Ліщин, Тулин, Лука, Млинище та Піски

Наприкінці XIX століття археолог В.Б. Антонович дослідив городище Замок в містечку Ліщин, а також городище в Тулині. Під час розкопок було виявлено залізні бердиш, шаблю та спис. Також дослідник описав два курганні могильники — один поблизу дороги на Кодню, а інший — на церковному полі. Неподалік розкопок, на полі виявлено древній залізний меч.  

А історія цих земель ось яка. Перший Житомирський намісник Семен Скіпор, що раніше був на службі у київських князів Олельковичів, отримав від Олелька Володимировича за гарну службу маєтки Сосновичі, Лопатичі, Колодеж в Житомирскому повіті та Гущинці під Вінницею. А в 1457 році отримав ще й землі та селян Тулина від київського князя Семена Олельковича.  

Герб Гіпокентавр

Його донька Марія Скіпорівна у 1480-х роках стала другою дружиною боярина Горностая-Остафія Романовича Волчковича гербу Радван (Подвійний), до якого по смерті батька перейшло Овручське намісництво. А землі пана Скіпора отримав як посаг. У 1503 році помирає пан Волчкович і землі переходять до його синів — Івана та Оникія. 

Іван Остафійович у 1554 році отримав від польського короля Сигизмунда II Августа шляхетний герб Гіпокентавр. 

З часом, через різні обставини єдиним спадкоємцем Горностаїв залишається воєвода Берестейський Гаврило Іванович. Пан Горностай постійно проживав у сусідньому селищі Тулини, де збудував свій оборонний замок. Разом із сином Гієронімом (Єронімом) сповідували кальвінізм – напрямок у протестантстві, що швидко поширився серед української шляхти.

Печатка Гаврила Івановича
Горностая. 1571 рік

Перша документальна згадка про село Лещин Тулинського ключа в січні 1585 року, а саме в скарзі власника маєтку Гаврила Горностая на війта маєтку Котельні у володінні князя, отамана запорозького Кирика Євстафійовича Ружинського. Селяни Горностая вийшли з маєтку Тулинського до Лещина за сіном, а декілька сотень слуг, селян та міщан під керівництвом вищезгаданого війта напали на них. Одного селянина було вбито, а коней та вози з сіном викрали до Котельні. Також Житомирським гродським урядом розглядалась справа про те, що Ружинський привласнив собі орендовані у Горностая млин та корчму. Наступного року вже скаржився князь Ружинський на напад урядника замку Лещинського Романа Борисовича. Через деякий час у відповідь наслав слуг на Тулин і Лещино, де виломали замкові ворота та поранили з лука одного слугу Горностая. Також князь Ружинський разом зі слугами нападали на села Пєски та Середнє.

Постійні війни поміж сусідами змушували деяких селян шукати кращої долі. Так, 1585 року двадцять селян Ліщина втекли до Котельні. У 1595 році до Ліщина прибули піддані Хом’яків-Смордовських. У 1601 році вдова ротмістра корогви королівської Єроніма - Беата Андріївна Горностай (з Лясот) скаржилась про втечу селян до містечка Обухова. 1611 року до маєтку київського підкоморія Самійла Єронімовича прибули піддані панів Стрибелів з села Кичкири, а також з сіл пана Немирича. Декілька селян Ліщина втекли до Кодні. Також у 1609 та 1611 були втечі з сіл Піски і Лука.  

В цей час Самійло Горностай засновує в своєму Ліщинському маєтку протестантську громаду. І в документах 1618 року Ліщин вже згадується, як містечко. Того ж року, помирає пан Горностай. Оскільки його спадкоємець Михайло ще не набув повноліття, землями опікувалась вдова Самійла — Теофілія Адамівна (з Горайських).

Герб Венява
родини Лещинських

На 1627 рік у маєтках Горностаїв налічувалось аж 850 димів (дворів). Та по смерті неодруженого Михайла Самійловича Горностая 1637 року, землі між собою розділили його сестри. Так, Ліщин, Тулини, Луку, Млини, Піски, Страйки, Іляшів, Воловку, Горностайпіль та палаци в Житомирі й Овручі успадковує Анна Самійлівна Лещинська (дів. Горностай). Родина Лещинських постійно проживала в місті Влодава, де всіляко сприяли поширенню кальвінізму. Проте, Анна раптово помирає в 1639 році, а її спадкоємець - чоловік Рафал Лещинський (син белзького воєводи Рафала Лещинського гербу Венява) в 1640 році продає частину земель родичу Андрію Дрогойовському.

  

У 1641 році Ліщином заволоділи загони козаків, які прогнали протестантського пастора Станіслава Зайончківського.

Після періоду Козацько-польських війн села поступово розвиваються. Впродовж 1710-1725 років у Тулині побудована дерев'яна Свято-Покровська церква. А 1730(7) року — церква Пресвятої Богородиці в Ліщині, з чудотворною іконою «Всіх скорботних Радість».

Портрет
Станіслава Потоцького
з замку в с. Підгірці 

В реєстрі Подимного податку 1754 року власником земель Тулин, Ліщин, Лука, Млинище та Піски вказаний воєвода смоленський, київський і познанський Станіслав Потоцький гербу Срібна Пилява (польськ. Stanisław Potocki h. Pilawa). Син крупного магната, мецената, коронного гетьмана Юзефа Андрійовича Потоцького (польськ. Józef Potocki h. Pilawa) та Вікторії Вацлавни Лещинської (польськ. Wiktoria z Leszczyńskich Potocka). Родина проживала в своєму палаці в Станиславові (сучасний Івано-Франківськ).

В Офірному реєстрі 1789 року зазначено, що спадкоємець Ліщинcького ключа з 1772 року староста домбровицький Миколай Францевич Поляновський герба Побог (польськ. Mikołaj Polanowski). Його дружиною була Гелена Виговська (польськ. Helena Polanowska z Wyhowskih) з гетьманського роду. Село Лука було в оренді віце-регента житомирського Лукаша Лашкевича, Млинище — у заставній власності стольника перемишльський Юзефа Поляновського (польськ. Józef Polanowski), а село Піски належало вдові стольника Бартоломея Бромирського Катажині з Щеньовських.

На початку XIX ст., а саме 1804 року, новий землевласник пан Юзеф Поляновський незаконно заволодів частиною церковних земель разом із пасікою. Поляновським у 1805 році в Ліщині побудовано римо-католицький кам'яний костьол святої Трійці в стилі пізнього бароко, який був освячений 1806 року. Поруч, на північному-заході розмістилась двоярусна дзвіниця. Також будує в Ліщині цегельний одноповерховий палац в стилі класицизм. У плані будівля являє собою прямокутник, з двома бічними ризалітами (виступами) з колонами. По кутах палац прикрашений пілястрами.    

Його сини Людвиг Поляновський (польськ. Ludwik Polanowski) та Іван (Ян) входили до списку двохсот найбільших землевласників (що мали більше тисячі кріпаків).

В серпні 1825 року на околиці Ліщина стояв 3-й піхотний корпус під командуванням генерала Л. Рота. Саме тут, в Ліщинському таборі відбувались таємні зустрічі декабристів. І вже у вересні в сусідньому селищі Млинище було підписано угоду про співпрацю між Товариством об'єднаних слов'ян та членами Південного товариства. Обидві організації виступали за створення конституційної монархії та скасування кріпацтва, шляхом військового перевороту. В листопаді смерть російського імператора Олександра I прискорила заплановану на літо спробу державного перевороту, яка відбулась у Петербурзі вже в грудні. Миколі I вдалось придушити цей наступ. Зазнало поразки повстання Чернігівського полку, більшість учасників було вислано на каторгу, а п‘ятьох страчено: С.І. Муравйова-Апостола, М.П. Бестужева-Рюміна, П.І. Пестеля, П.Г. Каховського та К.Ф. Рилєєва.

Село Млинище 1856 року в Емілії-Теофіли-Евеліни Липської (дів. Прушинська) придбала Феодосія Елігіївна з Піотровських Шерстет. Коли ж в листопаді 1889 року пані Шерстет померла від раку, то 1890 року її спадкоємицею стала сестра – Станіслава Елігіївна Малиновська. А 1903 року Млинище відійшло до  дворянина Казиміра-Генріха Цезаровича-Собіновича Малиновського.

Не зберіглось відомостей коли і ким було споруджено в селі дерев’яний храм Воздвиження Чесного та Животворящого Хреста. У 1905 році на кошти прихожан зведено будівлі притчу. Також діяла церковно-парафіяльна школа.

В містечку Ліщин в 1853 році Людвиг Поляновський власним коштом реставрував стару церкву. Окрім неї та костелу для потреб вірян була невелика каплиця на кладовищі та синагога (метричні записи від 1854 р.).

В другій половині століття в Ліщині працював смоляний завод, два млини та дванадцять крамниць. Маєтком володіли одразу декілька чоловік: Людвиг Миколайович Поляновський, його донька Олена Людвігівна Невмержицька (польськ. Helena Jezierska Niewmierzycka z Polanowskich) та Микола Петрович Добринін. Пан Поляновський помер навесні 1867 року. Олена Людвігівна проживала в старому батьківському маєтку. З Йосипом Лук'яновичем Невмержицьким (пол. Józef Niewmierzycki h. Samson) одружились в серпні 1879 року, в шлюбі у них народились діти Зофія (померла дитиною), Казимир, Вацлав та Анна. По смерті чоловіка, Олена виходить заміж за Модеста Генріховича Єзерського з Лісівщини, у якого був власний маєток в Янківцях. В цьому шлюбі мали доньку Бону та сина Генріха. Вдруге Єзерська-Невмержицька овдовіла 1901 року.

  

Землі Ліщина на початку XX ст. були розподілені між землевласниками так: 1108 десятин Невмержицького Казимира Йосиповича (в оренді Годлевського В’ячеслава Францовича), 336 десятин у Добриніна М. П. (також в оренді Годлевського) та 128 десятин у Поляновської Юхимія-Софія Людвігівни. В містечку на той час були: міщанська управа, аптека Вольфа, три бакалійні магазини, винна лавка та лавка шкіряних товарів. Також працював млин Казиміра Невмержицького. Раз на два тижні, у середу, в містечку проходили ярмарки. 

Тулинський палац
родини Добровольських (1904 року)

Ян Поляновський помер 1857 року, села Тулин та Лука перейшли у володіння Марії Іванівни Поляновської (доньки від шлюбу з Августою Єзерською). У 1861 вона вийшла заміж за Яна Добровольського. У 1871 році пані Поляновська подарує доньці будинок з флігелем. Марія та Ян Кароль Добровольські гербу Долива (польськ. Jan Dobrowolski h. Doliwa) з дітьми Казимиром, Станіславом, Яном, Августом, Олександром та Марією проживали в тулинському маєтку. 

В Луці 1855 року постав Свято-Миколаївський храм із дзвіницею. Окрім нього була невеличка каплиця над джерелом, з якого набирали освячену воду у свята. З 1884 року діяла церковно-парафіяльна школа. А в Тулині 1860 року відкрито Сільське Тулинсько-Ліщинське училище, в 1872 році відбулась реставрація церкви, неподалік якої в 1885 побудовано будівлі притчу.

Палац Добровольських в Луці (1911 р.)

У 1898 році помирає пані Добровольська, а за два роки — й Ян-Кароль. Більшу частину земель отримує їх син, депутат Волинського Дворянського депутатського зібрання, Казимір Іванович Добровольський. У його володінні також була Ліщинська ферма. В 1904 році Зигмунд Добровольський заснував у селі Лука винокурню з винною лавкою, де на 1913 рік працювало 12 робітників. Спирт виготовляли з хліба і картоплі. Та з роками винокурню переробили під млин. Того ж 1904 року в Тулині постає одноповерховий неоготичний палац Олександра Івановича Добровольського, а в 1911 році — палац Добровольських в Луці. 

Село Піски належало пану Перстяковичу, на 1867 рік — М. Колюбякіній, Ф. Добелевській, Єжовському пізніше — Словацькому. А на початку XX століття землі були розділені між такими землевласниками: Павленко Авксентій Петрович (847 десятин), Капеліст Михайло Леонтійович (203 десятини), Дзядович Іван Іполитович (91 десятина).

В 1864 році в селі побудовано невеличкий Свято-Георгіївський храм із дзвіницею. Над джерелом розміщувалась каплиця. Церковно-парафіяльна школа відкрита 13 березня 1885 року.

Після Лютневої революції, родини Добровольських та Невмержицьких емігрували до Польщі. На початку січня 1918 року їх маєтки були розграбовані, ліси вирубані, а маєток в Тулині зруйнований. Вціліла будівля палацу в Луці, в якій розмістили нову школу.

З остаточним встановленням Радянської влади, в 1923 році утворено Ліщинську, Луківську, Млинищенську, Пісківську та Тулинську сільради, а з 1926 року Ліщин перестає значиться, як містечко. В лютому 1930 року зачиняється синагога, а приміщення було передане під єврейський клуб. 

У вересні 1933 року в газеті «Ленінський шлях» в переліку «Чорної дошки» з’явилась Тулинська сільрада (голова Кирилюк, секретар Марчевський), Ліщинська (голова Якимчук, секретар Дорн), Луківська та Млинищенська сільради через «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби». Тулинська сільрада відзначалась і в жовтні і в листопаді як «зривачі картоплездачі». А це означало, що в село припиняли постачати товари, вивозили усю продукцію з магазинів, направлялись каральні органи для очистки влади та озброєні загони для оточення села. Найбільше від Голодомору 1932-33 років постраждало саме село Тулин — 193 загиблих, тому 27 червня 1969 року прийнято рішення про приєднання села до Ліщина.

Багато селян постраждали від радянських репресій та Другої світової війни. Під час німецької окупації села входили до так званої округи Геґевальд (з нім. Заповідний ліс) та отримали нові назви: Klein Lüneburg (Ліщин), Am Hügel (Лука), Mödersdorf (Млинище), Tiefenbach (Піски). Згідно плану заселення округи німцями, багатьох місцевих жителів примусово депортували. Наприкінці грудня 1943 року радянські війська зайняли села в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. На жаль, маєток в Млинищах за період війни був зруйнований.

З настанням мирних часів, поступово почалась відбудова інфраструктури. 

В грудні 2016 року села увійшли до Станишівської об’єднаної територіальної громади. Місцеві жителі знають та шанують свою багатовікову історію. Пам’ятають та старанно передають її і нащадки родини Добровольських. До наших часів збереглась в Ліщині будівля маєтку Поляновського та будівля Троїцького костелу із дзвіницею (зараз тут церква), а також садиба та млин (колишня винокурня) Добровольських в Луці. 

©Анастасія Новожилова, 2019 р.

Використані джерела:

1. Антонович, В. В. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.

2. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. №№ 1-8. - Киев, 1869-1871. – 351 с.

3. Наталя Яковенко. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна - Київ: Критика, 2008. – 472 с.

4. Розов Володимир. Українські грамоти. Том 1: XIV в. і перша половина XV в. — К., 1928.

Rulikowski E. Opis powiatu Kijowskiego. – 1913.

5. Задорожна О. Протестанти з роду Горностаїв (середина XVI-перша половина XVII ст.) // Наукові записки НаУКМА. Том 20. Історичні науки. Ч. 1. — 2002. — с. 61-66.

6. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1993. – 534 с.

7. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 3, Warszawa: nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914

8. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1884. — T. V

9. Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 272 с.

10. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

11. Иконников В. С. Крестьянское движение в Киевской губернии в 1826— 27 гг. в связи с событиями того времени (по архивным материалам). 1905 р. // Ін-т рукопису Нац. б-ки ім. В. І. Вернадського. Ф. 46. Од. зб. 667. 12 арк.

12. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с

13. Весь Юго-Западный край : справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев : Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913

14. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

15. Переверзев, Н. В.. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир : Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.
16. Antoni Urbański, "Z czarnego szlaku i tamtych rubieży : zabytki polskie przepadłe na Podolu, Wołyniu, Ukrainie", Warszawa, 1928
17. Список дворян Волынской губернии. - Житомир : Волын. губ. тип., 1906. - XXI, 475 с.
18. Артемов А.А. и др. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Иллюстрированный справочник-каталог. В 4-х т. Т.2. Винницкая, Волынская, Ворошиловградская, Днепропетровская, Донецкая, Житомирская, Закарпатская, запорожская, Ивано-Франковская, Кировоградская, Крымская области. - К.: Будiвельник, 1984. - 336с.
19. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.
20. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: Иллюстрированный справочник-каталог, т. 2. К., 1983

Село Левків Житомирського району

Археологічні дослідження у центрі села та на берегах річок Тетерів і Калинівка виявили декілька поселень ранньозалізного віку, черняхівської культури та древньоруського часу. До наших днів неподалік від села зберіглись залишки Змієвих валів ХІ-ХІІ ст., лінії Фастів — село Бистри. 

Ловковські землі згадані в Актах розмежування 1458 року земель Каленика Скіпора.

У Литовських метриках 1440—1498 років в описах Київського воєводства близько 1471 року йдеться про приписне село житомирського замку Ловков (польськ. — Łowków). За цим документом тут проживали: 10 данників, що не виконували робіт для замку, а платили данину місту Житомиру медом, 18 селян-пахарів, що поселились не давно та платили подимне (податок з кожного домогосподарства), 2 двори не платили, 5 ловчих (мисливців), що ходили на полювання для міста. Певно від того, що в селі жили замкові ловчі, воно і отримало назву Ловків. А з середини XIX ст. поселення вказується як Левків. 

Польський король Олександр Ягеллончик 22 травня 1506 року віддав за «вислугу» Ловків у володіння зем’янину Гнівошу Вороні (польськ. — Gniewosz Worona). Село згодом успадкує його син Стецько (польськ.– Stećko Woronicz), згодом — онук Миколай (польськ. — Mikołaj Woronicz).

Згідно ревізії 1545 року у Ловкові проживало 24 чоловіки, що підтримували у  замку одну «городню». На 1552 рік в селі проживало 10 чоловік, а його власники Вороничі лиш час від часу навідувались з Хмільника. 

Герб родини
Стрибелів

У жовтні 1586 року Миколай Воронич продає свою частку спадщини, зокрема Ловков, троюрідному брату Богдану Стрибилю (польськ. — Bohdan Strybił), сину Івана Стрибиля з с. Пилиповичі та Овдотьї Івашковни Воронянки (польськ. — Owdotyja Woronianka młodsza). Пан Стрибиль належав до заможної шляхти. У його володінні також були Пилиповичі, Торчин, Студена Вода, Бугайки. 

Навесні 1588 року князь, отаман Запорозький Кирик Остафійович Ружинський зі свого маєтку в Котельні наслав слуг під керівництвом війта на ловківські землі, вирубав частину лісу та побив декількох селян. 

По смерті Богдана, землі розділили між собою семеро його синів. 

Антифеодальний рух, що ширився на Київщині та Волині, не оминув Ловков. У лютому 1611 року Стрибиль подав скаргу, де йшлося про те, що кілька сотень козаків-повстанців під керівництвом Книша та Магдалянського напали на маєток Ловков. А наступного року власники села — онуки Богдана Абрам та Михайло Остафійовичі Стрибилі скаржились про втечу декількох підданих до сусідніх сіл. 

В період Національно-визвольної війни Стрибилі, як і більшість шляхтичів, покидали свій маєток. Так, 1648 року було подано маніфестацію перед гродським урядом про знищення маєтків родини та про втрату документів на свої землі під час втечі перед наступом козаків. 

В актах Люстрації подимного в Житомирському повіті 1683 року в Ловкові пана Стрибиля вказано вісім димів (хат), з яких сплачувалось 2 злотих; та два дима селян, з яких також 2 злотих.

У 1751 році гайдамаки пограбували маєток, що належав на той час новогродському чашнику Михайлу Стрибилю. Станом на 1754 рік вдова Михайла Стрибиля сплачувала місту Житомиру 25 злотих, а у скарбницю 100 злотих.

Портрет Станіслава-Костки
Урсин-Прушинського

Під час люстрації староств Житомирського повіту, станом на 1775  рік Ловков з 246 димами належав скарбнику київському Вавжинцю-Лаврентію Урсин-Прушинському роду герба Равич (польськ. — Wawrzyniec-Laurenty Ursyn-Pruszyński), сину Павла та Ґелени з Боденських. В середині століття він придбав Котелянський ключ у Юзефа Любомирського.

Наприкінці 1780-х років власником цих земель вже вказаний його син Станіслав-Костка Урсин-Прушинський (польськ. — Stanisław-Kostka Ursyn-Pruszyński), що був каштеляном (старостою) житомирського замку впродовж 1786—1795 років. У той же час він викупив замок в Поморянах. Історик Ян Дуклян Охоцький в своїх описах про звичаї та побут шляхти Правобережної України згадував Станіслава Прушинського, як про одного з найкращих господарів, а саме про його зразкове утримання Ловковського маєтку з дерев'яною садибою. Та все ж родина Прушинських віддавала перевагу своєму маєтку в Поморянах.

Герб родини
Урсин-Прушинських

У 1793 році, за другим поділом Речі Посполитої, Правобережжя входить до складу Російської імперії. Ловків стає одним з найбільших поселень Житомирського повіту новоутвореної Волинської губернії.

У 1796 році Станіслав Прушинський помирає. А Ловков, Бистрі та Калинівка відходять у володіння житомирського каштеляна, графа Юзефа (Йозефа) Станіславовича Прушинського (польськ. — Józef Ursyn-Pruszyński). Його дружиною була Тереза-Текля Янівна Павша гербу Левіла (польськ. Teresa Tekla Pawsza h. Leliwa), у шлюбі з якою вони мали сина Антонія і двох доньок — Анелію та Емілію. Помер Юзеф Прушинський в березні 1821 року та був поховани у родиній каплиці в Помрянах.  

Анеля Прушинська вийшла заміж за кузина свого батька — Еразма Антонієвича Прушинського (польськ. Erazm Ursyn-Pruszyński z Pruszyna h. Rawicz). Після передчасної смерті дружини, Еразм одружився на її молодшій сестрі Емілії. В подружжя народились син Вінцентій та донька Емілія-Теофіла-Евеліна, яка 1845 року вийшла заміж за Антонія Станіславовича Липського. Земський суддя, Еразм Прушинський, передусім відомий тим, що відбудував два крила успадкованого ним Поморянського замку в Золочівському повіті, що на Галичині. 

Та згодом шлюб Прушинських розпався. У 1833 році пані Емілія подала на розлучення, про що свідчать документи з поморянського архіву. Після розлученя, Емілія Прушинська повернулась з Поморян до Ловкова та на початку вересня 1841 року вдруге вийшла заміж у віці 38-ми років. Її обранцем став молодший від неї на десять років дворянин із Житомира, лейтенант Анзельм Антонович Клечинський (польськ. — Anzelm Kleczynski). Разом з новою родиною в Ловкові проживав Антон Клечинський, пані Юзефа Клечинська з роду Ришковських та їх донька Михайлина.  

Власником містечка Ловков Житомирського повіту, Волинської губернії, у Ревізіях 1850 року значиться пан Клечинський. Йому також належали села Калинівка, Бистра та ферма (Клечин).

За Ревізією 1858 року у пана Клечинського в містечку Ловкові значилось 1497 душ кріпаків, в Калинівці — 351, в селі Бистрі — 137, на слободі Еміліївці (згодом це колонія Левківський Корчунок, в наш час — частина села Березина) — 29 душ. 

Вдруге Анзельм одружився на вдвічі молодшій за нього Вікторії Лозницькій (польськ. — Wiktoria Łozińska), яка народила йому четверо дітей: Мечислава, Вікторію-Корнелію (1866 р.н.), Казиміра (1868 р.н.) та Марію-Луцію (1870 р.н.).

Фінансові справи пана Клечинського йшли не так добре. Село Калинівка відходить новому власнику — колезькому раднику Ламберту Базильовичу (Васильовичу) Опоцькому (пол. Lambert Opocki). Влітку 1860 року третейський суд розглядав земельний спір між Клечинським та Опоцьким. Роздільний запис навесні 1861 року поставив в цьому питанні крапку. А згодом Ламберт Опоцький навіть став хрещеним батьком Вікторії-Корнелії Клечинської.

Навесні 1864 року Анзельм Клечинський заклав свої маєтки Ловків та Бистри.  

У 1786 році в Ловкові вже була римо-католицька мурована капличка, у якій зберігалась ікона розп'яття Ісуса Христа. Станом на 1788 року також була православна церква Успіння Богородиці. На зламі століть в Ловкові значилась ще одна церква — Преображення Господнього. За даними 1795 року священником Успінського храму був Семен Петрович Тетеруковський, а в Преображенському служили ієрей Сильвестр Романович Вікура та д'ячок Семен Федорович Безшкурий. У 1862 році на кошти прихожан в Ловкові була побудована нова церква Преображення Господнього. Дерев'яна, з дзвіницею, на кам'яному фундаменті. До приходу належали Бистрі та Кошарища. При церкві діяла школа на 40 учнів. У 1869 році на цвинтарі побудована церква Св. Димитрія Солунського. Причтові приміщення побудовані в 1888 та 1910 роках. 

Преображенська церква. Фото 2016 р.

У 1867 році на території Левкова було знайдено скарб — 201 білонна (розмінна) монета.

На мапах 1865—1875 років в урочищі Мокрець, на правій притоці Тетерева Русятинці, вказана винокурня, в урочищі Рухлянка — пасіка, а поблизу кладовища — цегельня.

В травні 1869 року Клечинський знову заклав свій маєток. А 16 грудня 1870 року помер віці 52-х років через пухлину. Був похований на католицькому кладовищі міста Житомира. 

У 1870 році в містечку запрацював винокурний та спиртоочисний завод № 2 на паровому двигуні. Спирт виготовляли з картоплі та хлібу.

Ловков опинився у власності родини росіян Караєвих.

А наступною землевласницею Левкова, Калинівки та Бистер стала графиня Анастасія Федорівна 

Анастасія Нірод (Трєпова)

Нірод (дів. Трєпова), донька генерала кавалерії Федора Федоровича Трєпова (старшого). Її чоловіком був граф Максиміліан-Карл-Бенедикт Остафійович Нірод — член Ради міністра внутрішніх справ Російської імперії, тому родина постійно проживала у столиці і лиш зрідка навідувалась до свого палацу у Левкові. 

1873 року в Левкові відкрито двокласне сільське училище. Також працював свічковий та смоляний завод на східній околиці містечка (на правому березі Тетерева), шість крамниць, фельдшерський пункт, аптека Ушеренка.

З будівництвом одноколійної залізничної гілки Житомир—Бердичів 1896 року через землі Ніродів поблизу селища Бистра, виникла платформа, яка серед населення отримала назву Графська.

За ініціативою Єлизавети Сергіївни Трєпової (дружини Федора Трєпова молодшого), у 1897 році графиня Нірод виділила частину земель у сосновому бору над річкою Тетерів (в районі залізничного мосту) під будівництво дитячого літнього санаторію ім. Великої княжни Ольги Миколаївни. Метою відкриття було надання слабим дітям найбіднішого міського населення умов для оздоровлення протягом літа. Санаторій мав два дерев'яні корпуси і був розрахований на 50 хлопців та 50 дівчат. Також тут побудовано сторожку залізничного мосту. На будівництво комплексу було пожертвовано житомирськими меценатами близько 14 тисяч рублів, а житомирські лікарі погодились працювати безкоштовно.

В околицях Левкова наприкінці XIX ст. — початку XX ст. розміщувався хутір Зеленої (31 житель) та Рухлянка, фільварок Клечин (8 жителів), також селяни проживали в урочищах Любка (20 жителів), Нетребовка (13 жителів) та Русятинка (3 жителя). Нетребівкою називалась частина хутора Русятинка, що належала селянину Василю Нетребенко (станом на 1913 рік він володів 61 десятиною).

Карта 1909—1915 років

В.О. Римський-Корсаков

Під час Першої російської революції 1905—1907 років, у 1906 році 200 робітників винокурні, що в урочищі Русятинка, оголосили страйк Северину Михновському, що на той час орендував цю економію.

У 1907 році орендарем Левківського маєтку (1200 десятин з 4852 десятин графині Нірод) зазначався дворянин, статський радник Василь Олександрович Римський-Корсаков, якому належало село Лемеші поблизу Райгородка та Корсакова ферма. Також він орендував винокурний завод. Помер 1909 року, та його спадкоємці залишались орендарями винокурні й у 1913 році. 

Того ж 1907 року в Левкові діяв лісопильний завод М.М. Розенберга, де працювало 15 чоловік. Проте, вже з 1909 року згадки про лісопильню відсутні.

Станом на 1913 рік Анастасії Федорівні належав Левків з винокурно-ректифікаційним заводом під номером 2 (орендар Адам Станіславович Петрасевич) та двома водяними млинами (орендар Йосип В’ячеславович Ірасек), лісопилка в урочищі Любна (Любка також) (в оренді купця Аврума Шпильберга), село Бистрі з водяним млином. На винокурному заводі працювало 25 робітників і за рік виготовлялось близько 140 тис. літрів спирту. Млини за рік переробляли до 130 тис. пудів зерна. Двокласним училищем завідував Матчук Микола Іванович. За даними 1915 року винокурню орендував вже Ю. С. Рупневський, а млин в Бистрах — Б. Ф. Кржеховський.

Наприкінці 1917 року селяни, дізнавшись про революцію, вчинили кілька нападів на маєток. Захопили склад лісоматеріалів, зруйнували господарські будівлі, відмовлялись сплачувати оренду. Війська Центральної ради придушили цей виступ, але Анастасія Федорівна була змушена піти на поступки та віддати в оренду селянам 600 десятин землі, а також зменшити орендну плату до 10 карбованців за десятину.

Залишки маєтку Ніродів, 2016 р.

У період революції 1917–1921, село Левків не раз переходило з рук в руки різних сил, проте остаточну перемогу встановили більшовики. По смерті доньки Віри у 1920 році, графиня Нірод емігрує з Петербургу разом із родиною сина Федора до Франції. 

Сільська рада утворена в 1919 році. У 1920 році в селі організовано хату-читальню та клуб ім. В.І. Леніна. 1921 року відкрито новий міст через річку Тетерів. За даними 1923 року в селі все ще діяли лісопильний та винокурний заводи. У містечку налічувалось 856 дворів, 4884 жителя. Станом на 1925 рік в Левкові діяла трудова школа, амбулаторія, бібліотека та три водяних млини.

В 1923-1925 роках Левків був районним центром.

1929 року на базі ТСОЗу створено колгосп «Передовик», площею 30 га, а за два роки вже діяло три колгоспи, які об'єднають у 1959 році під назвою ім. ХХ з'їзду КПСС.

У 1931 році Левківська сільрада виділила частину земель для авіадрому цивільної авіації.

В 1932–1933 та 1947 роках село пережило голод. Так, за даними Книги реєстрації актів цивільного стану Державного архіву Житомирської області, в цей період у селі померло 172 людини, імена яких наразі відомі.

Під час Другої світової війни 10 липня 1941 року село зайняли німецькі війська. Місцеве населення чинило опір, про що свідчить постійна співпраця з партизанськими загонами. 13 листопада 1943 року радянські війська звільнили село, проте 19 листопада німецькі війська повернулися. В ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, війська 18 армії 1-го українського фронту продовжували наступ на Житомир. Після запеклих боїв, батальйон 395 стрілецької дивізії 29 грудня 1943 року близько 08:00 ранку підійшов на південь Левкова, а 317 сд — зайняла хутір Калинівку. Тож, цього дня Левків було остаточно звільнено від німців. Вже наступного дня противник надав запеклий опір на рубіжі Студениця, Кмитів, Левків. 395 сд перенаправили на інше місце дислокації, а 71 сд залишилась у селі для відбиття контрударів противника з західного району (Бистрі, Станишівка), під час яких було поранено 13 солдат. Командний пункт 22-го стрілецького корпусу розмістили у Левкові.

Поступово жителі почали повертатись з евакуації. Відновили свою роботу лікарня, пологовий будинок, аптека, середня школа, клуб, бібліотека. Загалом у Другій світовій брали участь 617 левківців, з них — 322 загинуло, 608 — нагороджено орденами й медалями СРСР. У 1950 році поблизу школи на Братській могилі (1943 р.) встановлено скульптуру солдата поруч з обеліском.

Левків поступово відбудовувався. Так, було забурковано декілька вулиць, проведено водогін, село стало електрифікованим. Поблизу колишнього панського маєтку утворено парк. У 1971 році збудовано водонапірну башту.

Сучасний Левків продовжує розвивати свою інфраструктуру. Сьогодні багатьом житомирянам добре відомий дитячий літній табір, а живописні берега Тетерева приваблюють любителів відпочинку на природі. Але маю сподівання, що наступного візиту до Левкова, читачі також захочуть оглянути стару дерев’яну церкву, залишки графського маєтку, руїни млина та Змієві вали в Бистрах. А древнє село ще відкриє нам своє таємниче минуле та приємно вразить в майбутньому.

©Анастасія Новожилова, 2016 р.

Використані джерела:

1. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

2. Олександр Тарабукін "Житомир у давнину" (історико-археологічні нариси) — Житомир: ФОП Євенюк О.О, 2017

3. Змійовівали: зб. матеріалівнаук.-дослідницькоїспадщи- ни / А.С.Бугай; упорядкув., передм. О.Бугая. – К.: ДПВид. дім “Персонал”, 2011. – 276 с.:

4. Lietuvos Metrika = Lithuanian Metrica = Литовская Метрика. Knyga Nr. 3: (1440–1498); Užrašymų knyga 3 / Lietuvos istorijos institutas; [parengė Lina Anužytė, Algirdas Baliulis]. – Vilnius: Žara, 1998 (Kaunas: Aušra)

5. В.М. Кравченко. Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року. — К, 2005
6. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. – Киев: тип. Г.Т, Корчак-Новицкого, 1886.

7. Опись актовой книги Киевского центрального архива, означенной по списку онаго. № 8. - Киев, 1869.

8. Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. : зб. док. і матеріалів / Голов. арх. упр. при КМУ [та ін.]; [упоряд.: Г. В. Боряк та ін. ; редкол.: М. Г. Крикун (відп. ред.) та ін.]. – Київ: Наук. думка, 1993. – 532, [2] c.

9. Національно-визвольна війна в Україні. 1648-1657. Збірник за документами актових книг / Керівник проекту Музичук О. В.; Упор.: Сухих Л. А., Страшко В. В. Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – К., 2008. – 1011 с.

10. Urzędnicy dawnej rzeczypospolitej XII–XVIII wieku: spisy. – T. 3: Ziemie ruskie. – Zeszyt 4: Urzędnicy wojewόdztw kijowskiego i czernichowskiego XV–XVIII wieku / Opracowali: Eugeniusz Janas, Witold Kłaczewski. Polska akademia nauk. Biblioteka Kόrnika; Instytut historii. – Kόrnik, 2002. – 344 s.

11. ЦДІА УРСР у Києві, ф. 269, спр. 502, арк. 108—112.
12. ДАЖО, фонд 118, опис 14, справа 26
13. ДАЖО, фонд 1, опис 3, справа 661

14. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Почаев, 1888. — Т. І.

15. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир : Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с

16. Антонович, В. В. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.

17. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1884.

18. Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. – Житомир: Волынская губернская типография. – 1906. – 222 с.
19. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года / Волынская губернская административно-территориальная комиссия. – Житомир, 1923. – 190 с.

20. Журналы боевых действий. даты создания документа: с 31.12.1943 по 31.12.1943 г.
Архив: ЦАМО, Фонд: 236, Опись: 2673, Дело: 115

21. Мокрицький Г.П., Вулиці Житомира / Енциклопедія Житомира. Кн. 1. Житомир, 2007
22. Краткий отчѐт об устройстве и первом годе деятельности Житомирской детской санатории имени ея Императорского Высочества великой княжны Ольги Николаевны. Житомир. 1898. с. 8.
23. Селиванов, А. (1898). Житомирская детская санатория. Вестник благотворительности. с. 82–83.
24. Гринёв. (1915). Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год(російська). Житомир: Волынская Губернская типография. с. 264.

25. Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. – 752 с.

26. ДАЖО, Ф.154, оп. 2, спр. 103

27. ДАЖО, Ф.154, оп. 2, спр. 98,101,103

Мікрорайони Житомира: Крошня

Житомирянам добре відомий північний мікрорайон міста під назвою Крошня. Він утворився внаслідок приєднання до Житомира смт. Крошня у березні 1971 року.

Сучасні археологічні дослідження на берегах річки Крошенки 1982—2008 років на чолі з І.І. Ярмошником, а пізніше — О.О. Тарабукіним, дослідили в урочищі Видумка місце розташування давньоруського поселення (неподалік автодрому по пров. Спортивний). Також було виявлено рештки знарядь і посуду доби неоліту, енеоліту, бронзової доби та ранні скіфські поселення.

Документальна згадка про поселення в описах Київського воєводства бл. 1440—1498 років, де йдеться про те, що до житомирського замку сплачували подимщину (податок з двору) жителі прилеглих сіл, серед яких зустрічаємо фільварок Крошня (пол. Krosznia). Троє місцевих селян-данників сплачували податок медом, а двадцять вільних селян платили подимщину за користування замковою орною землею. Не підлягали оподаткуванню лише четверо замкових ловчих та п'ятеро слуг. 

Наступна документальна згадка про село припадає на 22 травня 1506 року, коли польський король Олександр Ягеллончик віддав за «вислугу» Крошню у володіння зем’янину (боярину) Івашку Вороні (пол. Iwaszko Woronicz). Вислугами називались маєтки чи великі земельні ділянки, подаровані королем за добру військову службу, які могли передаватись у спадок. Завдяки цьому праву, село згодом успадкує Грицько Івашкович Воронич (пол. Hryćko Woronicz), у власності якого під час Люстрації 1545 року також значились села Шумськ та Троянів, за які боярин мав утримувати дві городні житомирського замку. В документах йшлося також про те, що раніше від Крошні до замку відправлялось дванадцять слуг, а після Петроковського сейму, що дозволяв шляхті та міщанам звільнятись від участі в ремонті замку, Грицько одразу перестав направляти робітників. Окрім того, він залишав зібрані податки за користування бобровими гонами собі. На 1552 рік з селища сплачували податки медом троє данників, а четверо вільних селян давали діжки на житомирські замкові церкви (св. Миколая та св. Пречистої), а також боярину за нерухоме майно. 

У записах 1595 року Крошня вже у володінні сина та племінниці Грицька — Олександра Воронича і Ганни Юріївни Сокор (дів. прізвище Воронянка). Та вже в листопаді 1598 відбувся розподіл маєтків між ними. Загалом пан Олександр часто фігурував в судових тяганинах з сусідами через розбійні напади. Проте, на його рахунку були й добрі вчинки — він віддав частину Троянівської землі (територія сучасного Тригір’я) місту Житомиру під будівництво православної церкви та монастиря.

По смерті Воронича 1611 року, крошенський маєток успадкує його старший син Василь. Проте, він лиш на два роки пережив свого батька. 1640 року король Владислав IV Ваза своєю грамотою підтвердить київському скарбнику Данилу-Юрію Васильовичу Вороничу право володіння селищем.

Національно-визвольна війна не оминула і Крошні. Так, у липні 1648 року житомирські міщани, прихильники Богдана Хмельницького, спалили садибу Воронича та побили його слугу.

Та Крошня не завжди належала Вороничам. Так, у Подимному реєстрі 1754 року село значиться у володінні житомирських монахів-єзуїтів, які прибули до Житомира 1724 року за сприяння київського єпископа Яна-Самуеля Ожга. Того ж року каштелян київський  Казимір-Станіслав Стецький гербу Радван заснував для них комплекс Єзуїтської Юридики, до якого увійшли монастир, дерев’яний костел, а також 3-класна школа. Щоб отримати 80 тисяч злотих на будівництво, пан Стецький заставив село Крошню Острозькому єзуїтському колеґіуму. 

Пізніше Крошня відійшла до кухмістра великого коронного Адама Мацейовича Понинського гербу Лодья (пол. Adam Poniński). На 1775 рік село у кількості 50-ти димів здавалось в оренду Ігнацію-Францишеку Оссолінському герба Торір (пол. Ignacy Franciszek Ossoliński). У 1784 році Оссолінський помирає, а вже наступного року пан Понинський оголосив про своє банкрутство. В 1789 році власником Крошні вказаний житомирський земський суддя Адам Букар (пол. Adam z Juncza Bukar), якому також належали землі Янушпільського ключа (містечко Янушпіль, Бураки, Лемеші, Андріяшівка, Мартинівка).

Під час Другого поділу Речі Посполитої землі Житомирського повіту відійшли Російській імперії.

За Ревізією 1811 року частина Крошні належала поміщику Феліксу Рихлінському.

Згідно переліку заводів 1832 року, на Крошні розміщувалась рудня шинного заліза, що належала пану Ф. Урбановському. Така ж рудня була в нього і в Березівці Житомирського району. Щоправда, вже 1835 року землі Урбановського були розділені поміж кредиторами. 

У 1858 році землевласником Крошні зазначений пан Федір Кулішевський. Згодом землі перейдуть бездітній вдові, майорші Елеонорі (Леонорі) Феліксівні Кулішевській з Рихлінських (пол. Eleonora Kuliszewska z Rychlińskih). Частина села належала штабс-капітану Мечиславу Геронімовичу Рихлінському. Також при селі значився хутір Крошенка Вікентія Войцеховича Радліцького, що розташовувався поблизу річки. 

Загалом у середині XIX століття крошенські землі були розділені між такими землевласниками: Ф.Р. Каменський, вдова Є.Ф. Козловська з Рихлінських, вдова Л.Ф. Кулішевська з Рихлінських, вдова Л.Ф. Міллер з Рихлінських, В.І. Журавлевич та П.І. Козловська-Ружицька. 

У 1870-х роках на південно-західних землях Крошні оселяються родини чеських емігрантів та засновують колонію Чешська Крошня. У переважній більшості нові поселенці займались хмелярством.

В 1882 році на Крошні було знайдено скарб — польські срібні монети XI—XVII ст. А в 1887 році поміщик Рихлінський знайшов кам'яну сокиру неподалік урочища Церковщина. 

План парафіяльної школи

Станом на 1888 рік церковний прихід Крошні було приписано до старої дерев’яної церкви Воздвиження чесного та животворчого Хреста Господнього, яка розміщувалась в Житомирі поблизу базару. Оскільки селянам доводилось долати майже трикілометрову відстань, виникла необхідність започаткувати церкву на Крошні.

У березні 1889 року коштом чеської общини та благодійників побудовано парафіяльну школу, споруджену на землях, придбаних у Андрія Олександровича Аршенєвського. 

Сучасне фото будинку парафіяльної
школи (пізніше ЖЗОШ № 16)

22 грудня 1891 року при школі було освячено православну церкву святих мучеників чеських князя В’ячеслава та княгині Людмили. Велика княгиня Олександра Петрівна Романова (Преподобна Анастасія Київська) подарувала церкві ікону Пресвятої Богородиці, а граф Ігнат’єв — ікону Спасителя. Окрім цього, надійшли пожертви від Житомирського собору, Києво-Печерської лаври, Флоровського монастиря, а також місцевих благодійників. У Житомирському архіві на зберіганні досі є книги метричних записів церкви св. Вацлава та Людмили впродовж 1899-1919 років. Престольне свято припадало на 28 вересня — у день св. Вацлава. 
Школу відвідували близько ста місцевих учнів, тому в 1893 році двокласна церковно-приходська школа зайняла нову двоповерхову кам’яну будівлю поруч. 

А 1912 року неподалік школи було закладено фундамент нової церкви Господа Ісуса Сладчайшого. 

Станом на 1906 рік у Крошні Селянській (Українській також) налічувалось 96 дворів, де проживало 429 чоловік, у Крошні-Чеській — 102 двори, 654 чоловіки, на фермі Крошенка — 2 двори, 10 чоловік.

На початку XX ст. значною частиною земель володів депутат дворянських зборів, відставний підполковник Андрій Олександрович Аршенєвський, що приїхав з родиною зі Смоленської губернії. У 1892 році Андрія Олександровича та його сина Миколу було внесено до Списку дворян Волинської губернії. Також Аршенєвський володів цегельним заводом (в районі сучасних вул. Лугова та вул. Б. Хмельницького) та паровим млином, відкритим 1904 року. Частину власної землі виділив під будівництво костелу св. Вацлава 1908 року, надав каміння під фундамент церковно-парафіяльної школи. Його садиба частково дійшла до наших часів, в приміщеннях якої розміщені виробничі майстерні Житомирського агроекологічного коледжу. У кращому вигляді зберігся доходний дім, в якому з 1945 року працювала дитяча бібліотека (наразі юнацька).

Костел св. Вацлава в с. Крошня. Фото з архіву парафії. 

На правому березі річки Крошенка австрійський колоніст, селянин Ігнацій Йосипович Альбрехт разом із синами Фрідріхом та Карлом 1903 року відкриває паровий пивоварний завод «Волинь» та трактир при ньому. До наших днів збереглась будівля заводоуправління на Крошні, що являється пам'яткою місцевого значення. Станом на 1906 рік на заводі працювало 28 робітників, а річна сума продуктивності складала 50600 рублів. А вже в 1915 році робітників було 74, річна сума — 90000 рублів. 

Згодом Альбрехти відкривають власний трактир в містечку Кодня та пивну лавку в колонії Стара Буда.  

Пивоварний завод «Волинь» 

Загалом на 1913 рік у селі працювало шість бакалійних лавок, одна ковбасна, трактир, два млина (паровий Андрія Аршенєвського та дизель-моторний Володимира Генфеля), цегельний та пивоварний заводи. Тривало будівництво нового храму. 

Найбільшими землевласниками у цей період значились: відставний підполковник Андрій Олександрович Аршенєвський (983 дес.), селяни Емануїл та Анастасія Малі (129 дес.), купчиха Генрієта Карловна Арндт (128,5 дес.), дворянка Марія Іванівна Беленіцина (80 дес.), граф Максиміліан Євстафійович Нірод (71,5 дес.).

Зі встановленням Радянської влади у переписі 1923 року на Крошні Чешській значилось 340 дворів, 1733 жителя, а на Крошні Російській (колишній Українській) - 118 дворів, 880 жителів.

Землі та усе майно одразу ж були націоналізовані. Ігнацій Альбрехт залишився на заводі головним пивоваром, ще й отримував найбільшу в місті Житомирі платню — 100 тисяч рублів.

З 1928 року у будівлі пивзаводу розташувалась новоутворена садово-городня профшкола, що дала початок агроекологічному коледжу. За два роки її переміщено до колишнього маєтку Аршенєвського та реорганізовано у Крошенський садово-городній технікум.

Будівля колишнього маєтку А. Аршенєвского.
Ліворуч - фото 1928 р., праворуч - 2016 р. 

На території пивзаводу відкрито завод «Плодоовоч», що згодом отримає назву «Житомирський консервний завод». У 1940 році під час досліджень свердловини на території заводу членами Академії наук УССР було виявлено великий вміст радону (160 еман). 

Будівля хмелесушарні Вацлава Малі. 2018 р.

А хмелесушарня родини Малі за Радяської влади була переспеціалізована в управління колгоспом ім. Калініна.

У цей же період за залізничною колією формується поселення Нова Крошня.

Під час Другої світової війни Крошню двічі визволяли від німецької окупації: 11 листопада 1943 року та 31 грудня 1943 року. Вперше Крошню було звільнено в Київську наступальну операцію силами 1-го Українського фронту. Під час Київської оборонної операції, 18 листопада 1943 року частини 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гвардійського кавалерійського корпусу отримали наказ командира зайняти Крошню Чеську, Нову Крошню та Крошенку для оборони міста. Надвечір противник прорвав оборону зі східної околиці, зайнявши залізничну станцію. Всю ніч йшов важкий бій, а під ранок 19 листопада командир 2 гв. КД віддав наказ відступити з Житомира в район села Вереси двома маршрутами: через Крошню Українську та Крошню Нову. 

Остаточно Крошня звільнена від німецьких частин в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. 

У стінах колишньої садиби Аршенєвських тимчасово розмістився військово-польовий госпіталь, в якому 6 січня 1944 року помер молодший сержант Ларін М.В., що був похований неподалік будівлі. У 1961 році на його могилі встановлено гранітний обеліск. Поблизу старого кладовища (тепер вул. Северина Наливайка) утворено братську могилу 14 полеглих в боях за Житомир воїнів, над якою у 1985 році встановлено триметровий скульптурний портрет п'яти воїнів (скульптор Бірюк П.М., архітектор Васильченко К.Н). Серед похованих тут 12 чоловік служили в 2-й гвардійській кавалерійській дивізії та загинули під час оборонних боїв 19 листопада 1943 року; 1 чоловік — із 304-ї стрілецької дивізії, загинув 31 грудня 1943 року; 1 полеглий — радіо-телеграфіст батареї управління дивізії, вбитий 2 січня 1944 року. Ще одна братська могила розташована на території Ново-Українського кладовища (сучасна вул. Звягельська), де поховано 11 солдат. 

Указом Президії Верховної Ради УССР в 1946 році Крошню Українську перейменовано у Крошню, а Крошня Чеська — в Крошю Другу.
В 1948 році в приміщенні костелу влаштовано клуб, а згодом — бібліотеку. А починаючи з 1960 року тут створено Житомирський харчокомбінат.  

У 1958 році Крошня, Крошня  Друга та Нова Крошня об’єднані у єдине селище міського типу Крошня. А з приєднанням смт до міської смуги, ТТУ запустило у 1973 році тролейбусний маршрут № 4, а в 1982 році — маршрути № 11 та 12. На місці старих садків почали виростати багатоповерхові будинки новоствореного мікрорайону. Крошнянська середня школа стала Житомирською середньою школою № 16, а 1979 року зайняла нову триповерхову будівлю. А 1992 року поруч постала ЗОШ № 28.

В 2002 році римо-католицькій парафії св. Вацлава повернено будівлю костелу. Того ж року поновлено Святі Меси.

Храми Крошні: ліворуч - костел Св. Вацлава, праворуч - Свято-Покровська церква

У наш час тихий, «спальний» мікрорайон продовжує розвиватись — будуються нові багатоповерхівки, закладено парк відпочинку, відновлено старий костел, з’являються нові промислові об'єкти. Наступного разу, шановний читачу, під час візиту до Крошні, згадайте і Ви про її цікавий і не простий шлях, довжиною у століття.

©Анастасія Новожилова, 2017 р.

Використані джерела:

1. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

2. Олександр Тарабукін "Житомир у давнину" (історико-археологічні нариси) — Житомир: ФОП Євенюк О.О, 2017

3. Lietuvos Metrika = Lithuanian Metrica = Литовская Метрика. Knyga Nr. 3: (1440–1498); Užrašymų knyga 3 / Lietuvos istorijos institutas; [parengė Lina Anužytė, Algirdas Baliulis]. – Vilnius: Žara, 1998 (Kaunas: Aušra)

4. Архив Юго-Западной России. Часть 3. Том 4. 1914. Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого, акт CLXXXII.

5. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том 2. 1890. Акты о заселении юго-западной России, акт VII.

6. Архив Юго-Западной России. Часть 7. Том 1. 1886. Акты о заселении юго-западной России, акт L

7. В.М. Кравченко. Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року. — К, 2005

8. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1892. — T. XII : Szlurpkiszki — Warłynka. (пол.).— S. 529.

9. Jan Marek Giżycki. Bazylianie we Włodzimierzu i Tryhórach. — Kraków, 1912

10. Тариф подимного податку Київського воєводства 1754 року. Опрацював К. Жеменецький — Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2015. — 272 с.

11. Список фабрикантам и заводчикам Российской империи 1832 года — СПб. 1833. — с. 139

12. Własność ziemska на Ukrainie 1860 Baza. Institute of History of the Polish Academy of Sciences. — Warszawa: Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk

13. Антонович В. Б.  Археологическая карта Волынской губернии: научное издание, — : М. :тип.  Г. Лисснера и А. Гешеля — 1900. 

14. Мокрицький В., Сніжко С. Перша школа на Крошні: 110 років історії. (Від церковно-парафіяльної до міської загальноосвітньої № 16) / Серія “Пам’ятки рідного міста”. — Кн. 7. — Житомир: Волинь, 1999. — 154-157 с.

15. Волынские епархиальные ведомости: Еженед. журнал. 1892, № 8

16. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии / Сост. секр. Волын. епарх. архиерея свящ. Н.В. Переверзев. - Житомир : Волын. Владимиро-Васильев. братство, 1914. - [2], 446 с.

17. Список населених місць Волинської губернії. — Житомир: Волинська губернська типографія, 1906. — 219 с.

18.Житомир. Підручна книга з краєзнавства. М. Костриця, Р. Кондратюк Ж.: Косенко, 2007 р.

19. Весь Юго-Западный край : справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев : Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913
20. Переверзев К.В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. - Почаев,1888

21. Пам'ятки Житомира: енциклопедія: пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / за заг. ред. Г. Мокрицького. — Житомир: Волинь, 2009. — 243 с. : фотоілюстр., схеми. — (Енциклопедія Житомира ; т. 2, кн. 1).

22. Довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795—2006 року» — Житомир: Волинь, 2007

23.  Г. Махорін. Історія транспорту в Житомирі —Житомир: видавець О. Євенюк, 2015
24. Шпиталенко Г. Господарська діяльність чеських колоністів Волині (друга половина XIX - початок XX ст.).
25. ЦАМО, Фонд 3533  Опись 1 Дело 38

26. Фото з https://zhatk.zt.ua

27. Мапа з http://freemap.com.ua

28. Фото з https://kzd.org.ua/