Використані джерела:

1. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

2. Олександр Тарабукін "Житомир у давнину" (історико-археологічні нариси) — Житомир: ФОП Євенюк О.О, 2017

3. Змійовівали: зб. матеріалівнаук.-дослідницькоїспадщи- ни / А.С.Бугай; упорядкув., передм. О.Бугая. – К.: ДПВид. дім “Персонал”, 2011. – 276 с.:

4. Lietuvos Metrika = Lithuanian Metrica = Литовская Метрика. Knyga Nr. 3: (1440–1498); Užrašymų knyga 3 / Lietuvos istorijos institutas; [parengė Lina Anužytė, Algirdas Baliulis]. – Vilnius: Žara, 1998 (Kaunas: Aušra)

5. В.М. Кравченко. Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року. — К, 2005
6. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. – Киев: тип. Г.Т, Корчак-Новицкого, 1886.

7. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. № 8. - Киев, 1869.

8. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. : зб. док. і матеріалів / Голов. арх. упр. при КМУ [та ін.]; [упоряд.: Г. В. Боряк та ін. ; редкол.: М. Г. Крикун (відп. ред.) та ін.]. – Київ: Наук. думка, 1993. – 532, [2] c.

9. Національно-визвольна війна в Україні. 1648-1657. Збірник за документами актових книг / Керівник проекту Музичук О. В.; Упор.: Сухих Л. А., Страшко В. В. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – К., 2008. – 1011 с.

10. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XII–XVIII wieku: spisy. – T. 3: Ziemie ruskie. – Zeszyt 4: Urzędnicy wojewόdztw kijowskiego i czernichowskiego XV–XVIII wieku / Opracowali: Eugeniusz Janas, Witold Kłaczewski. Polska akademia nauk. Biblioteka Kόrnika; Instytut historii. – Kόrnik, 2002. – 344 s.

11. ЦДІА УРСР у Києві, ф. 269, спр. 502, арк. 108—112.
12. ДАЖО, фонд 118, опис 14, справа 26
13. ДАЖО, фонд 1, опис 3, справа 661

14. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

15. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир : Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с

16. Антонович, В. В. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.

17. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1884.

18. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.
19. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.

20. Журналы боевых действий. даты создания документа: с 31.12.1943 по 31.12.1943 г.
Архив: ЦАМО, Фонд: 236, Опись: 2673, Дело: 115

21. Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007
22. Краткий отчѐт об устройстве и первом годе деятельности Житомирской детской санатории имени ея Императорского Высочества великой княжны Ольги Николаевны. Житомир. 1898. с. 8.
23. Селиванов, А. (1898). Житомирская детская санатория. Вестник благотворительности. с. 82–83.
24. Гринёв. (1915). Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год(російська). Житомир: Волынская Губернская типография. с. 264.

25. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.

26. ДАЖО, Ф.154, оп. 2, спр. 103

27. ДАЖО, Ф.154, оп. 2, спр. 98,101,103