Наприкінці XIX століття археолог В.Б.
Антонович дослідив городище Замок в містечку Ліщин, а також городище в Тулині.
Під час розкопок було виявлено залізні бердиш, шаблю та спис. Також дослідник описав
два курганні могильники — один поблизу дороги на Кодню, а інший — на
церковному полі. Неподалік розкопок, на полі виявлено древній залізний
меч.
А історія цих земель ось яка. Перший Житомирський намісник Семен Скіпор,
що раніше був на службі у київських князів Олельковичів, отримав від Олелька
Володимировича за гарну службу маєтки Сосновичі, Лопатичі, Колодеж в
Житомирскому повіті та Гущинці під Вінницею. А в 1457 році отримав ще
й землі та селян Тулина від київського князя Семена Олельковича.
Його донька Марія Скіпорівна у 1480-х роках стала другою дружиною боярина Горностая-Остафія Романовича Волчковича гербу Радван (Подвійний), до якого по смерті батька перейшло Овручське намісництво. А землі пана Скіпора отримав як посаг. У 1503 році помирає пан Волчкович і землі переходять до його синів — Івана та Оникія.
Іван Остафійович у 1554 році отримав від польського короля Сигизмунда II Августа шляхетний герб Гіпокентавр.
З часом, через різні обставини єдиним спадкоємцем Горностаїв залишається воєвода Берестейський Гаврило Іванович. Пан Горностай постійно проживав у сусідньому селищі Тулини, де збудував свій оборонний замок. Разом із сином Гієронімом (Єронімом) сповідували кальвінізм – напрямок у протестантстві, що швидко поширився серед української шляхти.
Постійні війни поміж сусідами змушували деяких селян шукати кращої долі. Так, 1585 року двадцять селян Ліщина втекли до Котельні. У 1595 році до Ліщина прибули піддані Хом’яків-Смордовських. У 1601 році вдова ротмістра корогви королівської Єроніма - Беата Андріївна Горностай (з Лясот) скаржилась про втечу селян до містечка Обухова. 1611 року до маєтку київського підкоморія Самійла Єронімовича прибули піддані панів Стрибелів з села Кичкири, а також з сіл пана Немирича. Декілька селян Ліщина втекли до Кодні. Також у 1609 та 1611 були втечі з сіл Піски і Лука.
У 1641 році Ліщином заволоділи загони козаків, які прогнали протестантського пастора Станіслава Зайончківського.
Після періоду Козацько-польських війн села поступово розвиваються. Впродовж 1710-1725 років у Тулині побудована дерев'яна Свято-Покровська церква. А 1730(7) року — церква Пресвятої Богородиці в Ліщині, з чудотворною іконою «Всіх скорботних Радість».
В реєстрі Подимного податку 1754 року власником земель
Тулин, Ліщин, Лука, Млинище та Піски вказаний воєвода смоленський, київський і
познанський Станіслав Потоцький гербу Срібна Пилява (польськ. Stanisław
Potocki h. Pilawa). Син крупного магната, мецената, коронного гетьмана
Юзефа Андрійовича Потоцького (польськ. Józef Potocki h. Pilawa)
та Вікторії Вацлавни Лещинської (польськ. Wiktoria z Leszczyńskich
Potocka). Родина проживала в своєму палаці в Станиславові (сучасний
Івано-Франківськ).
На початку XIX ст., а саме 1804 року, новий землевласник пан Юзеф Поляновський незаконно заволодів частиною церковних земель разом із пасікою. Поляновським у 1805 році в Ліщині побудовано римо-католицький кам'яний костьол святої Трійці в стилі пізнього бароко, який був освячений 1806 року. Поруч, на північному-заході розмістилась двоярусна дзвіниця. Також будує в Ліщині цегельний одноповерховий палац в стилі класицизм. У плані будівля являє собою прямокутник, з двома бічними ризалітами (виступами) з колонами. По кутах палац прикрашений пілястрами.
Не зберіглось відомостей коли і ким було споруджено в селі дерев’яний храм Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста. У 1905 році на кошти прихожан зведено будівлі притчу. Також діяла церковно-парафіяльна школа.
В містечку Ліщин в 1853 році Людвиг Поляновський власним коштом реставрував стару церкву. Окрім неї та костелу для потреб вірян була невелика каплиця на кладовищі та синагога (метричні записи від 1854 р.).
Ян Поляновський помер 1857 року, села Тулин та Лука перейшли у володіння Марії Іванівни Поляновської (доньки від шлюбу з Августою Єзерською). У 1861 вона вийшла заміж за Яна Добровольського. У 1871 році пані Поляновська подарує доньці будинок з флігелем. Марія та Ян Кароль Добровольські гербу Долива (польськ. Jan
Dobrowolski h. Doliwa) з дітьми Казимиром,
Станіславом, Яном, Августом, Олександром та Марією проживали в тулинському маєтку.
В Луці 1855 року постав Свято-Миколаївський храм із дзвіницею. Окрім нього була невеличка каплиця над джерелом, з якого набирали освячену воду у свята. З 1884 року діяла церковно-парафіяльна школа. А в Тулині 1860 року відкрито Сільське Тулинсько-Ліщинське училище, в 1872 році відбулась реставрація церкви, неподалік якої в 1885 побудовано будівлі притчу.
У 1898 році помирає пані Добровольська, а за два роки — й Ян-Кароль. Більшу частину
земель отримує їх син, депутат Волинського Дворянського депутатського зібрання,
Казимір Іванович Добровольський. У його володінні також була Ліщинська ферма. В
1904 році Зигмунд Добровольський заснував у селі Лука винокурню з винною лавкою,
де на 1913 рік працювало 12 робітників. Спирт виготовляли з хліба і картоплі. Та
з роками винокурню переробили під млин. Того ж 1904 року в Тулині постає
одноповерховий неоготичний палац Олександра Івановича Добровольського, а в 1911
році — палац Добровольських в Луці.
Село Піски належало пану Перстяковичу, на 1867 рік — М. Колюбякіній, Ф. Добелевській, Єжовському пізніше — Словацькому. А на початку XX століття землі були розділені між такими землевласниками: Павленко Авксентій Петрович (847 десятин), Капеліст Михайло Леонтійович (203 десятини), Дзядович Іван Іполитович (91 десятина).
В 1864 році в селі побудовано невеличкий Свято-Георгіївський храм із дзвіницею. Над джерелом розміщувалась каплиця. Церковно-парафіяльна школа відкрита 13 березня 1885 року.
Після Лютневої революції, родини Добровольських та Невмержицьких емігрували до Польщі. На початку січня 1918 року їх маєтки були розграбовані, ліси вирубані, а маєток в Тулині зруйнований. Вціліла будівля палацу в Луці, в якій розмістили нову школу.
 |
| Герб Гіпокентавр |
Його донька Марія Скіпорівна у 1480-х роках стала другою дружиною боярина Горностая-Остафія Романовича Волчковича гербу Радван (Подвійний), до якого по смерті батька перейшло Овручське намісництво. А землі пана Скіпора отримав як посаг. У 1503 році помирає пан Волчкович і землі переходять до його синів — Івана та Оникія.
Іван Остафійович у 1554 році отримав від польського короля Сигизмунда II Августа шляхетний герб Гіпокентавр.
З часом, через різні обставини єдиним спадкоємцем Горностаїв залишається воєвода Берестейський Гаврило Іванович. Пан Горностай постійно проживав у сусідньому селищі Тулини, де збудував свій оборонний замок. Разом із сином Гієронімом (Єронімом) сповідували кальвінізм – напрямок у протестантстві, що швидко поширився серед української шляхти.
 |
| Печатка Гаврила Івановича Горностая. 1571 рік |
Перша документальна згадка про село Лещин Тулинського ключа в січні 1585
року, а саме в скарзі власника маєтку Гаврила Горностая на війта маєтку
Котельні у володінні князя, отамана запорозького Кирика Євстафійовича
Ружинського. Селяни Горностая вийшли з маєтку Тулинського до Лещина за сіном, а
декілька сотень слуг, селян та міщан під керівництвом вищезгаданого війта
напали на них. Одного селянина було вбито, а коней та вози з сіном викрали до
Котельні. Також Житомирським гродським урядом розглядалась справа про те, що
Ружинський привласнив собі орендовані у Горностая млин та корчму. Наступного
року вже скаржився князь Ружинський на напад урядника замку Лещинського Романа
Борисовича. Через деякий час у відповідь наслав слуг на Тулин і Лещино, де
виломали замкові ворота та поранили з лука одного слугу Горностая. Також князь
Ружинський разом зі слугами нападали на села Пєски та Середнє.
В цей час Самійло Горностай засновує в своєму
Ліщинському маєтку протестантську громаду. І в документах 1618 року Ліщин
вже згадується, як містечко. Того ж року, помирає пан Горностай. Оскільки його
спадкоємець Михайло ще не набув повноліття, землями опікувалась вдова
Самійла — Теофілія Адамівна (з Горайських).
 |
| Герб Венява родини Лещинських |
На 1627 рік у маєтках Горностаїв налічувалось аж
850 димів (дворів). Та по смерті неодруженого Михайла Самійловича
Горностая 1637 року, землі між собою розділили його сестри. Так, Ліщин, Тулини,
Луку, Млини, Піски,
Страйки, Іляшів, Воловку, Горностайпіль та палаци в Житомирі й Овручі
успадковує Анна Самійлівна Лещинська (дів. Горностай). Родина Лещинських
постійно проживала в місті Влодава, де всіляко сприяли поширенню
кальвінізму. Проте, Анна раптово помирає в 1639 році, а її спадкоємець -
чоловік Рафал Лещинський (син белзького воєводи Рафала Лещинського гербу
Венява) в 1640 році продає частину земель родичу Андрію Дрогойовському.
Після періоду Козацько-польських війн села поступово розвиваються. Впродовж 1710-1725 років у Тулині побудована дерев'яна Свято-Покровська церква. А 1730(7) року — церква Пресвятої Богородиці в Ліщині, з чудотворною іконою «Всіх скорботних Радість».
 |
| Портрет Станіслава Потоцького з замку в с. Підгірці |
В Офірному реєстрі 1789 року зазначено, що спадкоємець Ліщинcького ключа з 1772 року староста домбровицький Миколай Францевич Поляновський герба Побог (польськ. Mikołaj Polanowski). Його дружиною була Гелена Виговська (польськ. Helena Polanowska z Wyhowskih) з гетьманського роду. Село Лука було в оренді віце-регента
житомирського Лукаша Лашкевича, Млинище — у заставній власності стольника
перемишльський Юзефа Поляновського (польськ. Józef Polanowski), а село Піски належало
вдові стольника Бартоломея Бромирського Катажині з Щеньовських.
На початку XIX ст., а саме 1804 року, новий землевласник пан Юзеф Поляновський незаконно заволодів частиною церковних земель разом із пасікою. Поляновським у 1805 році в Ліщині побудовано римо-католицький кам'яний костьол святої Трійці в стилі пізнього бароко, який був освячений 1806 року. Поруч, на північному-заході розмістилась двоярусна дзвіниця. Також будує в Ліщині цегельний одноповерховий палац в стилі класицизм. У плані будівля являє собою прямокутник, з двома бічними ризалітами (виступами) з колонами. По кутах палац прикрашений пілястрами.
Його сини Людвиг Поляновський (польськ. Ludwik Polanowski) та Іван (Ян) входили до списку двохсот найбільших землевласників (що мали більше тисячі кріпаків).
В серпні 1825 року на околиці Ліщина стояв 3-й піхотний корпус під командуванням генерала Л. Рота. Саме тут, в Ліщинському таборі відбувались таємні зустрічі декабристів. І вже у вересні в сусідньому селищі Млинище було підписано угоду про співпрацю між Товариством об'єднаних слов'ян та членами Південного товариства. Обидві організації виступали за створення конституційної монархії та скасування кріпацтва, шляхом військового перевороту. В листопаді смерть російського імператора Олександра I прискорила заплановану на літо спробу державного перевороту, яка відбулась у Петербурзі вже в грудні. Миколі I вдалось придушити цей наступ. Зазнало поразки повстання Чернігівського полку, більшість учасників було вислано на каторгу, а п‘ятьох страчено: С.І. Муравйова-Апостола, М.П. Бестужева-Рюміна, П.І. Пестеля, П.Г. Каховського та К.Ф. Рилєєва.
Село Млинище 1856 року в Емілії-Теофіли-Евеліни Липської (дів. Прушинська) придбала Феодосія Елігіївна з Піотровських Шерстет. Коли ж в листопаді 1889 року пані Шерстет померла від раку, то 1890 року її спадкоємицею стала сестра – Станіслава Елігіївна Малиновська. А 1903 року Млинище відійшло до дворянина Казиміра-Генріха Цезаровича-Собіновича Малиновського.
В серпні 1825 року на околиці Ліщина стояв 3-й піхотний корпус під командуванням генерала Л. Рота. Саме тут, в Ліщинському таборі відбувались таємні зустрічі декабристів. І вже у вересні в сусідньому селищі Млинище було підписано угоду про співпрацю між Товариством об'єднаних слов'ян та членами Південного товариства. Обидві організації виступали за створення конституційної монархії та скасування кріпацтва, шляхом військового перевороту. В листопаді смерть російського імператора Олександра I прискорила заплановану на літо спробу державного перевороту, яка відбулась у Петербурзі вже в грудні. Миколі I вдалось придушити цей наступ. Зазнало поразки повстання Чернігівського полку, більшість учасників було вислано на каторгу, а п‘ятьох страчено: С.І. Муравйова-Апостола, М.П. Бестужева-Рюміна, П.І. Пестеля, П.Г. Каховського та К.Ф. Рилєєва.
Село Млинище 1856 року в Емілії-Теофіли-Евеліни Липської (дів. Прушинська) придбала Феодосія Елігіївна з Піотровських Шерстет. Коли ж в листопаді 1889 року пані Шерстет померла від раку, то 1890 року її спадкоємицею стала сестра – Станіслава Елігіївна Малиновська. А 1903 року Млинище відійшло до дворянина Казиміра-Генріха Цезаровича-Собіновича Малиновського.
Не зберіглось відомостей коли і ким було споруджено в селі дерев’яний храм Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста. У 1905 році на кошти прихожан зведено будівлі притчу. Також діяла церковно-парафіяльна школа.
В містечку Ліщин в 1853 році Людвиг Поляновський власним коштом реставрував стару церкву. Окрім неї та костелу для потреб вірян була невелика каплиця на кладовищі та синагога (метричні записи від 1854 р.).
В другій половині століття в Ліщині працював смоляний
завод, два млини та дванадцять крамниць. Маєтком володіли
одразу декілька чоловік: Людвиг Миколайович Поляновський, його донька Олена
Людвігівна Невмержицька (польськ. Helena Jezierska Niewmierzycka z Polanowskich) та Микола Петрович Добринін. Пан Поляновський
помер навесні 1867 року. Олена Людвігівна проживала в старому батьківському маєтку. З Йосипом Лук'яновичем Невмержицьким (пол. Józef Niewmierzycki h. Samson) одружились в серпні 1879 року, в шлюбі у них народились діти Зофія (померла дитиною), Казимир, Вацлав та Анна. По смерті чоловіка, Олена виходить заміж за Модеста Генріховича Єзерського з Лісівщини, у якого був власний маєток в Янківцях. В цьому шлюбі мали доньку Бону та сина Генріха. Вдруге Єзерська-Невмержицька овдовіла 1901 року.
Землі Ліщина на початку XX ст. були розподілені між землевласниками так: 1108
десятин Невмержицького Казимира Йосиповича (в оренді Годлевського В’ячеслава Францовича),
336 десятин у Добриніна М. П. (також в оренді Годлевського) та 128 десятин у Поляновської
Юхимія-Софія Людвігівни. В містечку на той час були: міщанська управа, аптека
Вольфа, три бакалійні магазини, винна лавка та лавка шкіряних товарів. Також
працював млин Казиміра Невмержицького. Раз на два тижні, у середу, в містечку
проходили ярмарки.
 |
| Тулинський палац родини Добровольських (1904 року) |
В Луці 1855 року постав Свято-Миколаївський храм із дзвіницею. Окрім нього була невеличка каплиця над джерелом, з якого набирали освячену воду у свята. З 1884 року діяла церковно-парафіяльна школа. А в Тулині 1860 року відкрито Сільське Тулинсько-Ліщинське училище, в 1872 році відбулась реставрація церкви, неподалік якої в 1885 побудовано будівлі притчу.
 |
| Палац Добровольських в Луці (1911 р.) |
Село Піски належало пану Перстяковичу, на 1867 рік — М. Колюбякіній, Ф. Добелевській, Єжовському пізніше — Словацькому. А на початку XX століття землі були розділені між такими землевласниками: Павленко Авксентій Петрович (847 десятин), Капеліст Михайло Леонтійович (203 десятини), Дзядович Іван Іполитович (91 десятина).
В 1864 році в селі побудовано невеличкий Свято-Георгіївський храм із дзвіницею. Над джерелом розміщувалась каплиця. Церковно-парафіяльна школа відкрита 13 березня 1885 року.
Після Лютневої революції, родини Добровольських та Невмержицьких емігрували до Польщі. На початку січня 1918 року їх маєтки були розграбовані, ліси вирубані, а маєток в Тулині зруйнований. Вціліла будівля палацу в Луці, в якій розмістили нову школу.
З остаточним встановленням Радянської влади, в 1923
році утворено Ліщинську, Луківську, Млинищенську, Пісківську та Тулинську сільради,
а з 1926 року Ліщин перестає значиться, як містечко. В лютому 1930 року
зачиняється синагога, а приміщення було передане під єврейський клуб.
У вересні 1933 року в газеті «Ленінський шлях» в
переліку «Чорної дошки» з’явилась Тулинська сільрада (голова Кирилюк,
секретар Марчевський), Ліщинська (голова Якимчук, секретар Дорн), Луківська та
Млинищенська сільради через «злочинне зривання завдань партії й уряду з
осінньої сівби». Тулинська сільрада відзначалась і в жовтні і в листопаді
як «зривачі картоплездачі». А це означало, що в село припиняли постачати
товари, вивозили усю продукцію з магазинів, направлялись каральні органи для
очистки влади та озброєні загони для оточення села. Найбільше від Голодомору
1932-33 років постраждало саме село Тулин — 193 загиблих, тому 27 червня
1969 року прийнято рішення про приєднання села до Ліщина.
Багато селян постраждали від радянських репресій та
Другої світової війни. Під час німецької окупації села входили до так званої округи Геґевальд
(з нім. Заповідний ліс) та
отримали нові назви: Klein Lüneburg (Ліщин), Am Hügel
(Лука), Mödersdorf (Млинище), Tiefenbach (Піски). Згідно плану
заселення округи німцями, багатьох місцевих жителів примусово депортували. Наприкінці
грудня 1943 року радянські війська зайняли села в ході
Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. На жаль, маєток в
Млинищах за період війни був зруйнований.
З настанням мирних часів, поступово почалась відбудова інфраструктури.
В грудні 2016 року села увійшли до Станишівської об’єднаної територіальної громади. Місцеві жителі знають та шанують свою багатовікову історію. Пам’ятають та старанно передають її і нащадки родини Добровольських. До наших часів збереглась в Ліщині будівля маєтку Поляновського та будівля Троїцького костелу із дзвіницею (зараз тут церква), а також садиба та млин (колишня винокурня) Добровольських в Луці.
З настанням мирних часів, поступово почалась відбудова інфраструктури.
В грудні 2016 року села увійшли до Станишівської об’єднаної територіальної громади. Місцеві жителі знають та шанують свою багатовікову історію. Пам’ятають та старанно передають її і нащадки родини Добровольських. До наших часів збереглась в Ліщині будівля маєтку Поляновського та будівля Троїцького костелу із дзвіницею (зараз тут церква), а також садиба та млин (колишня винокурня) Добровольських в Луці.
©Анастасія Новожилова, 2019 р.
Використані джерела:
1. Антонович, В. В. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.
2. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. №№ 1-8. - Киев, 1869-1871. – 351 с.
3.
4. Розов Володимир. Українські грамоти. Том 1: XIV в.
і перша половина XV в. — К., 1928.
Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego. – 1913.
5. Задорожна О. Протестанти з роду Горностаїв
(середина XVI-перша половина XVII ст.) // Наукові записки НаУКМА. Том 20.
Історичні науки. Ч. 1. — 2002. — с. 61-66.
6. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник
документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.
7. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 3, Warszawa: nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914
8. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1884. — T. V
9. Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 272 с.
10. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание
церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.
11. Иконников В. С. Крестьянское движение в Киевской
губернии в 1826— 27 гг. в связи с событиями того времени (по архивным
материалам). 1905 р. // Ін-т рукопису Нац. б-ки ім. В. І. Вернадського. Ф. 46.
Од. зб. 667. 12 арк.
12. Список населенных мест Волынской губернии / Издание
Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская
губернская типография. – 1906. – 222 с
13. Весь Юго-Западный край : справ. и адрес. кн. по
Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт.
палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев :
Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913
14. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій
Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007
15. Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир : Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
16. Antoni Urbański, "Z czarnego szlaku i tamtych rubieży : zabytki polskie przepadłe na Podolu, Wołyniu, Ukrainie", Warszawa, 1928
17. Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.
18. Артемов А.А. и др. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Иллюстрированный справочник-каталог. В 4-х т. Т.2. Винницкая, Волынская, Ворошиловградская, Днепропетровская, Донецкая, Житомирская, Закарпатская, запорожская, Ивано-Франковская, Кировоградская, Крымская области. - К.: Будiвельник, 1984. - 336с.
19. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.
20. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог, т. 2. К., 1983
16. Antoni Urbański, "Z czarnego szlaku i tamtych rubieży : zabytki polskie przepadłe na Podolu, Wołyniu, Ukrainie", Warszawa, 1928
17. Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.
18. Артемов А.А. и др. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Иллюстрированный справочник-каталог. В 4-х т. Т.2. Винницкая, Волынская, Ворошиловградская, Днепропетровская, Донецкая, Житомирская, Закарпатская, запорожская, Ивано-Франковская, Кировоградская, Крымская области. - К.: Будiвельник, 1984. - 336с.
19. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.
20. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог, т. 2. К., 1983
